Тяжкі дні
із серії "Бродяче життя"
Бувають тяжкі дні.
Ще з вечора відчувається наближення цього дивного неприємного стану.
Відбуваються незрозумілі події, невідомі сили втручаються в життя.
Увечері ви повертаєтесь додому. Темно. Пройдено великий шлях, ви багато передумали, мріяли і, звичайно, страждали. І ось воно починається. Відкриваючи двері, прийдеться перепробувати всі ключі, поки не знайдеться потрібний. Потім виясниться, що саме цього разу хазяйка забула підлити в лампу керосину і прийдеться задовольнятися двома жалюгідними свічками. На сон грядущий ви за звичкою візьмете до рук книгу і побачите, що сторінки не розрізані і прийдеться вилізати з-під ковдри і шукати ножа, але варто лише влягтися, як зовсім ясно стане, що сон зник і прийде час роздумів. На декілька годин.
Але коли ви задуєте свічки і почнете заглиблюватися у сон, додому повернеться сусід, що живе за перегородкою. І ви знову прокинетесь. І будете мучитись в темряві і крутитися в сліпій злобі – але сну вже не буде в жодному оці. Наринуть неприємні спогади. Не зважаючи на ослаблену пам’ять, в цю мить згадається зовсім чітко ваш поганий вчинок і несправедливі слова, що образили когось, і скудоумну відповідь, коли на більше ви виявились нездатні. Від сорому запалають щоки, в грудях заклекоче щось нерозбірливе.
І сон зник.
Ви схопите сірники, щоб знову запалити свічку, і все будете чиркати, чиркати не тим кінцем. Лаючись і роблячи спробу заспокоїтись, і безкінечно мучитись одним питанням: за що злі духи терзають саме вас? Заснути вдасться лише пізно вночі, і тоді прийдуть сни.
Ах, я бачив уві сні, як я біг широкою рівниною і багато розлючених биків гналися за мною. Я біг, біг, і мені здавалося, що я майстер бігу. Недивлячись на це, відстань між нами все скорочувалась, і, врешті-решт, найгостріший з бичачих рогів, які мені тільки доводилось бачити, спокійнісінько пронизав мене. Увійшов як в масло. І я б неодмінно загинув на цьому самому місці, якби не прокинувся.
На ранок голова нікуди не годилась. Від поганих снів і нескінченних думок відчуття жахливе. Але сила волі і вперте бажання діяти заставляють піднятися. Приблизно о першій годині дня вам неодмінно треба хоча б на мить побачитись з одним чоловіком, без цієї малості не обійтись. Страх спізнитися в гарно вам знайомий вам заклад, звідкіля ви маєте намір вести спостереження, миттєво виштовхує вас із ліжка і заставляє підняти штори. За вікном світить сонце, гуляють дорослі і діти, заради такого випадку не гріх дістати і новий сюртук, від якого одне задоволення. Але варто його надіти, як зразу ж виявляється маса недоліків: там не вистачає кишені, тут – ґудзика, і взагалі це не те, що просторий старий сюртук, від якого одне задоволення. І на довершення всього – годинник, який ви хочете засунути в призначену для цього кишеню, впав на підлогу, оскільки нова кишеня чомусь виявилась на цілий дюйм нижче старої і на звичному місці прорізі не було. Відчуваючи біду, я підіймаю годинника, прислуховуюсь, обережно його трясу, він видає декілька умираючих тікань і зупиняється назавжди.
О, ця зла доля!
Десь треба поснідати, а це значить, що поїздки в трамваї не уникнути. Шляпу прийдеться зняти, якщо ваш зріст близький до людського. Найкраща шляпа, куплена у Холма, дуже швидко буде нагадувати уламки аварії корабля, якщо образ життя та рід діяльності заставляють її хазяїна користуватися трамваєм.
І ще з однією, дуже неприємною обставиною приходиться стикатися в нашій країні прямо на підніжці трамваю. Я маю на увазі, що на підніжках стоять дами. Особливо в неділю. Чоловіки, а серед них є ті що курять, вимушені викидати сигари і проходити до вагону тому. Що з’явилися тут трохи пізніше, чим дами, що зайняли місця для себе і не курящі. Тепер це наша національна «героїчна» риса. В результаті повального захоплення спортом. Служниці, молоді дами, конторські службовці, дочки багатих батьків навряд чи зможуть розраховувати на успіх, якщо вони не в змозі утриматися на підніжці трамваю, що рухається. Пасажири входять і виходять, штовхають дам, які стоять, притискаються до них і ледве не зривають з них сукні, але наші відважні співвітчизниці не здають своїх позицій. Вагон може бути майже пустий, або вже, у всякому випадку, там буде багато вільних місць, але наші дівчати цих місць не займуть, дякуємо, їхнє місце на підніжці. Навряд чи десь в іншій країні побачиш таку безглуздість та ще й зведену в норму, - такого немає навіть в Америці, де всі жінки «героїчні»…
Того ранку підніжку займали дами. Два скромних курця відтіснили їх в куток.
Кафе «Гранд». Зачинено. Чому зачинений «Гранд»? А що, якщо спробувати з іншого входу? На жаль, «Гранд» дійсно зачинений.
Можна піти в «Логен». Зачинено. Хе-хе, дивно якось. Наступна спроба – «Тіволі». Теж зачинено. Ха-ха-ха, до біса смішно. Такий сміх напав, що прямо з ніг валить, хоч сідай тут же на сходинки.
Можливо це борці за тверезість ввели надзвичайний стан, ви згадуєте, як одного разу були зачинені всі магазини винної монополії; і з іменем Господа і пастора Лунде на вустах відправляєтесь до Хелени Хансен, тієї, що торгує делікатесами. У Хелени Хансен теж зачинено. Ви звертаєтесь до симпатичного перехожого: чому сьогодні ніде на світі не можна поснідати? І чуєте у відповідь:
- Сьогодні свято!
Браво! Браво! Самотній чоловік, позбавлений домашнього вогнища і домашньої їжі, приречений їсти сніданок тільки після полудня – в буденні дні для нього робиться виняток. Браво!
Нещасний сідає прямо на лавку навпроти університетського годинника і чекає – чекати йому прийдеться довго – свого святкового сніданку.
І поки він чекає, дивне почуття охоплює його, наче поряд сидить ще хтось і теж чогось очікує. Їх тепер двоє, він сам і ще хтось, це та сама, зла доля.
І знову «Гранд». Кафе відкрилось, можна зайти, зараз принесуть поїсти і каву. Але про те, щоб почитати газету, не може бути й мови. Всі газети розібрані відвідувачами, що прийшли дещо раніше. Це значить, що з половини першого можна буде почати видивлятися того чоловіка, який не з’явиться тут раніше години. Від нервозності, від очевидного безглуздя того, що відбувається стає боляче. Бідолаха вдивляється в обличчя, протирає окуляри і знову лупить очі. І продовжуються жахливі пригоди – тільки йому здасться, що промайнув той самий, кого він так вперто чекає, як дорогу закриває таксі або трамвай, і він вимушений починати пошуки спочатку. Кожного разу одне і те ж саме. В такий день чоловік ніколи не знайде те, що шукає. Він буде щомиті схоплюватися зі стільця, вставати навшпиньки і навіть вибігати на вулицю, тільки б не упустити того, кого він так надіявся зустріти.
І все-таки упустить. На жаль, як він не видивлявся, як не стирчав навшпиньках цілих півтори години, все даремно. В дві години він здається.
Весь цей час добрі друзі оточують його увагою. О, ці милі, добрі друзі! Спочатку підходить один і питає дозволу присісти. На це завжди відповідають «будь ласка». Скріпивши серце. Вам розкажуть про літню спеку, про Грецію, про постанову комунальної управи. І обов’язково зададуть питання, яке, починаючи з березня, всі задають один одному:
- Куди ти поїдеш літом?
А я не знаю, куди я поїду влітку. Не маю уяви. Але я хочу, щоб мене залишили у спокої.
Потім підходить інший мій добрий друг. Цей сяде, не спитавши дозволу.
- Вассос… - почне він.
- Ну що Вассос, - переб’ю я. – Велика людина, просто диявол. Подумаєш, хоче розстріляти кожного двадцять п’ятого. Єдине, що мене цікавить, чи правда що він в змозі подавити повстання на Кубі.
- Боже праведний, ти все плутаєш, - скаже мій добрий друг. – Це Вейлер подавляє повстання. А Смоленський…
- Не говори мені про Смоленського! – кричу я. – Не бажаю про нього чути, це ще той тип.
- Що тобі відомо про нього?
- Все відкриється на процесі про вторгнення в Трансвааль.
І тоді мій відносно гарний друг, глянувши на мене, спитає:
- Де ти був сьогодні вночі?
Я залишаю моїх друзів розмовляти далі один з одним, а сам повернусь до своїх спостережень. Я нервую подвійно, і це двічі безглуздо, тому що тепер-то я знаю напевно, що чоловік, якого я так чекав, не прийде. Лариса, Домокос, Андіса і Фессалія – дзвенять у мене у вухах назви, які перебирають ці типи, мої друзі. Мені болісно. Я думаю: ось я ж ніколи не підсідаю в кафе за столики до моїх знайомих, якщо мене не запрошують, чому ж я сам не можу розраховувати на спокій, залишаючи у спокої інших? Я кличу офіціанта і розраховуюсь.
І тоді мій друг – той, що з них двох мені ближче, мій дійсно добрий, сердечний друг, - питає мене:
- Куди ти поїдеш влітку?
Можливо, це місяць винуватий? Адже цей таємничий кусок латуні, що висить на небосхилі, має незбагненну силу, але достатню для того, щоб надавати значний вплив а те, що відбувається на нашій землі. Езотеричне випромінювання, туман стискають душу.
Дорога додому лежить через Туллінльоккен. Який розкішний пустир лежить прямо посеред міста! Ні струмка, ні кущика – тільки велосипедисти, діти і купи піску.
Але скільки народу тут може зібратися послухати великого оратора! За цією літературою майбутнє. Настане час – і щорічні збірки поезії для домогосподарок вийдуть з моди, а письменники такі як Хамфрі Уорд спустошать наші гаманці, і наше довготерпіння вичерпається: можливо. Тоді народ знову набуде смак до речей на площі, переможе людина і її живе слово. У чому завдання літератури? Впливати, пробуджувати почуття, обнадіювати, запліднювати, гармонізувати. І що може краще всього виконати цю задачу, як не вчасно сказане сильне слово сильної людини? Народна поезія, вулична поезія, відроджена грецька культура.
Але в усамітненні, в тиші перебуває майстер, тільки йому відкриється істина, він створює свої прекрасні саги. Багато чого в цьому житті бачило його око, і ніщо людське йому не чуже. Він намагається висловити невимовне. Він тільки трохи піднімає завісу – і відкривається картина, мовить слово – в’язка трясовина людських душ спалахує, як від удару блискавки.
Поезія для небагатьох, для вибраних, їх не більше двадцяти.
Чи може людина гойдатися у кріслі-качалці, поклавши ноги на інше точно таке ж крісло? Спробуйте, це зовсім нескладно. Але в тяжкий день це виключено, крісло висковзне з-під ніг. Сидячи в кріслі-качалці, ви будете щохвилини відчувати, як те крісло, в яке ви упираєтесь ногами, все далі і далі кудись іде, а підлога до того гладенька, що ні за що зачепитися. Ви розтягнетесь, як пружина, до межі, але все-таки носок зісковзне, і прийдеться вставати і на напівзігнутих, занімівши ногах шкутильгати за кріслом що від’їхало. Але тепер з ним не справитись. Оскільки крісло уперлося в стіну. Як наче колода чи навіть камінь. Моє крісло до цього часу так стоїть, і не з місця – наче згадує, як славно воно потрудилося в молодості.
А ви пливете далі.
Є люди, що звикли вимірювати кімнату кроками – сім кроків туди, сім назад. Так ось. В тяжкий день назад виходить вісім. Як же так? І в результаті кожного разу приходиться розвертатися на п’ятці і ходити кругами. На двадцятий раз закрутиться голова. На двадцять перший стане гидким запах власної сигари; прийдеться сісти, втупившись в одну точку. Якщо немає нічого іншого прийдеться розглядати вивіски на протилежній стороні вулиці.
«Пряжа і шкіряні вироби». Добре. «Мисливські шерстяні сорочки». А зараз жара. Далі над якоюсь вітриною навіс з яскраво – червоними полосами, під ним ховається дуже цікава вивіска, але я бачу тільки декілька літер – «…ацитор». Мені не буде спокою, допоки я не виясню як звати цього чоловіка. Для цього я спущусь вниз, підійду до вивіски і прочитаю «Антрацитор». Ну, звичайно, це назва печей.
В цю жару не вистачає тільки розжареної печі.
Повернувшись додому, ви знімаєте лорнет і лягаєте на диван, в передчутті сну. Після такої ночі необхідно відпочити.
Але і тут вас щось та відволікає.
Поряд завжди знаходиться щось, що можна порахувати, і в такій ситуації кожен неминуче візьметься рахувати. Отже, на шпалерах на одній стіні розмістилося сто вісімдесят фігурок. Це легко порахувати. Ліпна розетка на стелі складається з п’ятнадцяти великих гребінців і тридцяти поменше, це теж дуже легко. Потім вашу увагу звернуть на себе штори.
Штори подвійні, з незвичайно вигадливим малюнком. В кожному квадраті сотні півтори дірочок, а скільки їх, таких квадратів! Від рахування в очах двоїться, потім троїться, потім уже рябить від цих дірочок, ви підхоплюєтесь з дивану і біжите до штори і тикаєте в неї пальцем, щоб не помилитися. Приблизно через годину зовсім без сил ви падаєте на диван.
Якщо цього разу вам повезе, і ви заснете, і проспите, скажемо, хвилин з п’ять, то з вражаючою вірогідністю можна передбачити наступне: мешканець з кімнати, що розташована прямо над вами, весь цей час сидів тихо і грався яким-небудь предметом, наприклад зв’язкою ключів. Раптом йому прийшло в голову, що чоловік, який живе під ним, зморившись рахувати дірочки, мабуть-що, вже ліг спати; він підніме важку зв’язку ключів на достатню від підлоги висоту і – просто впустить їх. Той хто живе поверхом нижче – прокинеться.
Варто лише забутися на десять хвилин, в двері неодмінно хто-небудь подзвонить – з добрих друзів. І ось вже хазяйка поспішає відчинити двері: «Так, звісно, він вдома, проходьте!» І виключно гарний друг переступає поріг.
Ближче до вечора свідомість прокидається зовсім і приходить апетит. На годиннику п’ять, обідній час закінчився. Можна було б обійтися і холодними закусками. Але холодні закуски не подають раніше шести вечора. Залишається змиритися.
Час до шести годин тягнеться страшно повільно, але настає мить, коли можна відправитись до кафе все з тим же:
- Офіціант!
Офіціант киває, але йде в іншому напрямку.
З цим теж приходиться змиритися, минає ще хвилин п’ять. Часу достатньо, щоб встати і підійти до газетної стійки. Можна вибрати між «Берлінське тіденде» і журналом «Панч», однаково нудними. Я беру і читаю і те і друге.
- Офіціант!
Офіціант підходить.
- Холодні закуски, будь ласка.
Зараз він все принесе.
Знову «Берлінське тіденде», стараюсь не пропустити жодного з чудових оголошень. Потім «Панч», в якому можна довго розглядати карикатури, одну тупішу за іншу.
- Офіціант!
З’являється інший офіціант.
- Я просив принести холодні закуски десять хвилин тому.
Зараз все буде.
Ви зітхаєте і відкидаєтесь на спинку крісла. Ідіотські карикатури! Відчувається вплив Босха. Якщо у людини невеликий живіт, їй малюють величезного живота, якщо у людини рідке волосся – її малюють лисою, помітять у людини довгий сюртук, малюють сюртук зі шлейфом. У королеви Вікторії було два підборіддя, їй намалювали чотири. Жалюгідне мистецтво, позбавлене інтелекту, бездушне і грубе, як його поклонники, нудне і пласке, воно будується на перебільшенні і від перебільшення руйнується. Невже і справді так смішно і забавно дивитися на потвор?
Після обіду їх можна бачити на вулиці. Один безпалий, інший косолапий, у третього ніс відпадає. Ось де карикатури! Ці убогі змішуються з людьми серед білого дня; в променях сонця вони відразливо потворні. Вічно плутаються під ногами, умовляють купити квіти, крутять шарманку і простягають шляпу; з ранку до вечора стукають по бруківці їх підковані милиці.
Що зробиш? В Спарті фізично неповноцінних людей інтернували…
Але, не ці безглузді люди доставляють нам найбільші страждання в тяжкі дні.
Є речі глибші та серйозніші. Хтось іде за вами по сліду, ця зовнішня сила чомусь переслідує саме вас. Дух зла розливається в повітрі, тече бруківкою. Хочеться кудись сховатися, і ви йдете далі, зіщулившись і втягнувши голову в плечі від невиразних передчуттів. Але на цьому ваші пригоди не закінчуються.
Несподівано з підворітні вискакує чоловік і починає маячити прямо перед вашим носом. Ви йдете з ним в одному темпі – і немає сил обігнати, і відстати неможливо. Постійно бачити цю спину і цю потилицю огидно, роздратування переходить в таку психічну муку, що, розізлившись, кроків через п’ять-шість ви обганяєте цього чоловіка. Думаєте таким чином позбавитись від нього? Ні і ні. Тепер він іде за вами по п’ятах, розглядає вашу спину і голосно дихає. Цього разу вам прийдеться різко звернути за ріг, щоб на вулиці Крістіана Августа взятися вивчати номер найближчого будинку, поки цей тип, ваш мучитель, не пройде мимо.
Але після вечері щось знову не сидиться вдома. І прийдеться знову виходити на вулицю і думати, мріяти і страждати до самої ночі.
Можливо, це все ж таки місяць впливає? Можливо, давні перси і юдеї з їхнім благоговінням перед сомнамбулами були не так вже й неправі? Втім, наші селяни теж ставились до місяця з повагою, радилися з ним, починаючи польові роботи, коли відправлялися в довгі і небезпечні мандри і навіть восени, забиваючи тварин. Чому? Успадкований інстинкт? За оповіданнями моряків в екваторіальних водах люди особливо схильні до впливу місяця. Одного молодого хлопця знайшли лежачим на палубі, з перекошеним судомою ротом і с застиглим поглядом, направленим до повного місяця. Інший лежав з закинутою головою, паралізований на один бік – саме цим боком він був повернутий до неба. Минає декілька місяців, перш ніж ці люди повертаються до нормального життя.
Дикі народи здійснюють на честь місяця жертвопринесення, щоб умилостивити його. Американські індіанці з племені тлінкітів підчас місячних затемнень віддаються трауру. Вони вважають, що їхній добрий друг заблукав, вибігають зі своїх хатин, співають пісні і кричать, щоб привернути увагу місяця і допомогти йому найти правильний шлях.
А в цей час місяць пливе небосхилом, великий і круглий і незбагненний, в оточенні інших планет. А люди на землі відчувають страшні муки, і пробують відшукати причину, і страждають знову, і, не знаходячи пояснення, вигадують різні нісенітниці.
Але час від часу кожен із нас переживає свої тяжкі дні.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, XX ст. н. е.