Без права на смерть: окупація
Іванна часто пригадувала, як Денис ще був малим. Ударився, розплакався — а вона садовила його собі на коліна, пригортала і шепотіла:
— Ти ось тут, а біль — оооон там. Віддамо його вітрам! — показувала кудись за обрій. — Хай летить геть, геть від мого хлопчика!
Сама кумедно кривилася і тупотіла ногами. Хлопчик сміявся, забувши причину сліз.
— Наступного разу, як упадеш, не плач, — цілувала в маківку. — Рахуй до п’ятдесяти. Біль угледить, що ти хоробрий, і відступить. Слабшатиме, слабшатиме — й зникне. Спробуй.
Один, два, три…
Тоді вони рахували разом — це працювало, а Іванна вірила, що зможе завжди його захистити.
Тепер вона теж рахувала. Подумки. Щоби втриматися самій.
Один, два, три…
Обличчя сина. Таке доросле в останні дні. Навіть для його п`ятнадцяти. І щось нове, їй незнайоме, в його очах: біль, який бачити в дітях було особливо нестерпно.
А все через кляту війну.
Ще вчора село їхнє — звичайнісіньке. Асфальтована дорога, бойлери, газ, інтернет — усе сприймалося як належне. Люди жили, працювали, поралися на городі. На дахах почали з’являтися маленькі сонячні панелі. Старенькі пили чай, сидячи на лавках та лузгали насіння, пліткуючи. Вистачало й проблем. Не без сварок між деякими сусідами, чи невдоволення якимись рішеннями місцевої влади. Все — як у всіх Та, виявилось: "слішкам харашо". І — "кто пазволіл вам так жить?"
Одна за одною, непроханими гостями, колони ворожої техніки заполоняли вулицю. Ламаючи асфальтне полотно, підминаючи під себе цивільні машини. 65-річний фермер Василь, так і не встиг вийти зі своєї, відкривши рахунок загиблих вже не від сліпих ракет, а рук прийдешніх окупантів.
Чоловікові ж з позивним "Холод", років тридцяти, — це, схоже, подобалося. Потужність. Гармата над головою. Люди розступаються. Не те, що в рідній дірі, де за борги забрали хату. Тут — "начальнік". Ще й грошики капають.
Невисокий, кремезний, з важким поглядом з-під густих брів, Холод мав обвітрене лице і звичку хрустіти пальцями. Говорив стиха, але так, що мороз ішов по спині. Тому й отримав такий позивний.
Як і більшість, до бойових дій його притягнули обманом свої ж. Але він увійшов у смак.
Покірні вдома — лютіші за найманців. Їх вчили мовчати, вчили боятися. Тепер вони прагнуть забути власну безсилість. Свідомо чи підсвідомо шукаючи схвалення від тих, хто все життя тиснув їх у багно.
Українське село видалося Холоду зухвало охайним.
— Прадалісь амєріканцам...
Техніка протаранила паркан дитячого садка, яскравий мурал із квітами на стіні розстріляли. Ховатися за спинами жінок і дітей, було для них так природньо.
Частина солдат одразу зайняли другий поверх та пішли перевіряти всі закутки, наводячи ляк на виховательок та малечу. інша частина розсипалася по вулицях, мов ворони по полю.
Ломилися у хати, вичищали льохи. І навіть домашні тварини чимось перед ними завинили. То тут, то там чулися поодинокі постріли та скавучання собак.
За відмову пустити до хати, за намагання сховати доньку, чи захистити дружину, за "не такий погляд" можна було в секунди розпрощатися з життям.
Село наповнилось отруєним ненавистю диханням.
Тоді Іванна вперше побачила їх так близько. І ніяк не могла збагнути: звідки стільки байдужості до страждань інших, злості і... пустоти в очах? Чому поводилися, ніби світ їм винен. Чому замість того, аби навести лад у себе, прийшли руйнувати чуже?
А Холод обирав собі дім. Він завжди тримався трохи осторонь. ніколи не пнувся у начальство. Вистачало главенства серед тих, хто під боком. Так легше діяти на власний розсуд. Ішов попереду, як гончак на полюванні — неспішно, ніби це вже "його" територія. За ним — ті, з ким спалив не одну хату. Йшли важко, мовчки, зі зброєю наперевіс.
У кінці вулиці з`явилася жінка на велосипеді. Кофтинка з жовтим відтінком, та спідниця з блакитною смугою на поясі вирішили її долю в секунди.
Коротка черга.
Нога зісковзнула з педалі, руки відпустили кермо. Велосипед дзвінко брязнув. Жінка вдарилась об землю.
Жива. Ще жива. Переднє колесо продовжувало крутитися.
Лежала на боці, притискаючи лікоть до грудей. Кров просочувалася через тканину на животі, грудях. Тонка, чорна цівка бігла з куточка рота.
Подружня пара пенсіонерів, під парканом яких сталася ця біда, обидва сиві, худорляві, кинулися до пораненої, забувши про власну безпеку.
Старенька схилилася над нещасною, її чоловік ледь устиг підійти — тепер стріляв сам Холод. Люди впали обличчям донизу, ніби враз потомилися від того, що діялося навколо.
У цей час Денис намагався дістатися дому. Почувши постріли, сховався за дроварнею Та Холод устиг його помітити. Жестом наказав своїм: тихо! Оточили, наче там був не один хлопчина, а декілька особливо небезпечних злочинців.
В одну мить на Дениса було направлено чотири дула.
Він закляк, і заплющив очі, з упевненістю, що це — кінець. Остання думка — як мати буде одна?
Та замість куль, голоси:
— Нє двігаться!
—Рукі за голаву!
— Тєлєфон сюда!
Вихопили мобільний, нишпорили по кишенях. В мить зняли годинник, обірвали з шиї хрестик, вивернули гаманець.
— Слууущай, — раптом протягнув Холод, щурячись, і хруснув пальцями, — А ета нє тот пра каторава гаварілі, што хлопєц воду укропам носіт і єду? Із за етай тварі ани єщьо нєдєлю пазіцію дєржалі. — очі чоловіка спалахнули.
—Гдє живьош?
Один із місцевих зрадників, що як стерв`ятники завжди ошивалися поряд, угідливо підказав, не чекаючи відповіді бранця.
— Он вон там живьот, в домє с сінім забором. С мамкой.
Хлопця смикнули за плече.
—Рукі нє апускать! Імя?
— Денис
— Сколька тєбє?
— П`ятнадцять.
До Холода підійшов бородатий, показуючи на екран телефону:
— Точна он.
Фото розмите, але хлопець у такій же футболці, такої ж статури, між дерев.
— Ну да... морду нє відна, но прікід тот жє — савпадєніє? Нє думаю, — відповів Холод з гнилим усміхом.
— Прієхал, паря? Канєчная.
Удар у груди впівсили, немов перевірка на міцність.
Денис зігнувся, вперся долонями в коліна..Та зібрався, й повільно випростався.
—Рукі за голаву била сказана тєбє!
Удар по передпліччю.
— Ти? — Холод показав йому світлину.
Відпиратися не було сенсу. Підставляти інших Денис не хотів.
—Я.
Холод задоволено кивнув.
—Харашо, што прізнался сразу. І зачєм ти ета дєлал?
Що вони хотіли почути? Очевидне?
—Чево малчішь? Тєбє угражалі? Заставілі?
Денис заперечно похитав головою.
Холод зітхнув, і знову хруснув пальцями.
—Так зачєм памагал тєрарістам? Ми хатім міра. Ми жє братскіє народи. А із за таких как ти ета вайна нє канчаєтса.
Денис мимоволі поглянув на мертвих людей на дорозі. Таке поняття прагнення миру не вкладалося у свідомості українського підлітка.
—Атвєчай!
Лисий ударив по ногах— упав. Другий вгатив у спину, так, що подих перехопило
— Па ліцу нє біть! — тільки кинув Холод, спостеоігаючи не без задоволення.
Побиття було методичне. Як ритуал. Денис не просив. Не кричав. Лише глухо стогнав.
Його підняли, знову змусивши закласти руки за голову. Це вдалося лише з другого разу. Стояв напівзігнутий.
—Так кто тєбє сказал ета дєлать?
—Ніхто...
—Можєт мамка?
—Вона взагалі не знала. — заперечив Денис швидко, — Нічого не знала!
Холод схилив голову на бік, змірююючи юнака поглядом.
—Тагда раді чєво так ріскавал? Дурак, што лі, мєсний?
— Вони ж... захищали мій дім... Я мав їм допомогти... — майже прошепотів хлопчина.
—Крєтін малалєтній .
Бородатий ткнув у шию Дениса дулом автомата.
—Па моєму, всьо ясна смнім. Давай да кучі. — підштовхнув Дениса ближче до мертвих тіл.
—Ета часть Расіі.—тим часом вів своє Холод, — Ми прішлі парядак здєсь навєсті, і ти должєн памагать нам! Сколька іх била?
—Здається... Четверо..
—Чєтвєра? — аж сіпнувся бородатий, тОркнувши бранця автоматом по виску, — Чєтвєра би нє прадєржалісь так долга.
— Пазивниє?
—Не чув...
—Ну, апіші хатя би!
—Я бачив лише двох. Їм ... Років за 50... Люди як люди.
—Парачка пєнсіанєрав нєдєлю в село нє пускалі? Іздєваєшся? Дєскрідітіруєш рускую армію, тварь? Можєт єму язик вирвать, штоби нє тявкал лішнєго? — обличчя лисого стало багровим, і хлопця знову повалили на землю, і знову підняли .
—Ета он сліл ім а міннам полє! Патаму і смаглі уйті.
Денис ледь тримався на ногах, руки за головою тремтіли від болю.
Так, він розповів хлопцям яким шляхом можна вийти з оточення. Адже з дитинства знав тут кожен потаємний перелаз, рівчак та стежину. І.це зараз, якимось не зрозумілим чином, додавало сили, хоча було страшно, в мозок відмовлявся сприймати таку реальність.
—Сєйчас, навєрна, раскаіваєшся? — запитав Холод, міняючи тон на поблажливий.
Денис дивився у землю.
—Відішь как ані тєбя падвєлі? Самі убєжалі, а тєбя падставілі.
Холод опустив руки юнака, та поклав йому на плече долоню.
—Заблудітца каждий можєт. Ми маглі тєбя ещьо тагда убіть, но пажалєлі, панімаєш? Нам тєбя била жалка, а ім нєт.
Денис згадав, як ворожі кулі сіяли навколо. Одна просвистіла біля вуха, інша — зрикошетила об стовбур просто перед ним. А він біг. Низько, майже злившись з землею. Якось так сталося, що жодна не зачепила. Мабуть, тоді був не час.
— Хачу дать тєбє шанс. Можєт, ещьо паработаєш на блага расійскай фєдєраціі.
Він нахилився до вуха Дениса:
—А нє будєшь сатруднічать....Ужє дастатачна взрослий, штоби панять — мужикі маі бабу хатят. І ім всьо равно сколька там лєт тваєй мамашкє і как ана виглядіт. Ета будєт паслєдній спектакль каторий увідішь пєрєд смертью.
—Чого... ви хочете? — спалахнув хлопчина.
Холод повернувся до своїх:
— Камєру гатовь.
Дениса відволокли від убитих, поставили рівно, витерли рукавом обличчя. поправили одяг.
— Гаваріш : "Я, такой-то, столька та лєт, дапустіл ашібку, памагал украінскім терарістам. Ані мєня абманулі.. Спасиба рускім салдатам, што нє убілі. Нам расказивалі, што рускіє звєрі, а ані добриє. Нас настраівают сдєсь протів расії, но я хачу штобы всє зналі, расія жєлаєт нам дабра. Напаілі, накармілі, медіцінскую помащь аказалі. В канцє скажєшь, што хочєшь ваєвать за Расію. І што расія пабєдіт.
Перед хлопчиною з невеличкою камерою на плечі вже стояв довготелесий окупант. Бородатий тримав автомат біля ніг хлопця, але поза кадром. Лисий, ходив довкола колами, жуючи жуйку та відверто нудьгуючи.
—Гатов? Да, па рускі гаварі. Давай!
Перший дубль не вийшов. Голос хлопця зривався, плутав слова.
—Громчє! — шипів на нього Холод. — Вєрь собствєнним славам! Вєді сєбя єстєственна! І ліцо папрощє!
Дениса ж, кожна репліка обпікала зсередини. Коли, врешті, сказав усе, що вимагали Холод награно дружньо обійняв його,
— Вєлікая расія спасла єщо аднава заблудшєва. І гатови дать шанс каждаму.
Камеру вимкнули.
Почуття повної спустошеності. заполонило все денисове нутро
— Можна і пєрєривчік сдєлать! — Холод не приховував задоволення. Прозвучав вже очікуваний хруст пальцями. — Надєюсь твая старуха гатовіть умеєт? Я люблю борщ.
Дім був зовсім близько — видно через паркани, та кожен крок бив Денисові під серце.
— Хазяйка! Стол накривай. — гукнув Холод з порогу, — Відішь, гості прішлі. Синка дамой прівєлі. Жівова. Пака.
Іванна кинулася до Дениса. Відштовхнули.
Вперше син бачив її такою — змарніла, мов тінь, хоча ще зранку була іншою.
—Стол накривай! Галодниє ми злєє, нє в тваіх інтєресах.
У простій сукні, з прямою спиною й поглядом у якому було те, що дратувало росіян найбільше — гідність, попри страх. Холод не обертаючись, звернувся до довготелесого, —
Іді с нєй, праслєді штоби нє атравіла нас чєм. Укропіхам давєрять нєльзя.
Зайшли до хати. Плюхнувся у крісло посеред вітальні . Гойдався, тримаючи автомат через коліно, доки його «молоді» нишпорили повсюди .
Денисові наказали стати обличчям до стіни і не рухатися.
Іванна накривала на стіл, час від часу дивлячись на сина із тривогою.
Його губи були щільно стиснуті, тіло всіяне синцями. В очах — темна втома та мовчазний біль.
Лисий розглядав її світлину на комоді.
— Мать, а ти нічьо так, прі марафєтє. Відна, нікаму нє отказывала… Ти і етава нагуляла, да? Батя гдє?
—Помер. Давно.. Втонув.
Глухо відповіла, і рушила на кухню, але той перегородив їй шлях. Затис у кутку, схопивши за стегна. Рука пірнула під спідницю.
Іванна відвернула обличчя і зіщулилася від відрази.
Чоловік засміявся.
—Да нє бойся, я толька рукі пагрєю. У вас у баб вєчна пад юбкай как в пєчіі. Всегда гатови, да?
Денис рвучко обернувся:
—Ви обіцяли!!!
і миттєво отримав прикладом по щелепі від бороданя. Кров бризнула на підлогу. Іванна закричала. Кинулась до сина, та її схопили за руки.
—Облиште його! Він же ще дитина! Невже у вас дітей немає ні в кого?!! Та хіба ж ви не люди?!!! Він же дитина!!!
Холод підвів голову. Його очі звузилися, а автомат на колінах ледь гойднувся у її бік. Завмер на секунду — а потім вибухнув.
— Заткнісь! — аж стіни здригнулись. —
Ілі даіграєшся, шєю єму сламаю за сєкунду! Дєлай свайо бабьє дєло, і штоби слова лішнєва нє слишал! Накрила на столі і сіді на кухнє, пака нє пазавут! — гатив словами з такою люттю, ніби налякана сільська жінка перед ним була кревним ворогом, — Скажі спасіба, што єщьо на дарогє нє палажілі! Пашла атсюда! Пшла, я сказал!
Її відпустили. Іванна вийшла, мов не на своїх ногах.
Холод підійшов до Дениса.
— Што абєщал? Каму? Тєбє, сабака? Знаєш, сколька наших палєгло за ету нєдєлю, каторай би нє била, єслі би нє ти? Думаєш, всьо с рук сайдьот послє бла-бла на відосік? Ні хєра.
Плюнув йому в лице.
—Я знаю, такіх как ти. Хвост пріжалі, так на асьо гатов, а атпусті чуток — апять к націкам пабєжішь. Тєбя би на Алєю Ангелав, на всю ночь на калені пєрєд каждим імєнєм. Знаєш што ета і гдє? Ілі мамаша нє рассказивала, как ваші настаящіх дєтєй, а нє такоє атродьє, как ти, на Данбасе бамбілі 8 лєт, а ми тєрпєлі, жалєлі вас, тварі.
Огледівся
—У каво єго тєлєфон?
Лисий подав мобілку. Кілька секунд Холод на ній нишпорив, потім подав гаджет Денисові. На екрані — текст гімну росії.
—Пака єдім, штоби виучіл.
Літери плили перед очима. Навіть власні символи ці нелюди використовували, як знаряддя для катувань, що було яскравою характеристикою їх гнилого нутра.
Денис подумав про те, що ні за що б не хотів, аби хтось із цих чотирьох читав гімн України. Відтоді, як почалася війна той став майже молитвою для кожного українця. Чимось святим, недоторканим. Кожен рядок його проживався. Ці ж, вважаючи його ворогом, бидлом, нічим, чимось нижчим за себе зараз хочуть аби він читав гімн їхньої країни, далекі від понять справжніх цінностей.
Їли непрошені гості з апетитом, підливаючи власноруч принесеною. з льоху горілкою.
—Дааа... Гатовіть сдєсь умєют. — після хвилин п`яти застілля, прокоментував довготелесий попускаючи пояс. — Вот би і занімалісь етім.
Развє плоха била? — підхопив лисий, наливаючи чергову сотеньку оковитої, — Я би в отпуск сюда прієсжал с удавольствієм. Пакушать, песні там, танци... Умєют жє. Нєт... Вазамнілі із сєбя народ атдєльний. Папьорлісь какова та хєра в Європу.
А папалі в жопу. — зпреготав бородатий. — Нє абразумятся. Скора нєкаму будєт гатовіть.
Вишмаркався прямо за столом. І відламавши шмат домашньої ковбаси, запхав її собі до рота.
У цей час з вулиці долинули гучний регіт. улюлюкання, голоси.
— Давай! Быстрєє!
Лисий визирнув у вікно.
— Чьо там? — запитав Холод, теж підходячи.
Посеред дороги, біг чоловік. Голий, з розпатланим сивим волоссям, бородою на грудях. Орківські вояки штовхали його з обох боків, регочучи. Один бив гіллякою по спині, другий махав автоматом — ніби жене худобу.
—Што за клоун? — лисий підкликав до себе Дениса.
— Це... наш священник, — Денис поспішив відвести очі. — Отець Миколай.
Людина, яка тримала всіх словом і ділом під обстрілами. Що приїздила до стареньких на велосипедi, що хрестила дітей, говорила слова, які залишалися в пам`яті назавжди. Цього Денис не сказав. Бо не мало сенсу. Ці люди зовні, не були людьми всередині, а кожна хвилина проведена з ними перевертала світосприйняття хлопчини з ніг на голову. Бо раніше він і подумати не міг про таку реальність.
—Чево глаза то апустіл? Сматрі, што биваєт тєм, кто новую власть нє уважаєт і націстам служіт. Каділа нє спасьот! Знаєм ми етіх папов, все с пагонамі пад рясай.
Проговорив лисий, примушуючи Дениса дивитися у вікно.
Отець Миколай ішов, притискаючи руки до тіла. З піднятою головою. Голий, принижений — та його очі — вони були чисті. І без лдягу він видавався вищим за всіх тих, хто був навколо нього у формі.
—А кто ета єго ганяєт? — запитав довготелесий, вглядаючись.
—Навєрна із 97-й. — відповів лисий.
—Сначала ми сдєсь жопу рвьом, штоби удержаться, а теперь ані падтянулісь і вєсєляться. За..бісь падмога. — сплюнув Холод.
Рашисти повернулися за стіл.
Іванна сиділа зачинена на кухні, стискаючи пальці так, що нігті врізались у долоні.
За стіною рипіли стільці, дзенькали виделки об тарілки, звучали голоси. Вона ловила кожне слово, вслухалась у тон реплік.. В голові думка: за що все це? Чому її син мусить сидіти перед озвірілими чужинцями, мов мішень у тирі? Як можна звинувачувати у тому, що людина любить країну в якій народилися?! Що хоче спокійно жити на своїй землі, розмовляти своєю мовою?
Селом ходили чутки — мовляв, хтось із хлопців носить воду й харчі українським бійцям. Вона питала Дениса — чи не він? Чи не знає хто? Син лиш знизував плечима: «Ні, мамо». І вона хотіла вірити, бо так спокійніше, хіба могла уявити, що її тихий, замкнутий син так ризикує собою?
Але коли один із захмілілих окупантів сказав голосно, для її вух : «Правільна би васпітивала, насіл би єду каму нада, а нє націкам» — вона все зрозуміла. І стало ще страшніше за сина. Та засуджувати його не могла. Бо він вчинив правильно. Бо був Людиною. Її серце роздирало навпіл. Материнський жах і материнська гордість. Не плакала вголос, аби не зробити йому гірше. Молила Бога про можливість допомогти йому, навіть якщо ціною власного життя.
Холод коутив у пальцях порожню чарку, радше розслаблений, ніж п`яний. Миски спорожніли швидко. Довготелесий їв, як востаннє. Лисий колупався зубочисткою в зубах.
Бородатий підсунув до себе старі зошити з шкільної Денисової полиці й ліниво пролистував їх.
—Пасмотрім чєму укропав учат.
Раптом його погляд за щось зачепився..
—Оппанькі!
Зиркнув на Дениса, який стояв, втупившись у мобільний. Потягнувся до хлопчини, вихопив з рук телефон, кинув на стіл.
—Хватіт с тєбя. Ану ка абьясні ета.
Повернув розгорнутий щоденник, на першій сторінці вклеєна маленька світлина двох хлопців. Від руки домальовані поряд свічка, та невеличкий жовто-блакитний прапорець. П також акуратно виведений надпис: Слава героям!
Холод зацікавлено подивився на фото, перезняв його на свій мобільний, кинув у пошуковик.
16‑річні Тигран Оганнісян і його друг Микита Ханганов — за версією російських соцмереж «диверсії на Мелітопольській/Бердянській залізниці». Те, що вона давно не працювала нікого не цікавило.«Терористів» наче б то, було ліквідовано під час перестрілки у центрі Бердянську, та, здається, вони встигли вбити двох — росіянина та його місцевого посібника
Холод декілька разів ритмічно хруснув пальцями, після чого підвівся.
Бородатий за ним.
—Я к тєбє абращаюсь!
—Вони... Загинули... —негодосно відповів Денис.
—Іх убілі в пєрєстрєлкє, каторую ані жє і затєялв! А ти, значіт, молішся на етіх малалєтніх тєрарістав? —Холод дивився на нього крізь прищур.
—Аони нічого не починали. Їх розстріляли. Снайпери.
Дає так? — Холод нависав над юнаком, — А можєт сам із етай групіровкі? Да. Віжу єсть куда капать.
—Немає ніякого угрупування... І не було... Вони лише... хотіли жити в Україні, не хотіли чужого паспорту... Хотіли залишатися ким є...
—Да нє сущєствуєт Такой страни как Украіна, кагда ви Ужє ета паймьотє? — відгукнувся довготелесий не встаючи з-за столу.
—Какая речь! Аказиваєтся ти умєєшь нармальна гаваріть. — з сарказмом промовив Холод, — Тєпєрь всьо станоаітса на сваі мєста. Случай тяжєлєє чєм я думал, но тєм внтєрєснєє будєт работать. Гімн виучіл? Ми всє ва вніманіі Начінай.
Денис стиснув пересохлі губи, і видихнув:
—Росія — свящєнная…
—Стоп — спокійно, навіть з легкою посмішкою, сказав Холод. — Как ти сказал? Ро-сія? Ти ‘о’ гаварішь.. Нє ‘росія’, а ‘рАсія. Занава!
Денис змушений був повторити початок і продовжив:
—Могучая воля...
— Апять двадцать пять! — цього разу втрутився бородатий, і дав Денису легкого ляпаса. Ще, ще і ще.
—Нє мО а МАгучая! І чьо ти гекаєш?
—Ти дєлаєш нам больна. — голос Холода звучав глузлииво, — Ми стараємся сдєлать із тєбя чєлавєка, а ти нам нє памагаєш.
Було зрозуміло, що як би зараз не читав Денис, все одно результат окупантів не влаштує.
Холод шарпонув його за одяг і кинув на підлогу, потім рвучко підняв навколішки.
—Ещьо раз! Сначала! С уважєнієм! С виражєнієм!
Його долоня била важко й нещадно. Денис інстинктивно закрив голову.
—Убрал рукі ат ліца! Убрал рукі, сука!— волав на вухо .
Юнак повільно розкрився. Від удару в ніс, окрім крові, по його щоках котилися сльози. Він злився на себе через це. Та побачивши їх, Холод, здавалося, отримав те, на що чекав. Посмішка повернулася на його обличчя, він присів перед бранцем.
— Ти ж нє дурак, Дєня. Проста заукропілся нємнога без правільного прісмотра. А ета, братішка, в твайом возрастє лєчітся. і севодня я твой доктар па прачісткє мазгов. Да. Дєлаю больна. Но так нада. Раді тваєво жє блага. Панімаєш? Панімаєш, спрашваю?
Денис кивнув.
Холод знову взяв щоденник і тримаючи світлину Тіграна та Микити навпроти юнака проказав:
—Плюй.
Пальцем ткнув у обличчя на фото.
—Сюда.
Денис похилив голову.
—Плюй!
Бородатий вчепився йому в волосся, ,піднімаючи лице.
—Плюй!
—Я... Не можу. — видавив з себе хлопець.
—Слишалі? Он не можєт.—хмикнув Холод, — Слюні нє хватаєт? В горлє пєрєсохла? Ми паможєм.
Звернувся до лисого.
—Прінєсі вадічкі нашєму падапєчнаму, так штоби горла харашєнька прапаласкать.
Той криво посміхнувся і вже через хвилину перед Денисом стояло відро з водою. Без додаткових пояснень Холод опустив голову хлопця під воду.
Бородатий тримав за руки.
Занурювали тричі, кожного разу довше за попередній. Після останнього Денис блював водою, хрипло вдихав, кашляючи, його плечі судомно сіпалися у боротьбі за кожен ковток повітря.
Перечекавши, бородатий поставив Дениса на коліна, а Холод знову розгорнув щоденник.
—Плюй.
Денис часто заморгав мокрими повіками. Нагнувся впреред. У кімнаті стало надмірно тихо. Всі дивились на нього з напруженим очікуванням. Губи стиснулись. Погляд застиг. Він ніби переконував себе: зроби це, , зроби, бо не витримаєш ще раз Підборіддя здригнулося — та все його єство немов паралізувало. І з горла, замість плювка, зірвався схлип — надривний, по дитячому щирий, оглушливий, безсилий. Він не хотів помирати, не хотів терпіти знущань, але й зробити того, що від нього вимагали не міг. Це було ніби вбити самого себе, залишаючись живим.
—Да ти правда йо..нутий. — Холод шмагонув його щоденником, —Ета жє проста бумажка. Гатов сдохнуть за какую та бумажку? Плюнь. І всьо. Плюнь!!!!
Щоденник полетів вбік
Холод вдивлявся в закривавлене обличчя бранця. Розпухла щелепа, весь мокрий, той дрижав усім тілом.
Кутики губ ката зневажливо скривилися.
— Навєрнає, хатєл бить, как ані… Да?
Взяв автомат.
— Будєш. Прчм как ані..Мьортвим.
Клацнув запобіжник.
Лисий вкотре підняв щоденник.
— Плюй, — дуло вперлося в чоло. Денис заплющився, вдруге прощаючись з життям. Було чути лише його схлипування.
—Дєржі єво харашенька. — кинув Лисому, що з готовністю виконав наказ.
— Што, сучьонак, думал, будєт как в кіно? Плі і несдавшийся хєрой? Нєт… — його голос став глухим, майже співчутливим.
— Смєрть — ета прівілєгія. Єйо нужнo заслужіть. А ти — нє заслужіл. Нєт у тєбя права на смерть, панімаєш? Ти будєшь живим і очєнь гаварлівим. Очень гаварлівим. Гатов будєщь віну тєх дваіх на сєбя взять. Ачістіш імена кумірав, так сказать.
Зброя з чола перемістилася на коліно. Денис смикнувся, як від опіку.
Цієї миті двері розчахнулися, і в хату зайшли троє. Двоє — в балаклавах, з нашивками «Z». Третій — без маски, високий, сухорлявий майор.
Холод опустив зброю, випростався.
Троє інших теж встали, застібаючи форму.
—Таваріщ майор, етат сучьонак укропам єду насіл і воду.— почав Холод, — І у нєво дома культ тєрарізма. —Лисий за його спиною показав світлину,
— Ми толька началі дапрос. Пака на разагрєвє.
Майор обвів усіх поглядом. Ледь помітний порух голови, і двоє в балаклавах злагоджено підняли Дениса, миттєво скрутили за спиною руки, натягли на голову мішок.
—Знаєм. Патаму здєсь. Пачєму нє далажілі сразу? . Што за самадєятєльнасть? Дапрашивать нада с умом. Планіравалі кусок мичащева мяса нам пєрєдать?Он і єво мамаша работают на СБУ. Поп всєх сдал. Ані многа чєво знают. Кстаті, гдє баба?
Довготелесий метнувся на кухню і повернувся, штовхаючи перед собою Іванну. За лічені секунди на неї теж одягли мішок та зв`язали руки..Зігнувши майже до підлоги їх обох підштовхнули до дверей.
—Іх тєлєфони? — наостанок обернувся майор, — Правєріліі?
Лисий подав майорові два гаджета.
—Пуста. Успєлі паудалять.
—В штабє васстановім. Спасіба за работу. Атдихайтє. Утрам жду. Трєзвих.
—Прасті, майор, — не втримався Холод, — Ви жє із 97-ой? Ждали вас с ночі. Гдє ви, нах.., шлялісь? Ми тут чуть нэ задвухсотілісь.
— Калону накрилі. Связі нє била. А ьииаіжу в драва, думал в банє дєвак трахалі? Пратрєзвєц, завтра абсудім.
Холод стримано кивнув.
Бранців вивели на вулицю.
Як не дивно, тільки зараз страх пробив Дениса по-справжньому — гострий, тваринний, такий, що зводив шлунок. Накоьив хвилею, з якою важко було бороьґтися. Темрява мішка, тиск на зап’ястя, голоси нових катів, передчуття ще більшого жахіття замість вже очікуваної смерті, а ще почуття провини перед матір`ю, яку ледь не залишив одну. Зовсім не подумав про неї у ту мить, Ні. Доки від нього хоч щось залежить, має триматися. Аби хоча б з неї зняли ці дкрнуааьі звинувачення. І він покірно йшов під залізною рукою супроводжувача, що безжально підганяла уперед. Рахуючи про себе: один, два, три.... Якоїсь миті вони майже перейшли на біг. Потім різко зупинилися. Хлопцеві дозволили випростатися. Зняли мішок. Він стояв посеред лісу. Аромат сосен та мертвого листя. Солдати почали стягати балаклави.
Важко дихаючи, Денис дивився на них, і йому здалося, він божеволіє. Серце відлунювало у вухах. Заточився, подивився на матір — та стояла поруч, беззахисна і розгублена.
Їм звільнили руки. Мати одразу кинулася до сина.
—Серденько моє.. — прошепотіла,
обережн торкаючись пораненого обличчя.
—За що?Моє дитя...
—Впізнав?— тим часом запитав українською один з військових, що до цього був у балаклаві..
Денис не відповів одразу — лише переводив погляд із одного обличчя на інше, ніби шукав підтвердження, що це не сон, не жарт, не гра.
— Мамо… вони… наші… — промовив врешті, хрипко.
Іванна видихнула, ніби з її грудей зняли сталеве кільце.
—Ти в сорочці народився, — проказав той, що видавав себе за майора. Скидаючи кашкет, провів по спітнілому чолі. В очах — живе полегшення.— Бо в те, що ми провернули — самі не віримо. Страшний експромт. Йшли напролом. Знешкодили тих трьох з підкріплення. Добре, що вони були настільки впевненими у своїй безпеці, що дали слабину. Їх форма, їх зброя — наш шанс . Та і цього б не було, якби свого часу ти нам не допоміг.
—Зараз маємо поспішати, — . втрутився другий боєць. Темноволосий та смуглявий. Він поглядав навколо, вдивляючись у тіні між дерев. — До схрону — трохи менше шести кілометрів.Є вірогідність, що до ранку вони не схопляться, та двічі спокушати долю не можна.
Іванна, не стримуючи сліз, кинулась обіймати кожного. Цілувала руки, плакала з глибокої подяки за неможливе.
— Хлопчики... Ріднесенькі... Ви… Ви — справжні янголи охоронці Дякую! Дякую вам за мого Дениса… за кожну дитину, що ще житиме… дякую…
— Це вам подяка за сина. — м`яко відповів "майор". —Не такі вже Ми й герої. Боялись мов новобранці. Коли йшли, вдягнені як ці покидьки — кожен крок здавався останнім. Та думавґли, або зараз, або ніколи. Хтось нас вів.
Вказав пальцем угору.
—Якби не ви.. — прошепотів Денис, — — Я б… я б… не витримав.. зробив би те, що вони казали… — нервово тер очі долонею, немов зі сну. — Не витримав би більше…
— І не мусив витримувати, — тихо відповів третій боєць із добрими сірими очима.
—Не думай про це, і не треба нічого пояснювати. Ти зробив головне — вижив. Ми найбільше боялися запізнитися.
Денис, як і мати, обійняв кожного. Як не обіймав нікого до цього. По-справжньому. І з кожними обіймами щось у ньому ставало на місце. Немов усе, що зламалося в тих стінах, склеювалося теплом людських рук, які тремтіли не менше за його.
—А як же... Село... Всі інші..?
—Зараз нічого не можемо вдіяти. Передамо координати, і все, що змогли дізнатись. То ж нам обов`язково треба вибратися, аби наші змогли сюди повернутися.
А Іванна не могла відвести погляду від сина — дивилась і ніжно гладила по плечу: він живий, він поряд.
Попри втому, кров, пил і спітнілі спини вони посміхалися, підтримуючи один одного, та продовжили шлях углиб лісу.
Ці п`ятеро не були всемогутніми. Не були невразливими. Але були справжні. І на своїй землі, яка потребувала їх як ні в які часи, і якої потребували вони. Землі без катів, для котрих світлина героїв лише папірець, а жінки та діти мішені.
І хоч попереду чекали важкі дн. і і це не був кінець випробуванням, та цей вечір був точкою, коли всі вони знову відчули, що живі. І є для кого жити. І є кого захищати.
Десь усередині, там, куди не добратися кулі чи кату, щось тихо промовляло:
“Я вірю. Я ще вірю. В людей. В себе. В Україну", бо є заради кого цю віру берегти. Бо є кому її передавати. Щоб бути. Наперекір. Без права на смерть. Але заради кращого, вільного життя.
"
Післяслово
Оповідання написане на основі свідчень, хронік, інтерв’ю про злочини рашистів на окупованих територіях. Авторка звела долі різних людей, подекуди міняючи стать, вік. їНа жаль, описане в оповіданні в реальності є лише вступом до справжніх жахіть, про які мають пам`ятати не лише українці, а весь світ. Згадані у творі Тигран і Микита є реальними. Вони загинуло від рук окупантів.
)х тіла досі не видано родині (станом на час написання — липень, 2025 року). За життя Тигран цікавився історією України, мріяв стати військовим, не хотів брати російський паспорт, позбавлявся рашиської символіки на окупованій території. Підлітків убили за день до 17-річчя Микити.
Слава героям!