Матусю, прости...
Матусю, прости! За страждання прости, Україно!
За рани тяжкі, що ятряться на тілі твоїм,
За муки, гріхи, і принижену мову перлинну,
За розбрат синів і негоди ворожої грім!
Прости за дорогу тернисту до раю свободи,
Ми знали напевне – туди не пускають рабів!
Ми сіяли віру, чекали на радісні сходи,
А зріс на могилах безсмертний і праведний біль.
І падали кулі у серце твоє, ніби зливи.
І тихо стогнала земля у кривавій росі.
Та все ж ми були – хай недовго – так щиро-щасливі,
Єдині та горді, хоч вижили, мамо, не всі…
І плинула кача, і плакали зболені душі.
Потоптаний цвіт чобітьми знавіснілих катів.
І відчай-почвара надію знеможену душить,
Та мрії про волю залишаться вічно-святі.
Прости, Україно, за сльози гіркі та ридання,
Закопчене небо і спеку пекельну зими!
Ця ніч безкінечна скорилася врешті світанню.
Хоч довго проспали, та інші прокинулись ми!
