Оркестр втрати

Зустріч - не мить, а розлом між епох,

де тіні співають про світло. Я не мав цілі - мав тільки подих вітру, що тліє, не кличе й не лине. Серце - камертон до мовчання. Тиша гасила вогонь, наче ніч, що вчиться дихати рано, наче слово, яке вже не збрешеш нікому. Я стояв біля тебе - ні кроку, ні жесту. Бо кожен рух - як обрій: здається близько, а дійдеш - і це вже інший берег мрії. Мовчання - мій єдиний інструмент. Але й воно не ладне грати. Мелодія втрати - без репетицій, без права на каденцію. Весна тебе заховала, мов арфа - акорд незакінчений. Я шукав у спогадах крила, але вони - з пір’я мовчання, із вітру неясного. Боявся ступити у твій силует, щоб не стерти обриси пам’яті. Бо кожна помилка - не звук, а тиша в октаву життя. Якби час мав стрілки назад - я б не шукав слів, я б дихав поряд. Ти б чула, як б’ється серце на тлі тиші, що небо порушує вперше. Та ми - як партитура без нот, де кожна пауза болить гостріше. Те, що не сказав, тепер - мій римований гріх. Те, що не зробив - мій невисловлений псевдонім. І залишилось тільки мовчання - оркестр, що грає про втрату.

15.05.2025