Диплом творця
Частина друга фантастика
Вони не бачилися рівно 15 років. Саме стільки минуло від того дня, коли їм урочисто вручили голограмовані «корочки» Творців І категорії. Скільки емоцій, вражень, спогадів приніс сьогоднішній день! Та ось закінчилась і офіційна частина зустрічі і святковий бенкет. Хтось вже полетів додому, за тридев’ять земель, до рідних зірок, інші розбрелися групками зустрічати схід місцевих сонць - μ і λ Пегаса.
В маленькому відкритому кафе на даху Академії Архітектури Всесвіту під зеленуватим світанковим небом планети XL сиділи дві аморфні хмарки. Колись нерозлучним друзям, спокійному теоретику Анду з γ центаври і невгамовному експериментатору Y з α-Волопаса, було про що поговорити.
– І після того, – продовжував почату думку Анд, – я не беруся сам перевіряти на практиці свої теоретичні викладки. Стараюся зіпхнути це на когось.
Друзі засміялись.
– Як завжди! – сказав Y. – це ж ти мені був підкинув ідейку само обслуговуваних систем спостереження. Я тоді ледве диплом не завалив
– Знайшов крайнього. Самообслуговування ще не передбачає розмноження і розвитку!
– Хіба? А я думав!
На їхній дружній регіт виглянула з підсобки офіціантка – молоденька легка помаранчева хмаринка з блакитним німбом – останній писк тутешньої моди.
– Ще дві порції неону, будь ласка, – погукав її Анд.
– Гарний колір, – зітхнув Y.
– Оцей оранжевий?! ¬– скривився Анд.
– Та ні! Я про німб. Блакитний, як небо на Землі.
– Опочки! Минуло 15 років, а ти ще пам’ятаєш, яке там небо! Ну ти й романтик!
– Та…Як би тобі сказати?.. Розумієш, я не закрив той проект – спохмурнів Y.
– Ух-ти! А згідно інструкції…
– Та знаю я ту інструкцію! Та що там – мені сам декан ще на екзамені сказав поприбирати після себе.
– Ну і..?
– Та що «ну і?»! Прийшов в лабораторію, сів за монітори. Подивився, як вони там копошаться…І так шкода їх стало! Скопіював швиденько програму зв’язку, перекинув на свій домашній комп’ютер. Ну а в лабораторії, звісно, програму знищив і сліди замів.
– А куратор твій знає?
– Та він мною і під час роботи не дуже цікавився, що вже після випуску говорити.
Настала тиша. Y винувато поглядав на товариша, очікуючи якоїсь реакції. Той мовчки вдихав пари неону. Верхня частина його хмароподібного тіла згустилася, що свідчило про напружену роботу думки.
– Якби я тебе не знав… Повторюю, – якби я не знав, що ти істота добра й безкорисна, якби я міг хоча б підозрювати тебе в амбіційності й владолюбстві, якби я хоч раз піймав тебе на бажанні командувати, то я б сказав, що ти створив для себе імперію. Таку собі цивілізацію рабів, для яких ти Цар і Бог. Такий собі всевладний монарх-маньяк. Або що ти впав у дитинство і вирішив погратися в солдатиків. Але ж – я тебе наче знаю. Ти ж ніби нормальна, серйозна і відповідальна істота. Тож навіщо тобі це?
– Та кажу ж – просто стало шкода. Ну як ти не розумієш? Вони вже є. Хай вони й були створені як прилади для диплому посереднього студента. Але вони вже є. Це яка не яка, але форма життя, хоч і дуже незвична для вселенської цивілізації. Кому вони заважають?!
– А якщо ще якомусь дипломнику твоя Земля попадеться, тоді що?
– Малоймовірно. Викладачі стараються не повторювати завдання, щоб не списували.
– Ну добре, приймається. Хм, це навіть цікаво. Ну ти втнув…Так почекай…Ти їх не просто жити залишив, ти ж досі ними опікуєшся, раз уже за кольором неба ностальгуєш. І часто ти їх моніториш?
– Та частенько. Я, власне про це й хотів з тобою поговорити. Порадитись як з теоретиком, – сумно посміхнувся Y.
– Ага, щоб потім знову звинуватити в усіх гріхах.
– Та ні. Винуватити не буду. Бо сам точно не справлюсь.
– Не зрозумів! А з чим ти власне хочеш справлятися? Ти що там дійсно абсолютну монархію влаштував?
– Та ні, якраз навпаки. У мене навіть програма ще з академії стоїть, дозволяє тільки нести спостереження, а не втручатися. Але розумієш…Вони воюють, знищують одне одного. Придумують собі різних ідолів і, – Y перейшов на шепіт, – приносять їм в жертву своїх же братів. Жах!
– Це цілком логічно. Вони вже достатньо розумні, щоб боятися жити, тому намагаються якось оформити свій страх і огородитися від нього. Всі цивілізації через це пройшли. Ти ж історію вчив!
– Так, але…Мені іноді за них соромно. Адже це я їх створив, як не як.
– Ой, як все запущено. В тебе вже синдром батьківської гіперопіки, – розвеселився Анд.
– Ну навіщо ти так? Я справді почуваюся винним. Я ж несу за них відповідальність! Чи ти не згоден?
– Та згоден. Ти правда влип, браток. Знищити їх тепер шкода, залишити напризволяще ¬– теж шкода, а щоразу вмішуватись – і накладно, і неетично. Для такого совісного індивіда, як ти, це, звичайно, дилема.
– Мені потрібен не психоаналіз, а допомога, – огризнувся Y. Підведи під мою ситуацію чітку теоретичну базу і порадь, як бути
– Добре, добре, не злись. Щось придумаємо.
Анд замислився.
– Програму однозначно треба міняти. Щоб було не голе спостереження, а двосторонній зв’язок. У тебе ж на кожну людину база даних?
– Ну да.
– Тоді все просто. Ти створюєш закон і чітку систему покарань і заохочень. Максимально чіткий розподіл добра і зла плюс метод кнута і пряника – і твоя совість чиста.
– Закон? І що конкретно там прописати.
– Та що хочеш! Це, по суті. Не важливо, який закон. Головне, щоб його всі виконували, – і буде порядок.
– Допоможи скласти.
– Та будь-ласка. Давай, «не мудрствуя лукаво», візьмемо за основу нашу інструкцію по всесвітній етиці, добавимо пару розділів з вселенської історії і з основ інформенергетики, плюс твої власні побажання. Закодуємо все на інтуїтивно-інформаційному коді, зберемо згустки-імпульси і пошлем на твою Землю. Там спроектуєш кілька антен-приймачів, назвеш їх якось звучно…ееее… Скажімо ЦЕРКВИ, залишиш у них по ключу до коду – і хай шифрують поступово. Ну, основні вимоги ти їм прямим текстом шли, щоб правила гри відразу ж зрозуміли. Ну там – не убий, не вкрадь…А загальну інформацію закодуй як слід, щоб спочатку порозумнішали, а вже потім зрозуміли. Та головне – щоб закони твої виконували, про систему покарань і заохочень не забудь. І щоб нагляд ненько так було.
До ранку друзі списали всі серветки: кодували, перекодовували, сперечалися, правили. Нарешті Анд стомлено позіхнув.
– Ну все. Досить! Тут їм роботи не на одну тисячу їхніх маломірних років. Я вже спати хочу.
– Перепровірити б програму, – несміливо запропонував Y.
– У мене зараз замість мозку - неон. Так що безтолку перевіряти, ще напутаю щось. Та якщо там і є якийсь глюк у програмі – це ж на краще. Назвеш його елементом випадковості, щоб людям твоїм цікавіше жити було. Іноді розряд можеш дати сильніший для острастки, бо, як кажуть у нас на Центаврі, поки грім не гряне, мужик не перехреститься…
Позіхнувши, хмарка Анд розповзлася по кріслу і заснула.
На землю летів сплющений в точку імпульс - СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО
Лубни, 2009
