ПРО ЖОРУ-ЛЮБЧИКА ТА ЙОГО ДІВЧАТ
Почали читати ці рядки? Так чого ж поглядаєте ліворуч-праворуч? Мнетеся? Що вам заважає? Хтось кличе дивитися "телебачник"? Хтось - погухкати у доміно? Чи полити городину треба? Відмахніться! Мовляв, ви щось неймовірне почали читати! А-а-а, ви, певно, в електричці їдете і читаєте оцей твір у книжці чи ноутбуці... І боєтесь, що ось-ось зайде контролер до вагону, а ви ― без квитка? Просто зізнайтесь, що стипендія маленька ― якщо ви ще на дівчат чи хлопців хтиво поглядаєте, або пенсія нерівнозначна важко відпрацьованим десяткам років – якщо ви з сивиною на скронях і везете щось на продаж. Або скажіть ще переконливіше: зачиталася…
Та не відволікайтесь від цих рядків! Що вас там муляє у подумках? Молоко збіжить? Так обмажте вінця якимсь жиром чи олією і будьте спокійні: ніколи не збіжить. Ви, головне, читайте далі! Бо ви такого ще ніколи не читали і навіть не чули! Пригоди Жори- любчика ― це вам не чутки про те, як несподівано для дружини далекобійник повернувся додому, щоб напитися води, і застукав її зі своїм напарником. Тільки після того він зрозумів, що не треба було так швидко линяти від своєї незрівнянної, що аж про напарника забув. Навіщо ж було дружину з ним знайомити, тим паче зі значно молодшим за себе. Теж мені, напарника знайшов. А той і радий. Аж упрів, бідолаха, з дружиною старшого напарника.
І кохання Жори-любчика не таке як у всіх! Воно у нього ― розкошисте і розшаленіле, як сказав один лісник, дубово-гіллясте, а його сусіда по під’їзду, архітектор – еклектичне. Що це за мудре слово Жора тривалий час зрозуміти не міг, але вирішив, що то ― чи не найвагоміший комплімент.
А одна з перших Жориних любасок у пориві палких поцілунків прошепотіла йому, що під час шалених обіймів він такий несподіваний і різноманітний, як гербарій. Порівняння з гербарієм йому дуже не сподобалося, бо щоразу його кохання не засушене як листки гербарію. І він покинув свою любаску. Ну, це був привід. А причина ― вона вже сама годилася до гербарію.
Ви оце читаєте, а телевізор працює, триндить на скільки мільйонів-мільярдів той чи той олігарх збагатився. Хай на кожного з них діарея нападе під час автомобільних корок! Воно вам треба! Дистанційний пульт під рукою ж. Вимкніть телебрехальник! Читайте правду про кохання Жори-любчика. Прикиньте: якщо він поставив собі за мету об’їхати по периметру Україну і час од часу заїжджати у сусідні країни, при цьому на практиці вивчаючи таке небесне почуття як кохання, ― то це свідчить про неординарну особистість; не тільки про розкошисту-розшаленілу, дубово-гіллясту, еклектичну, а і якусь неземно-космічну.
Оце для чого далі написано? Щоб читали! А ви що робите? Відволікаєтесь! Ні, так не годиться? Не хвилюйтесь: прийде ваша дитина! Прийде! А ви, коли підростали, не приходили усе пізніше й пізніше. Ну, повинна ж вона коли-небудь уперше поцілуватися. Чи сусід нижче поверхом, хворий на сухоти, курить, і весь дим завіває до вашого помешкання? Хоч як прикро, але закрийте балкон! Щоб заспокоїтись, читайте далі. Не нервуйте. Порівняно з тим сусідом, який вище вас поверхом і який крани не закриває, нижній сусід – ще півбіди.
Що вам ще заважає читати? Спітнілі шкарпетки подорожнього по купе? Покажіть йому оце місце (або таке, з якого до цього дочитав би) і як корова язиком злиже ― чи шкарпетки, чи самого попутника. Тільки на прохання Жори-любчика, шановні панночки і панни, не ініціюйте перед керівництвом залізниці створення окремих жіночих купе. Він переконався, що то ― від лукавого, і твердить: жінки, які хочуть їздити у жіночих купе, або не поважають самих себе, або лесбіянки, які, таким чином, несвідомо штовхають чоловіків на протилежні крайнощі.
Дочитали аж сюди? О! Та ви ― поліглот! У нагороду за це ― далі буде цікавіше!
Крім отого «любчик», до Жори причепилося ще прозвисько «космополіт» ― за спадковістю. За часів Радянського союзу його батькові поставили умову, що якщо хоче бути журналістом, повинен стати комуністом. Батько і так і сяк тактовно віднікувався. Але, зрештою, зрозумів, що від такої «шани» не відкараскається. А оскільки він був на хорошому рахунку і мав у колективі певний авторитет, то на чергових партійних зборах ― вже як комуніст ― осмілів і виступив з доповіддю, в якій порушив питання національної мовної політики. Мовляв, це не по-комуністичному і не по-ленінськи, коли у дитсадках нашого підприємства, що розташоване в Україні, навчання дітей ведеться не українською… І все таке подібне говорив ще. Сказав, що треба визначити приблизно тридцяти-сорокакілометрову смугу уздовж усього українського кордону і в її межах у дитсадках і школах хай додатково і освоюють мови сусідніх країн, але обов’язково ― щоб і в межах подібних смуг на територіях тих країн вивчали українську. Головуючий зборів розгубився. Хтось з місця крикнув: «Бендера!» А інший, шамкаючи беззубим ротом, навіть намагався проспівати: «І как адін умрьом в барьбє за ето!» Таке послідовне, хоч і мимовільне, поєднання двох реплік ґрунтовно збило з пантелику не тільки головуйочого, а й усе зібрання. Від когось надійшла пропозиція вважати виступ… космополітичним, тобто таким, в якому йдеться про духовну турботу усіх народів і ні про ніякий конкретно, а доповідача ― космополітом. Подейкують, це для того, щоб не виключати з партії і не відсилати новоспеченого комуніста до психарні.
Батько й не думав, що отаке його бачення прикордонної духовно-мовної ситуації з обов’язковими рівними можливостями по обидва боки кордону, несподівано і своєрідно ― тобто крізь призму любощів ― досліджуватиме його син Георгій. У Жорика з самого малку батьки запримітили потяг до мандрів, а заодно ― і до дівчат. Чи, швидше, навпаки! Ще десь у шестирічному віці, наслухавшись родинних розповідей про козаків, він зробив, як міг, шаблю, лук, сагайдак, облаштував заплічник і, нікому не сказавши нічого, пішов… Ви запитаєте: куди? А він звідки знав? Коли його за кілька днів знайшли кілометрів за двадцять, повідомив, що пішов боронити свою землю і… і… Чуєте, що далі сказав? … І визволяти свою кохану! Правду пишу: так і було! Якби ж на цьому випадку і закінчились неймовірні переживання батьків і родичів, а міліції ― зайві клопоти у розшукуванні.
І місяця не пройшло, як Жорик знову зник. Його кинулись шукати у попередньому напрямку, а він пішов у протилежному. Чому в протилежному? Пояснив: йшов до Індії, тому що подобаються індійські дівчата! Почувши це, всі, хто біля нього був, заклякли: дорослий би не придумав таке, а тут ― дитина… Сказали, що не повірили б, якби на власні вуха не чули. А чому саме індійські дівчата? А тому, відповів маленький Жора, що вони животами гарні вихиляси роблять. І сміх, і гріх. А де ж він їх хоч бачив? Та «де?»… «де?»… По телевізору, де ж… Ось вам і результат того, що батьки були не проти того, щоб син дивився по телеконтейнеру все поспіль, аби тільки не заважав. Жорику ще сказали, що його уподобання до дівчат якось не поєднуються одне з одним: то ти, мовляв, йшов боронити українок, то зацікавився мешканками Індії… На кому ж ти одружишся? Той, не довго думаючи, відповів, що тільки на українці, але в якій танцюватиме живіт. Ну, так ― то й так. Дорослі посміялись, та й забули. Хоча, чому забули? Не зовсім…
Після цього так вже стежили за Георгієм, що він завжди був у полі зору якщо не батьків то когось із старших. І десь до десятого класу ніяких прикрощів нікому не завдавав. Щоправда, нерідко чубився зі своїм же другом Віталієм за Ольку з паралельного класу, з двоюрідним братом Олегом ― за Любку-випускницю, з якимсь мажорчиком ― за Карину. Та хіба отих усіх дівчат він може згадати?..
Упродовж усього навчання у школі він проніс любов до географії та історії. А географічні мапи стали для нього найвагомішим захопленням. Дивився на них і мріяв, що коли підросте, то поїде і туди, і туди ― скрізь побуває…
Компанії Жора любив, однак різних гамірних і велелюдних свят ― ні. Але якось, ув’язавшись за однією соковитою, забрів до шкільної актової зали. А там дівчата репетирували сценічні етюди. Найоригінальніше виходило у Люби, хоч і дівчини, бо, як завше, гумористичні сцени краще виходять у чоловіків. За сюжетом вона повинна була зображувати то таку собі милу панночку, то людину у літах, то серйозну, то не дуже. Жора зачарувався Любою, особливо очима з природно довгими віями. І коли він задумав під час літніх канікул гайнути у першу подорож, супутницею обрав собі якраз Любу. Вона до нього добре ставиться, цілує, а головне ― може перевтілюватись, так щось зображувати з себе, що не повірити просто неможливо. А, крім того, вона ще й не жадібна, і не білоручка, як деякі: принеси, подай, занеси, підніми. А ця сама може все робити, не чекаючи сторонньої допомоги.
Однак спершу у подорож Жора вирішив їхати, як не дивно, з Ольгою. Але вона дуже довго думала, потім запитала у яких готелях вони зупинятимуться («Во, ненормальна», ― подумав Жора), зрештою заявила, що залишилось мало часу на збори… Відтак зателефонував ще кільком дівчатам. Та через різні причини і вони не обіцяли скласти компанію у його мандрах. Любу він залишив на десерт, тому що з самого початку боявся її відмови. Така гарна дівчина!.. Ну, і старша за нього, а ще ― жвава, кмітлива, відчувалось, що й розумніша. Тож наважився запропонувати їй подорож лише за день до від’їзду. Думав, що не погодиться. А вона зраділа пропозиції. Він аж розстроївся, бо квитки мав до непрестижного вагону та ще й на верхні місця.
Наступного дня в обумовленому місці вони зустрілися, щоправда після суттєвого запізнення Люби. До відправлення потягу залишалось мало часу. А треба було ще подолати перони й переходи, знайти потяг і дійти до потрібного вагону. Інформація від Жори про те, що їм доведеться трястися на верхніх полицях, її явно не потішила.
― Зайдемо на хвилинку до потаємного куточка, ― запропонувала Люба Жорі, коли вони чимчикували до потрібної платформи підземним переходом.
Відтак витягла зі своєї сумки щось на зразок подушки і запхала собі під плаття.
― Я ― вагітна! Зрозумів?
― Ще й як! Але біжімо!.. Швидше-е!.. А то не встигнемо… Хіба що нагріємось…
― Мм-мхе-е… хе-хе… Банально!
― А фарбувати губи, коли до відправлення потягу бракує часу не банально?!. Молодій, вродливій… Х’хе… м’хе-е… Гу… гу-би фа…фар-бу-бувати… Справжні вагітні цього не роблять ― кажуть, що шкідливо! Або… Або витягни оту бісову подушку з-під плаття…
― Е-е, сказав!.. Тоді що, обом ― на верхні полиці залізати?!. Та ще і їхати у таку далечінь.
― Тоді витри губи. Мерщій. Мхе-е… Фу-у-ух…
― Мм-хе-е… Ох-х… Фу-ух-х… Пришвидш ходу… Можемо встигнути… Провідниця уже піднімається до вагону…
― Хе-е!.. Ох-х!.. Будьте ласкаві, зачекайте!
― О, Господи! І ото у такому стані ― бігти?! ― поспівчувала провідниця. ― Чом раніше не зібрались? Я то зачекала б. А потяг?!
― Певно, баранячі голови маємо…
― Заради майбутньої дитинки треба б ті «голови» розсудливістю поповнити.
― О! прислухайся хоч до пані провідниці. Дякуємо вам! Ффу-ух…
― Заходьте швидше до вагону, квитки потім подивлюся.
― Дякуємо. Фф-фух… Жорику, допоможи. Оцей живіт заважає мені як слід бачити східці.
― Так-так, обережно, люба моя! Так, ногу сюди став… Ага… Швиденько! Ще сюди постав… Та-а-ак!..
― Ффу-ух, залізла! Жорчику, а наші місця де?!. Де?..
― Та парні ж, кажу… Плацкартні… Ходімо, пошукаємо… Ага! Ось це і це. ― вказав Жора супутниці непомітно для інших пасажирів плацкартного купе на верхні полиці.
Люба обхопила «живіт» руками, зробила страдницьку міну і останні кілька кроків у глиб купе вона вже перекочувалась, мов качка, удаючи вагітну на останньому місяці: то чи не здогадається хтось із пасажирів поступитися місцем?
Першою не витримала жінка середнього віку в темно-коричневому вбранні. Вона була з численними поклажами.
― Ой, дарагая моя, я єду даляко. І надить би уступіть свайо мєсто, ди навряд я смагу взобрацца на верхнюю полку. Савсєм здаров’я нєт.
― А коли ти штовхалася, залізаючи до вагону, і огергенила своєю валізою по носу мого онука, що аж кров пішла, і не вибачилась, здоров’я було?!. ― втрутився несподівано до розмови дідусь. ― Якби я мав місце унизу, я не замислюючись поступивсь би.
― Ну, вот і «поступайтєсі». А у мінє нєтуті здоров’я. І што ви хаціцє ― бить добрим за чужой счьот? Я імєю білет на ето мєсто? Імєю! Пусть другіє «поступаються», ― обурилась жінка, на останніх словах акцентуючи свій погляд на іншій жінці ― у світлому одягу, яка сиділа напроти, явно старшій за віком.
Та колючий погляд сусідки по купе перейняла.
― А що, і поступимось, ― мовила та і без усякого переклала свої речі на верхню полицю, відсунулась від вікна.
Жора й Люба вибачились перед жінкою у світлому за клопоти.
Тільки повсідалися в очікуванні перевірки квитків, як почувся дзвінок з Жориного стільникового телефону:
«Жоресику, це ти? Це ти, Жоресику?.. Алло-о! Це ― Олюнька…»
― Ви помилилися, ― відповів Жора.
«Та ладно-о-о! Я ж по стільниковому телефоную…».
― Кому?
«Жоресику, милесику-у-у, не викімарюйся! Що ти там робиш? Сумуєш?»
― Ви помилилися… ― відповів Жора, натиснувши на кнопку вимкнення.
― Чому ти дівчині так відповідаєш? ― запитала Люба. ― Мені все ж чути було! З нею, певно, хотів їхати? Чи вона ― з тобою? Хто це?
― Ольга.
― А-а, тепер я знаю, чому ти так пізно запропонував скласти тобі компанію ― після того, як відмовилася вона?..
Хоч Люба була й тактовною, намагалася говорити неголосно, але останні фрази прозвучали якось немов на публіку.
― Ой, чьо дєлаіцці?.. Ім, уступай мєсто, а ані у чувствах нє разобралісь! — обурилась наче сама собі тітка у темно-коричневому вбранні.
― Чому не розібралися? Живіт пані та і її врода переконливо показують на чиєму боці парубок, чи, точніше, напевне вже чоловік молодої пані, ― долучилась до розмови жінка у світлому.
― Це ми так жартуємо, ― зазначила Люба. ― Ага, Жоро?
― Так-так! Будьте впевнені! ― звернувся той до тітки у коричневому.
― Жінка має пишатися тим, що її чоловік цікавий і для інших! Значить він ― справжній мужчина і господар! ― обізвався чоловік з верхньої полиці, про якого спочатку усі й забули.
― Попробивал би мой… ― приснула єхидна тітка.
― То ви ― нещасна людина! ― почула вона з верхньої полиці.
― Ой-й, не надить мєня учіть!
― Ваш, певно, вже скочеряжився?
Тітка несподівано перехрестилась.
― Звели гарного чоловіка передчасно до могили. А нащо? ― припустив дідусь.
― Звідки знаєте?
― Так перехрестились же. І оце «Звідки знаєте?» багато про що сказало.
― Разумний знайшовсі…
― Не кохали ви його.
― Атстаньтє! Хачу спать.
Запала незручна пауза. Усі мовчки стали готуватися до сну. Вже під ранок по внутрішньому зв’язку вагонів оголосили наступну станцію: «Харків-Пасажирський». І Жора несподівано заметушився до виходу, розтормошив Любу. Та здивовано:
― Куди? Хіба ми не до Києва їдемо?
― Авжеж, до Києва і навіть далі. Але спочатку вийдемо у Харкові.
― Чому ти раніше про це не сказав?
― Не встиг.
Люба почала підніматися, спросоння забувши, що вона має удавати з себе вагітну. Подушка під платтям не тільки збилась, а й з’їхала на бік.
― А-а, вот вам кахання! Чуяла мая душа: шта-та тут нє чістає! ― з неймовірною силою не те що на купе ― на весь вагон ― проверещала тітка у темно-коричневому вбранні, розбуркавши геть усіх пасажирів, навіть тих, хто спав найміцнішим сном. ― Ви пасматрітє на няйо!.. Как ето?!. Как ето?!. Ну, как ето рєбьонок в живатє сместілсі на бок?!. А я, дура то, хатєла і правді уступітса мєстом.
― Так не поступилась же. Значить, дурепа, ― мовив спокійно дідусь.
На деякий час запала німа тиша. А тут якраз і поїзд вже зупинився. Відтак Жору і Любу з вагону як вітром здуло. Але ж не думайте, що перед тим Люба преспокійно здалася на милість язикатій єхидній тітці. Люба все зробила, щоб у решти пасажирів не виникло ніякого сумніву: вона ― вагітна.
Отож якщо Жору з вагону наче вітром здувало, то Любину ходу так охарактеризувати якось і не можна. Любина хода була схожою на ходу качки, коли вона вже уздріла воду. Пасажири на платформі, яким треба було заходити до вагону, побачивши «вагітну», протягли руки допомоги, бо Жорик кудись зник.
― Пущай законнай муж єй руку падайоть!.. ― крикнула з відкритого вікна вагону невгамовна тітка. ― Аа-й, а єво нетуті! Сбяжал мужиньок-то! Сбяжал… А то нєкатария балталі тут пра кахання!..
А Жора зразу віддалився від вагону, не дочекавшись виходу Люби, через банальний, але як для нього важливий привід ― дзвінок від Карини. Йому він неймовірно зрадів, не захотів відмикати телефонне з’єднання. Тож так, підтримуючи розмову з Кариною, і вибирався з вагону. А на платформі відійшов подалі від нього, щоб Люба нічого не почула і навіть не знала про такий дзвінок.
«Жорику, привіт!»
― Карино? О, який я радий! Зачекай трохи…
Жора завовтузився в одній руці з дорожньою сумкою, а у другій ― з телефоном біля вуха.
«Що ти там так пристрасно хекаєш? Певно, лежиш, потягуєшся?.. Ой, потягуньки, мій дорогенький, потягуньки… А оченятка хоч розкрив свої волошкові? Напевно ще ні… Ну, все одно я тебе ніжно цілую. А ти мені відповідаєш тим? Я знаю, що відповів би! Мій ти котик-вуркотик, мурчик-лоскотунчик… І знаєш же як лоскотати, щоб я у захваті була!.. Та що ти там так хекаєш?!. Я ж не поруч!.. Чи хтось поруч? Ні, такого не може бути -через те, що тільки я подобаюсь твоїм предкам…
― Батькам! ― насилу спромігся вставити своє слово Жора до триндьожу Карини. І радий з того був, причому не стільки через те, що впіймав момент зупинити словесний марафон дівчини, скільки тому, що таким чином спромігся натякнути їй, що називати батьків предками йому не до душі.
«А тобі?!»
― О-о!!!
«Знаю-знаю! Жорчику, я так шкодую, що через мене ти не поїхав ні у які мандри. Я передумала. Давай поїдемо. Приїжджай до мене визначати маршрут», ― продовжувала Карина.
― А… А… Та… Ага… «Визначати маршрут»? Так-так, визначимо… Але спершу скажу, що тебе тут, мила моя, зіронько моя, так не вистачає. Тому мені дуже сумно!
У цей момент по вокзалу і по усіх платформах почулося оголошення про прибуття чергового потягу.
«Жо-о-о-орчи-и-иику-у, ― з великим здивуванням, немов завела оперну партію прямо у слухавку Карина. – А це що там я чую-ю?! А що за поїзди там прибувають?..»
― Та ні… Та це… Та я… Я… Я просто зараз переглядаю документальне відео на компіку, - промовив Жорик, віддаляючись від вагону і водночас намагаючись не упустити з очей момент виходу Люби, щоб та не пішла у протилежний бік.
«І якраз у тому документальному фільмі співпав теперішній час і сьогоднішнє число та ще й колія, на яку прибуває конкретний потяг?!.. А я, Жорику, була впевнена, що ти мене кохаєш по-серйозному і ні за яких умов дурити не посмієш», - захникала у слухавку Карина.
― Кариночко-периночко, моя ти пір’їночко… ― розпочав був Жора.
Він все ще невідворотно дивився, як виходить з вагону його «вагітна дружина» і потихеньку задкував до вільного місця на ослінчику неподалік. Однак все ж зачепився за розставлений кимсь на пероні металевий посуд. Він порозсипався з неймовірною стуктнявою і звуками на всі існуючі ноти музичного ладу. Жора ж у цей момент помічає, що його супутниця Люба через «вагітний» живіт, не бачачи як слід сходинок, ось-ось може впасти. Тож почав проклинати у душі оті вагонні сходинки, які видались йому справжньою драбиною ― ну, немов тією, якою тікав з горища після чергових любощів, під час яких і почув, що він, мовляв, ну, просто гербарій. Тож, відверто кажучи, Жора досі не може визначитися, що стало найголовнішою причиною розриву з такою хорошою любаскою: порівняння його з гербарієм, грізний рик її батька, що почувся у найнесприятливіший момент, чи пам’ять про підступний на драбині кілок. Він, клятий, несподівано тріснув під ногою. І Жора, зачепившись коліном другої ноги за нижчий кілок, зробивши на драбині сальто через голову, добряче гепнувся, на… Ні, не на землю. Він же не злазив, а падав, падав хаотично. В такому разі не знаєш, куди приземлишся. А чи приземлишся? От Жора і не приземлився. Він… прикізякився! Поруч стояли ночви з розведеними кізяками як органічними добривами для городу. От наш любчик і гепнувся у ті ночви. Так ото, можливо, зовсім не порівняння з гербарієм, а вміст ночов відбив у хлопця бажання бачитись з гарненькою і хтивою коханкою. Бо ж поруч ні душової, ні гардеробу не було, тільки чувся незадоволений басовий рик на нижній «до» першої октави батька тієї дівчини. Тож довелося Жорі, не роздумуючи про блага цивілізації, тоді пошвидше злиняти з того місця.
Зараз оці всі спогади протягом якоїсь секунди промайнули у Жориній душі і зациклились на одному порівнянні: сходинки з вагону ― то немов та драбина з горища. Отож, вішаючи телефонну локшину на вуха Карині, він захопився римуванням компліментів і після «моя ти пір’їночко» видав…
― Моя ти драбиночко!
«Ти… Ти, кілочку?!. Яка я тобі «драбина»?.. Чекай-чекай, яка я тобі «драбина»? Що ти хочеш цим сказати? Що на мені всі ребра видно? А ти… кілок! Причому отой, що тріснув!» ― почув наостанок Жора.
І на цьому Карина відімкнула свій телефон.
А Жора гадав, що Карина не знає про його навтьоки з горища і той випадок з драбиною. Він стояв розгублений, вже й не помічаючи, що його супутниці Любі допомагають вийти з вагону і винести речі геть чужі люди.
А коли він звернув увагу на час, що показував перонний годинник, то зовсім упав у розпач - через те, що за одну-дві хвилини у нього тут, на цьому місці, повинна статися зустріч з колишньою сусідкою Нелею, яка рік тому переїхала з батьками до цього міста і дуже хотіла з ним зустрітися. Він пообіцяв. Та от якось так сталося, що згадав про таку домовленість тільки у потязі, їдучи вже з іншою дівчиною ― Любою.
Жора дуже хотів зустрітися з Нелею. Не можна сказати, що він був зачарований її вродою. Якби ж то вона була, та врода. Жору до неї тягнуло щось невловиме. Дух, чи що? При її, на перший погляд, незграбності дівчина була ефектною, а від того – якоюсь завжди немов утаємниченою.
Стояти осторонь дундуком і не дати Любі зрозуміти, де він, її супутник, було б зовсім негарно. І хлопець, щоб згладити можливу напруженість у настрої дівчини, підняв руку.
― Жорик тут, лапунечко! Ходи-но сюди.
― Багатим будєш, Гєоргій! А я сначала і нє узнала тєбья! – несподівано почув він голос іншої дівчини, Нелі. ― Ти, в натурє, просто фраєр в таком прікіде.
Хоч Жора був і сучасною людиною, не тільки знав, а й умів на рівних спілкуватися з ровесниками молодіжним сленгом. Але часто на генному рівні відчував, коли його можна застосовувати, а коли й недоречно. В цьому випадку такий словесний пасаж дівчини - дарма яку хотів дуже бачити ― його неабияк спантеличив і неприємно вразив. Крім того, він знав її батьків і дідів, які завжди спілкувалися мовою своєї землі ― України, і сама Неля ― теж, але там, удома. «А у цьому місті що, свою їй мову заціпило?» ― подумав. Та й не любив Жора, коли дівчата називали його Георгій. Він вважав це офіціозом, по-паспортному. Почувши таке від дівчини, у нього вмить зникали хтиві бажання. Щоправда, дівчата про це не знали. Такі миттєві переживання і, в додаток, усвідомлення того, що ось за якусь хвилинку сюди ж підійде й Люба ― і що тоді Любі пояснювати? ― остаточно визначили тон розмови з Нелею.
― А ти, Неллі, конкретно здебілилась! Нащо корчиш з себе іншоземку?
― Ти чьо, в натурє, ввіду імєєш?
― «В натурє»? Тебья! Хачу!.. Ха-ха-чу-у!.. Отшєнь ха-ачу і… ха-хачу-у!
― Ти чьо, в натурє? Я тебья нє узнаю.
― А тебе я у твоїй «натурі» не впізнаю.
― А-а-а… Паніла. Дик здесь усє так гутарят. Канкрєтно!
― Ну, по-перше, не «всє», особливо якщо взяти до уваги оте твоє «гутарят». Я це місто добре знаю: можна сказати, що Харків ― український вздовж і впоперек! А по-друге, ти хочеш розчинитись в отих «всє»?..
― Ди нєт, канкретно. Актрісай хачу бить. Здеся єсть спеціальний вус.
― ВУЗ! А «вуса» бувають довгими чи короткими! Це якщо по-твоєму. Гм! Ти?! Актрисою?! Гм! «Здєся»… «Єся»…
― Абіжаєш…
― Широке ліжко підготуй…
― Ти чьо, конкретно? А-а-а!.. Ди пашол, в натурє!
- Ауфвідерзейн!
Неллі так само швидко зникла як і з’явилася.
― Ну, ти чому так не помітно розчинився з вагону? ― поцікавилась Люба, підійшовши до Жори. ― А-а, щось у тебе очі як у сірка. Що то за панна з тобою розмовляла? Що, чергове сердечко?..
― Любонько, ну, ти ж знаєш, що кращої за тебе в немає нікого!
Жора ще щось говорив і говорив Любі, все більше відчуваючи себе остаточним йолопом: несподівано навіть для себе вийшов з потягу; з дівчиною, якою погодився зустрітися, майже посварився; єхидна тітка у потязі розкрила секрети «вагітності» Люби; з Кариною, доброю гарною дівчинкою, телефонна розмова закінчилась якось по-дурному… Це ж треба ― драбиною обізвати!
У Жориній кишені знову дав про себе знати стільниковий телефон. Хлопець миттєво вимкнув дзвінок, а відтак ― і телефон, щоб нічого не заважало його спілкуванню з Любою. Він раптом усвідомив, що ось ця дівчина напроти нього і є найкращою панною з усіх інших, з якими зустрічався, знався і все таке. Ну, чого йому ще треба ― з ним погодилась їхати в екскурсійну подорож Любонька. Це не Ольга, яка сама ніколи не знає чого хоче, не Карина, яка тріснутим кілком його обізвала, не Нінель з її «конкретним» «пашол», і не ті ― ще кілька дівчат, які під різними приводами знехтували його парубоцькою увагою у майбутньому. Ех, дівчата-дівчата!..
Георгій впіймав себе на думці, що місто, де він, як хвастався друзям, хотів відтягнутися по повній ― і обов’язково разом з дівчатами, ― зустріло його в образі недоброзичливої Нінель. Відтак і настрою вже не залишилося, щоб навіть наважитись вийти за межі вокзалу…
― Любо, а знаєш що?
― Що ще вигадав?
― Ми ж їхали потягом…
― Ну і?..
― А потяг має багато вагонів... і… людяних провідників. Повернемось, поки не рушив.
Жора домовився з провідниками іншого вагону, щоб їх взяли. Там Любі вже не треба було удавати з себе вагітну. Вона раділа несподіваній позитивній Жориній переміні, і від того ладна була не тільки пробачити його витівки з раптовим виходом з потягу, розмови з численними дівчатами (чи гадав, що те вона не зрозуміла?), а й лізти не те що на другу, навіть на третю полицю плацкартного вагону.
А Георгій про себе почав порівнювати сварливу тітку-попутницю у темно-коричневому вбранні зо всіма йому знайомими дівчатами. І як він не крутив-вертів, а виходило, що усі вони ― його знайомі і любаски ― з часом можуть стати такими. Усі, тільки не Люба! Тільки не Любонька! Вона не така!
До Києва вони доїхали на верхніх поличках, тримаючи одне одного за руки навіть під час напівдрімоти. Міцно спати не наважувались, бо, раптом, усвідомили, що занурились у стан найважливішого невідкладного відкриття ― народження справжнього кохання. І нічого вони не помічали, нічого не чули.
На нижніх спальних поличках з протилежних боків сиве подружжя, побачивши переплетені руки Жори і Люби, обмінялося теплими поглядами. Старенька інстинктивно глянула на руки свої, відтак ― на руки його, свого дідуся, всі у зморшках від часу і роботи, провела старечою рукою по скроні і, аби не дати сльозам виступити, вперла погляд крізь вагонне вікно у вечірню синь. У ньому відбивалося обличчя її чоловіка ― молоде-молоде. «Значить, і я така», ― подумала вона, на мить кинувши погляд на закоханих сусідів з верхніх полиць.
А Жора на якусь хвилинку задрімав. І примарилась йому не котрась інша, а Любонька, його теперішня попутниця, яка на піщаному березі Дніпра показувала індійський танець живота ― тільки йому, коханому…
