Прощальна подорож Лорела і Гарді до Альфи Центавра
"Опівнічний танець дракона" збірка
Вони залишалися мертвими двісті років.
І, тим не менш вони були живими.
Вони не могли долетіти до дванадцятої планети системи Альфа Центавра, і, тим не менш вони до неї долетіли.
Стовпотворіння не було. Конгрегація спокійно зібралась на світанку, щоб освятити цю чудесну подію, породжену грою генів у соборі смерті і покликану відродити сміх на планетах далеких світів.
А ось вчора вночі було шумно. Демонстрація фільму з участю цих двох святих на двадцятичотирьохгодинному сеансі викликала у глядачів сльози радості. Варто йому було закінчитись, як двадцять тисяч захоплених шанувальників поспішили на космодром Альфи, бажаючи зустріти їх незвичайний корабель.
Чекати їм прийшлося доволі довго.
В решті-решт, після того як глядачі вдосталь намилувалися грою тіней, лазерними графіті і єгипетськими дзеркалами, вони не очікувано побачили в клубах вогню і диму старенький «форд» моделі «Т» 1925 року, з якого виглядали, шалено розмахуючи шляпами, двоє чоловіків, товстий і тонкий.
В останню мить «форд – Т» не очікувано вибухнув і розвалився на декілька частин.
Товстун відкинув свого котелка вбік і вигукнув:
- Знову через тебе влипли в якусь дурну історію! Ні, з тобою не скучиш!
Під гучний розкотистий сміх вони вбігли до міста.
- ПРИВІТ, СТЕН! ПРИВІТ, ОЛЛІ! – прозвучав голос телекоментатора.
- Коли це вони встигли ожити? – здивувався мій бармен Уілл Граймз.
- Їм не треба було оживати, оскільки вони в якомусь сенсі і не помирали, вони… чорт, це важко пояснити, - сказав я, не відриваючи очей від екрану телевізора.
- Один із тих фокусів медицини кінця двадцятого століття, що дозволяє людині дожити до ста років?
- Ні.
- Віртуальна реальність? Волоконна оптика плюс виконання бажань?
- Тепліше.
- Щось на кшталт тієї історії, коли спеціалісти по генній інженерії наплодили птеродактилів і Верховний суд вимушений був розпорядитись про їхній відстріл і відправку у минуле?
- Ну, в даному випадку…
В цю мить до бару зайшли Гарді і Лорел. Товстий і Тонкий. Народ охнув. Оллі окинув поглядом бар і заявив щоб всі чули:
- Ми бажаємо дві кавові чашки подвійного…
- Джину! – закінчив за нього Стенлі.
- Абсолютно вірно, - підтвердив Оллі, прикриваючи очі. – Джину.
- Хлопці, а ви справжні? – поцікавився Уілл Граймз.
- Більш ніж, - пишномовно відповідав Гарді і гулко постукав себе по грудях.
- А що, не схоже? – пискнув Стен.
- Та до біса схоже, - сказав Уілл Граймз, розливаючи джин по кавових чашках. – Ось тільки ви якісь чорно-білі, як у тих давніх коротеньких фільмах. Кольору вам не вистачає.
- Всього лише? – просіяв Стен.
До розмови втрутився Оллі.
- Заткнись, Стенлі. Чи бачите, сер, спочатку ми, звичайно ж, були кольоровими, але народу це чомусь не сподобалось. Мовляв, це зовсім не Стен і Оллі! Ось нас і відправили відбілюватися до лабораторії і перефарбували….
- В славний чорно-білий, - підморгнув Стен.
- А шкіра? Шкіра-то ваша чому так світиться? – спитав я.
- Найпростіша комп’ютерна косметика…
- Але вибачте, як ви змогли попасти сюди приблизно через двісті років після своєї…кончини?
- Ми і не думали помирати! – пискнув Стен.
- Дякую тобі, Стенлі! Ми ніколи не жили і тому не могли померти. Ми двоюрідні брати електричної лампи, телефону, гральних автоматів, безпроводового телеграфу, радіоламп, транзисторів, вакцини Солка, (2) розщеплених атомів, моделей ДНК, факсів, електронної пошти Інтернету! Такий собі Шалтай – Болтай, який сидить на стіні наукової лабораторії! Коротше кажучи, ви можете вважати нас дітищем тих безумних вчених, які не винаходили заново динозаврів, а замість цього…
- згадали про двох дурнів, що втікали від ящика з роялем?
- Touche! (3)
- Про двох торговців ялинками, які повність зруйнували чийсь – там дім?
- Точно!
- І побачили біля своїх ліжок горилу, що вальсувала в балетній пачці?
- І таке з нами бувало! – пискнув Стен.
- І ви стверджуєте, що ви справжні? – запитав я.
- Ми народжені необхідністю. Сер, ви коли-небудь чули про таку річ, як Самотність?
- Давним – давно. Цю хворобу вдалося вилікувати.
- Ми – то і стали ліками від Самотності! – вигукнув Лорел. – Стенлі! Ще по чашечці бомбейського зілля, сер! З вашого дозволу, я продовжу. В ті часи люди страждали від хвороби, появу якої ніхто не передбачав, яку вони називали Самотністю. В лабораторіях вивчали вплив нульової гравітації на кровообіг, але ніхто не задумувався про те, як діє на людський організм час, простір та відстань. Як можуть вижити люди вдалині від Землі, в десяти чи ста світових років від неї, втративши все своє коріння, все своє звичне оточення? Чим стане для них космос – рідним домом чи божевільним домом? Ніхто не знав…Усвідомлення прийшло пізніше, одного похмурого ранку на планеті в дев’яноста роках від Землі. Якийсь молодий чоловік розплакався так, що вже ніщо не могло його зупинити. Чому? – спитаєте ви. А просто Земля була дуже далеко. Втекла, зникла, неможливо навіть уявити!... Такої реакції не очікував ніхто. Щось на кшталт удару в дихавку під ложечку. Плач та стогнання розповсюджувалися з неймовірною швидкістю. Адже це заразне, як заразливий і сміх. Після Першої світової війни випускали платівки з записом реготу, люди слухали і починали сміятися! Така сама справа і зі смутком. Епідемія Самотності розповсюджувалася все ширше. Люди оплакували всю ніч смерть своїх надій. Плач стояв повсюди!... Почалися пошуки ліків. Невдовзі виявилось, що старі фільми здатні полегшити перебіг хвороби, однак їхній перегляд більше був схожим на спіритичні сеанси.. Всі актори які в них брали участь померли задовго до того, як перша ракета досягла Плутону. Потрібні були не привиди, а справжні людські істоти!...
- Тоді – то ми і народились, - підсумував Олівер Гарді.. – Не відродилися, а саме народилися, по – справжньому, в перший і єдиний раз. Для нас це зовсім не Друге Пришестя, а справжня Перша Поява! Вони збирали нас по окремих волокнах, нервових кінцівках і гангліям. Вони знайшли потрібні хромосоми на кладовищах в Глендейлі і в Санта – Моніці, забезпечили шкірою – навіть жир під шкірою є, - оснастили електричною дихальною системою і – voilá! (4)
- Лорел і Гарді! – вигукнув я.
- Саме так! – розсміявся Гарді. – Після першої ж нашої появи на Місяці і водевільного турне по кращим сценам Марсу сльози висохли, а ридання змовкли. Люди почали сміятися! Мало того що ми зі Стеном зуміли справитись з цим небезпечним вранішнім і нічним захворюванням, ми буквально озолотили Франкенштейнів з Калтеха, оскільки люди що сміялись вирішили продовжити Освоєння Світу і тим забезпечити безсмертя людства! Лорел і Гарді! Біс! Вибачте мені мою нескромність.
Уілл вже приготував нову порцію пійла.
- Пригощаю усіх! – виголосив він. – Хлопці, скажіть мені чесно – ви живі чи ні?
- Ні.
- Виходить, ви мертві?
- Ні, - сказав Стен.
- Ми – Неможливі, - виголосив Гарді.
- Стоп, - заперечив я. – Потисніть мені руку. Бачите? Які ж ви неможливі?
- Ви не праві, - із робленою скромністю заперечив Гарді. – Неможливий і цей Всесвіт. Ми ж в деякому сенсі є його продовженням.
- Оллі, скажи їм всю правду, - цвірінькнув Стен.
- Дякую, Стенлі. – Оллі прийняв до неможливості поважний вигляд. – Ви вірите Дарвіну? (5) Так. А Ламарку? (6) Теж так. А Старому Заповіту? Звичайно! Але як ви можете вірити Дарвіну, і Ламарку, і Богу, що сказав: «Нехай буде світло», усім трьом? - Олівер Гарді підняв три товстих пальця. – Вся біда в тому, що ви нічого не можете доказати! Дарвін, Ламарк, Старий Заповіт – всі вони недоведені!І тому ми схильні вірити усьому. Чи можемо ми говорити про створення Всесвіту? Чи відбувся Великий Вибух насправді? Ні. Творення не було. Всесвіт, хоча це і неможливо, існував завжди – він безкінечний як у часі, так і у просторі! О господи, ридаєте ви, повинен же він де-небудь починатися! Ні, - відповідаю я на це. Він існував завжди. Ви скажете, що це неможливо? З цим я сперечатися не буду. Ми – всі ми – живемо в неможливому світі і являємо собою таку ж саму неможливість. Що з того, що ми чорно-білі?
- Особисто у мене, - сказав мій бармен Уілл, - це викликає здивування.
- Саме так здивування і стало справжнім творцем цього світу. Сталося це мільярд мільярдів неіснуючих років тому. Раджу вам повісити цей календар на стіну там, де стін немає.
- І що ж далі? – поцікавився я.
- Далі? – Олівер Гарді знову поважніша. – А далі те, що Стен і я ніколи не народжувались і ніколи не помирали, і все-таки ми тут, поряд з вами. В цьому сенсі ми нічим не відрізняємось від Всесвіту!
- Краще не скажеш! – пискнув Стен.
В цю мить, телевізор, що стояв в дальньому кутку пабу, злякано верескнув і екран ожив.
- Актуальні неприємності, - сповістив похоронний голос. - Прибули Винищувачі.
- Винищувачі? – здивувався я. – І що ж вони винищують?
- Нас, - відповів Оллі, постукавши себе по грудях.
- Але чому комусь знадобилося вас винищувати?
Ми не зводили очей з екрану телевізора, який показував мовчазний натовп, що зібрався біля нашого готелю, і на цю хвилину вже увійшов до вестибюля і почав підійматися сходами.
Вони увійшли до бару, не видавши жодного звуку. В їхніх очах горів вогонь, але вони поки вичікували, надіючись, знайти у нас кінематографічних язичників, апокаліптичних дегенератів і антихристів. Ці і інші імена Ворога значились на картках, що передавалися ними з рук до рук.
На мить мене охопила паніка. Я вирішив, що вони зразу ж розірвуть наших целулоїдних знайомих.
Але… Лорел і Гарді розчинилися в повітрі.
- Що за маячня?! – здивовано вигукнув Уілл.
Я все ще приголомшено вдивлявся в пустоту, коли Винищувачі пройшли вздовж стійки бару, залишивши на ній не менше сотні брошурок специфічного змісту ( «Ні цифровим духам!», «Нехай мертві ховають своїх мерців», «Згинь нечиста сила!» і «Друге пришестя – тільки Ісус!»), після чого так само мовчки пішли.
В наступну мить біля стійки бару знову з’явилися комічні фігури Лорела і Гарді.
- Як вам ці фрукти? – посміхнувся Олівер Гарді.
- Де ви були?
- Там же, де і зараз! – відповідав Стен, труснувши чубчиком. Він зник і зразу ж з’явився знову, знову розчинився в повітрі і знову повернувся.
- Цифрові жалюзі? – поцікавився я.
- Майже, - відповів Стен.
- Стенлі!- обсмикнув його Гарді. – Шановний сер, скажіть мені, чи не було бува у вашому дитинстві пластикової лінійки, в яку були вдруковані фігурки динозаврів?
- Була, звичайно.
- Що відбувалося в тому випадку, коли ви злегка повертали лінійку?
- Динозаври зразу ж зникали… Ви хочете сказати, що з вами сталося щось схоже?
- Приблизно. – уточнив Гарді. - У певному сенсі, ми віддруковані на атмосферних двовипуклих жалюзі. Так видно, а так - не видно. Voilá!
Гарді проілюстрував сказане, пару разів зникнувши і з’явившись знову.
- Ні хріна собі! – ахнув Уілл.
- Виходить, ми дивилися на вас під правильним кутом, а Винищувачі – під неправильним?
- Абсолютно вірно! Ми не з’являлися і не зникали. Не народжувалися і не помирали. А чи відомо вам, чому нас так ненавидять Винищувачі?
- Ні, невідомо.
- Ці релігійні месники не можуть пробачити нам того, що ми вважаємо Всесвіт неможливим. – Оллі засунув пальця в джин. – Вони впевнені в тому, що Творець все почав з Великого Вибуху. Повинен зауважити, що ми проїхали не менше мільярда світових літ і не побачили ні найменших його слідів…
- Ось тому вони і хочуть нас знищити. – Стен носом написав у повітрі своє ім’я і перекреслив його.
- І не тільки нас, - підхопив Оллі, - але і Джина Келлі, (7) Гарбо…
- Джин Келлі! – вигукнув Уілл. – Грета Гарбо? Ніночка?! (8)
- Як над ними сміється Гарбо! Скоро і вона тут з’явиться.
- А чи багато…- Зніяковівши, я зупинився.
- Ви хочете узнати, чи є ще в інших місцях другі Лорели і Гарлі? І так і ні.
- Хіба таке можливо?
= Чому б і ні? Хіба Стени і Оллі хоча б кому-небудь заважають?
- Але, але…
- Ніяких «але», сер. – Оллі уважно вдивлявся у свій котелок, як наче це був кришталевий шар ясновидця. – Світ так вражений меланхолією, що без декількох десятків Стенів і Оллі йому просто не обійтися. Невже ви хочете, щоб Самотність знову занурила мільйони душ у безодню розпачу?
- Я знаю, - пробурмотів Уілл. - Я знаю, що…
- Ні, сер, ви не знаєте, тому слухайте далі. Для скептиків ми не наполягаємо на нашій генетичній сутності. Можете вважати нас всього лише чорно-білими привидами, воскреслими як Лазар і які вивалились із Інтернету. Але це…
- Як дві горошини в одному стручку! – пискнув Стен.
- І все-таки, - не витримав я, - мені важко повірити…
- Сер, слід не вірити, а знати! Хіба гусениці хоч чимось схожі не метеликів? А як взагалі на Землі виникло життя? Хіба міг ожити камінь, в який ударила блискавка? Чому це електричні бурі у хмарах над первозданним океаном привели до виникнення життя, метушливого і яке робить спроби пізнати само себе? Цього ми не знаємо, розводять руками вчені. Так вже сталося. Ось вам і вся наука, хлопці! Так вже сталося, що ми з’явилися у світі. Без початку і без кінця. Напівгусениця – напівметелик.
- Мало того, - прошепотів Стен. – Оллі і я, я і Оллі будемо жити вічно.
- Вічно? – здивувався я.
- Хіба про це не мріяли всі ви? В ті часи, коли ми ставили водевілі в Лондоні і Дубліні, глядачі дружно кричали: «Стен? Оллі? Благаємо вас ніколи не вмирайте!» - При цій згадці Стен навіть розплакався. – Їхнє бажання сповнилось. Ми ніколи не помремо, але так і будемо роз’їжджати світом з нашим прощальним турне. І в нашому контракті сказано: воно буде продовжуватись…- Голос його зірвався, і він закінчив фальцетом: - Вічно!
- Вічно…- прошепотів хтось.
– І куди ж ви тепер відправитесь? – спитав я.
- В системі Альфи існує ще вісім заселених планет, у семи із них свої колонії. Тільки сміхом можна перемогти хворобу Самотності і врятувати цивілізацію! І ми приходимо.
- Виходить, - тихо сказав Уілл, ви щось на кшталт Рятувальників. Улюблені космічні сини Господа. Тільки без розп’яття, без сліз.
- Продовжуйте, продовжуйте! – захоплено процвірінькав Стен. – Якби ми знали всю правду про себе, я став би чудити ще більше, а Оллі – чванитися ще сильніше!
- Я б не став! – закричав Оллі.
- А я став би, - сказав Стен.
- Ладно тобі, - буркнув Оллі. – Пішли. Місцевим сиротам треба підкріпитись, нам же пора взятися за діло. Вірно, Стенлі?
- Ви ніколи не відпочиваєте і не спите? – спитав я.
- У нас занадто багато справ.
- Підождіть! – вигукнув я.
Я вийшов із-за стійки щоб обмінятися з ними рукостисканнями. Як не дивно, але їхні чорно-білі руки виявились теплими.
Вони пішли на вихід, викидаючи кумедні колінця.
Залишок ночі вони провели більш ніж своєрідно
1. Зустріли на хисткому місточку величезну горилу.
2. Спочатку застрягли в цементі. Потім ледве не утопилися в глибокій ямі.
3. Якийсь лунатик пообіцяв повідривати їм голови і зав’язати їм ноги вузлом.
4. Лорел перескочив через частокіл, а Гарді, не зумівши перестрибнути, зніс всю загорожу.
У фіналі Олівер Гарді з’явився на верхній сходинці яскраво освітлених парадних сходів, тримаючи в руках величезного торта, утиканого запаленими свічками. З надзвичайно важливим виглядом, втіленням гідності, він почав спускатися, але зразу ж оступився і з криком відчаю полетів донизу, поки всі вони, і торт, і свічки, і сам Оллі з забрудненим у крем обличчям, не приземлились на уставленому наїдками обідньому столі, який, звичайно ж, зразу розвалився, торт і Оллі впали на підлогу, а на них посипалися зі стін картини, зі стелі на все це упала люстра, а на самому верху опинилися запалені свічки.
Потім – увага! – картини повернулися знову на стіни, люстра вознеслась до стелі, торт – цілесенький, а Оллі задкуючи, знову опинився на вершині сходів з тим же тортом в руках і, окинувши публіку роблено скромним поглядом – ось він я, бачите, зараз я піду знову, цього разу я не впаду, не бійтесь, Дивіться! – почав спускатися сходами – чорно-білий, самовпевнений, як завжди, і, як завжди, спотикаючись, вічно натикаючись на хисткі столи, на довірливі картини, на гільйотину люстри…
Аплодисментам збожеволілих жителів Альфи Центавра не було кінця.
- Ну, а коли ж ви до нас повернетесь? – спитав я.
- Як тільки в цьому виникне необхідність, - відповів Оллі. – Коли у вас станеться біда або у ваших серцях поселиться Самотність. Залишилось сказати чарівні слова. Що сказав полісмен, коли ми так і не змогли завести нашу колимагу?
Стен і Оллі взяли свої котелки напоготові.
- Оллі, починай смикати галстука, - сказав я.
Оллі слухняно схопився за галстука.
- Стен поправ волосся.
Стен затряс головою.
- Я набрав у легені якомога більше повітря і щосили загорлав:
- А ну пішли геть, а не то я здеру з вас штраф за блокування руху!
Вони кинулись навтіки.
Єдиними ліками від сліз цього разу виявився все той же самий бомбейський джин.
ПРИМІТКИ:
1)…Лорел, Стен (Артур Стенлі Джефферсон, 1890 – 1965) і Гарді, Оллі ( Норвелл Гарді. (1892 – 1957) – знаменитий дует голлівудських коміків.
2)… вакцина Солка – перша ефективна вакцина від полімієліту, розроблена на початку 50 – х років американським вірусологом Джонасом Едвардом Солком (1914 – 1995).
3)… Touche! - Тут ( фр.)
4)… voilá! - Готово! (фр.)
5) …Дарвін, Чарльз (1809 -1882) – англійський науковець у праці «Походження видів шляхом природного добору або збереження обраних рас у боротьбі за життя» (1859) розкрив основні чинники еволюції органічного світу.
6)…Ламарк, Жан Батист (1744 -1829) – французький науковець, основоположник зоопсихології, попередник Дарвіна (автор першої цілісної концепції еволюції живої природи).
7)…Джин Келлі (1912 – 1996) – американський актор, танцівник, хореограф і режисер, зірка мюзиклів 1940-1950 –х років. Найвідоміші ролі – у фільмах «Американець в Парижі» (1951) і «Співи під дощем» (1952).
8)… Грета Гарбо? Ніночка? – Грета Габро (ГретаЛовіса Густафсон, 1905 -1990) – голлівудська зірка шведського походження, знімалась у фільмах «Плоть і диявол» (1926), «Анна Кареніна» (1935), «Дама з камеліями» (1936) і інших, в тому числі і музичній комедії Ернста Любича «Ніночка» (1939).
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік