Акумулятор Скотта Фіцджеральда/ Толстого/ Ахава
"Опівнічний танець дракона" збірка
- Поясни, для чого ти хочеш перебрати і переладнати свою Машину Часу? – спитав мій приятель Біллі Барлоу.
- Одне діло повернутися в минуле і показати умираючому Мелвіллу, По чи Уайльду останні видання їхніх книг, і зовсім інше… - Я на мить задумався. – І зовсім інше – зробити нещасних людей щасливими. Ти тільки подумай про всіх цих пропащих письменників, які творили прекрасні речі і животіли у злиднях!
- Всі письменники пропащі, - відповів Біллі. – І всі животіли.
- Я зміню його! – вигукнув я.
- Дурниця, - посміхнувся Біллі. – Як ти збираєшся це зробити? Створиш чудо подібно до Господа Бога? Чи накажеш джину з лампи виконати три твоїх бажання? Чи…
- Заткнись. Ти бачив мою машину, яка стоїть в бібліотеці?
- Цього велетенського метелика? Може, вона і крилами махати вміє?
- Спочатку вона дзижчить, потім зникає.
- І чим голосніше дзижчить, тим далі летить у минуле?
- Саме так. А це мій перелік втрачених душ.
Біллі нахмурився.
- Хемінгуей? Мелвілл? Нещасливіше нікуди. Толстой? А цей сюди як попав? Френсіс Скотт Фіцджеральд і Зельда? Пити менше треба!
- Віддай! – Я вихопив перелік з його рук, сів у свою машину і, відтиснувши важіль прошепотів: - Я вже не тут.
Машина задзижчала.
І тут мене не стало.
Схожа на велетенського целофанового метелика машина сіла біля будинку Папи в Айдахо.
Боже ти мій, подумав я, і що ж я тепер йому скажу?
Я вибрався з – під її тремтячих крил і піднявся сходинками дому. Перш ніж я встиг постукати у двері, вони відчинились, і на порозі з’явився Хемінгуей, який, судячи з усього, не спав усю ніч. Він як наче чекав мене.
Вернувшись у хол, він усівся за стіл і вказав мені кивком голови на сусіднє крісло.
Наблизившись, я роздивився те, що лежало, виблискуючи сталевим блиском на столі. Це була мисливська рушниця, якою Папа* колись будив відлуння на схилах Кіліманджаро і одного разу підстрелив білого, як кенійський пил, слона. Поряд з рушницею лежав звичайний двоствольний дробовик.
На столі стояло два стакани з нерозбавленою граппою. Я взяв один із них, Папа випив свій, не запиваючи.
- Ну? – спитав Папа.
- Не робіть цього, - сказав я, відвернувшись від столу.
- Чого «цього»?
- Того що ви зібралися зробити.
- Я не збирався робити нічого певного, - похитав головою Папа.
- Ви про це думали.
- Ви що, умієте читати думку?
- Ні. Просто я читав ваші оповідання. Лікар, зображений в одному із них, був вашим батьком, чи не так? Всі ми знаємо, чим закінчилось його життя.
- Всі знають.
- Кажуть, ви зберігаєте у себе його рушницю.
- Так, десь лежить.
- Якщо ви зробите цю дурницю, не будемо пом’якшувати виразів. Яких тільки ідіотських причин не придумають люди!
- Не буває, ідіотських причин, щоби піти, якщо йти пора.
- Ні, це не те, що ви думаєте. Це те, що вони напишуть. Спочатку вони споганять вашу могилу, потім змінять назву вашої книги на «Не сходить сонце».
- Вони не зможуть цього зробити. Те, що я зробив, залишиться. Не хочеться хвалитися, але…
- Вам є чим. Адже ви Папа.
Папа ледь помітно посміхнувся і закурив сигарету.
- І чи давно ви мене читаєте?
- З восьмого класу. Я ховав вашу книгу під підручником алгебри.
- Підходяще місце, нічого не скажеш! І чим же стала для вас моя книга «І сходить сонце»?
- Відчиненими дверима, ні, широкими воротами, що ведуть у дивний світ, повний палаців, красунь і тореадорів, всі з дивовижними спинами, і як вижити в ньому, вже переставши бути мужчиною…
- Багатенько для дитини.
- Я ковтав ваші книги одну за другою! Але не ухиляйтеся від теми розмови. Якщо ви підете…
- Я ще не пішов.
- Якщо ви підете, вони з’їдять вас з нутрощами!
- Ну, спочатку треба зуміти до них дістатися.
- Вони випотрошать ваш мозок і будуть його пожирати знову і знову.
- Але мужність, хоча б, залишиться при мені?
- Загине в першу чергу, ви навіть не зможете боротись: вони покажуть вас як безвільного боягуза…
- Вони що, гієни?
- А також дикі собаки, грифи і акули!
- Весь Гарвард?
- І університет штату Огайо на додаток!
- Непогана компанія, нічого не скажеш! – Папа допитливо подивився мені в обличчя. – А ви - то що тут робите? Ви такий же псих?
- Я – шанувальник.
- А чому ви почервоніли?
- Я сказав чисту правду.
- Мій вірний шанувальник, значить.
- Ні, шанувальник гарних книг. Не обов’язково шедеврів, просто гарних.
- Так, це я умів…
- Ви і зараз в прекрасній формі!
- З ні до чого не придатною селезінкою, з двома зламаними ребрами, з роздробленою гомілковою кісткою і з проламаним черепом?
- Вони вам ніскільки не завадять. Вашими ребрами, ногою і головою повинні займатися лікарі, а не критики. Як тільки вони підлатають ваше тіло, перестануть тривожити і ваші нерви. Біль відійде, і…
- Я знову зможу писати?
- Ну звичайно!
- Не знаю, чи вистачить у мене терпіння… - сказав він. – Я встаю ще до зорі і заставляю себе працювати до тих пір, поки не помічаю, що у мене нічого не виходить… І тоді я, звичайно ж, відкриваю нову пляшку… Та і кому все це потрібне?
- Вам! Ні, до чорта, мені!
- Тільки про себе і думаєте.
- Це ви точно сказали.
І він знову уважно заглянув мені в обличчя.
- Вам би філософські трактати писати.
– Що ви! Мова йде про саму банальну гігієну
Папа подивився на двері.
- Ну ладно, йдіть геть звідціля.
- Тільки якщо ви віддасте мені свої рушниці.
- Ви що, з глузду з’їхали?
- Ні, це ви з’їхали. Постійний біль звів вас з розуму, а з вашим талантом все в порядку! Невелика перерва у творчості, неможливо думати, коли все болить. Ви коли-небудь намагалися писати у стані важкого похмілля? Отож-то й воно, що зробити це неможливо! Критики, які лають ваші останні твори, і думати забули про ту авіакатастрофу у Африці, що привела вас до всього цього. Але, можливо, уже через тиждень ви прокинетесь, а в грудях нічого не коле, ноги в повному поряду, головного болю як не бувало, і ви зрозумієте, якого дурня ви ледве на вчинили!
- А зараз я готовий вчинити дурня?
- Так, але для того я і тут, щоб попередити вас!
- Ви все сказали?
- Майже. Папа, якщо вас не стане, вони назвуть ваше оповідання «Недовгим нещастям Френсіса Макомбера», а ваш роман отримає назву «По кому не дзвонить дзвін»! Ви можете собі це уявити?
- Третя катастрофа мені непотрібна.
- Ну, тоді…- Я потягся за рушницями.
- Не варто, - сказав Папа. – Я знайду інший спосіб.
- Випийте чотири таблетки аспірину. Біль зникне. Я зателефоную вам завтра.
Я пішов до вхідних дверей.
- Як вас звати? – спитав він.
Я назва йому своє ім’я.
- Живіть довго і щасливо.
- Ні, Папа, це ви повинні довго жити!
Я встиг відійти від дому футів на п’ятдесят, не більше. Почувши постріл, я замружився і кинувся бігти.
Величезні крила метелика, зашелестіли, склалися і завмерли.
Я подивився на двері і побачив будочку нантакетської митниці, а в ній старого, який ставив, і ставив, і ставив печатки на бланках.
Підійшовши ближче, я спитав:
- Сер Мелвілл?
Він глянув не мене підсліпуватими очима старої морської черепахи.
- Що вам угодно, сер? – спитав він.
- Сер, чи не бажаєте ви трохи перекусити?
Старий задумався, оцінюючи рівень свого апетиту.
- Заодно ми могли би пройтись причалом. – В одній руці я тримав мішечок з яблуками і апельсинами, а в другій – якусь книгу.
Він довго вивчав книгу, потім, потиснувши плечима, одягся в пальто, на що пішло теж багато часу, і нарешті, ми вийшли на світло, тускле світло похмурого дня.
Повернувшись спиною до моря, він спитав:
- Мабуть, ви літературний критик і приїхали сюди звідкілясь із Бостона?
- Ні, - відповів я. – Ви маєте справу зі звичайним читачем.
- Звичайних читачів не буває! – заперечив старий. – Або ви перебуваєте зовні бібліотеки, або находите притулок в її стінах. Повітря бібліотеки наповнене книжковим пилом, який зміцнює кості, просвітляє погляд і прочищає вуха! Тому кожен вдих приносить оновлення читачу, поки він плаває бібліотечними глибинами, населеними численними сліпими творіннями. Скоріше наверх, підказує розум, не то вони схоплять тебе, втоплять, поглинуть цілком! Так, ти тонеш, але залишаєшся живим, ти тепер як острів у цьому безкрайньому морі. Таким чином, ти зовсім не звичайний читач, ти вцілів у хвилях прибою, що розбивається об береги Шекспіра, Поупа і Мольєра, істинних маяків цього світу. Іди ж, борись з бурями і перемагай!... Тобто, звичайно, - перебив він сам себе, – якщо я заткнусь і дам вам можливість читати. – Слабка посмішка промайнула на його губах. – А тепер скажіть, для чого ви привели мене на причал?
- Сер, - відповів я, - ви повинні жити в морі, а не на суші!
- Обійти мис Доброї Надії? Вразити своєю появою китайців?
- Чому б і ні?
- Ви бачите, як тремтять мої старі руки, які не можуть утримати тепер нічого, окрім цієї триклятої печаті.
- Ні, я бачу морського вовка, що стоїть поряд з татуйованим темношкірим острів’янином, і першого помічника безумного капітана, який надумав змагатися з самим Богом! Дорогий Мелвілл! Прошу вас, тримайтесь подалі від суші! Вам належить море! Ви схожі на того древнього бога: повалений, торкнувшись землі, він знову знаходив міць, а якщо його підняти в повітря, відірвати від землі, він слабів. Тільки його сила йшла від землі, а ваша – від моря! Так скиньте окови, станьте знову морським вовком, що плаває у всі кінці світового океану, утихомирює помахом руки урагани, що здіймаються могутнім хвостом білого кита! Голіться при світлі вогнів святого Ельма! Суша, берег, місто, пристань повинні стати для вас синонімом могили і смерті! Живучи тут, ви риєте собі могилу! Розлучіться ж землею і митною печаткою, станьте знову молодим, залізайте на щоглу, щоб з неї пірнати і плавати, вас чекають казкові острови! Я закінчив.
- Ви начитались Шекспіра.
- Вибачте.
- Ви теж повинні пробачити мене за Білого Кита, жир якого горить в ліхтарях що розсіюють темряву тутешніх міст! Ви християнин?
- Божою милістю, так.
- Тоді зберігайте спокій, поки судити буду кораблі і призначати час приливам і відливам…
Старий Мелвілл довго дивився в даль, потім обвів поглядом просочені сіллю стіни митниці, яка ніколи не чула інших звуків, окрім стуку печаті об численні формуляри кораблів що припливали і відпливали.
- Джек! – прошепотів я ледве чутно.
Мелвілл здригнувся. Я затаїв подих. Джек, набожний хлопець, прекрасний душею і тілом, вірний товариш, з яким можна сміливо рушати в будь-яке плавання…. А Готторн? (1) Що, якщо прихопити і його з собою? Яких би розмов ми наслухались! Він зробить наше життя святом, а Джек буде хвилювати серця і насолоджувати погляди. Готторн – для шумної денної суєти, Джек – для безмовності ночі і безкінечних світанків.
- Джек, - прошепотів Герман Мелвілл. – Хіба він живий?
- Я міг би дати йому життя.
- Так що ж це воно таке, ця ваша машина. Боже благословення чи прокляття? Творіння Бога, чи язичницькі штучки Часу?
- Словами це не виразити, сер. Це як центрифуга, яка відкидає роки, повертаючи нам молодість.
- І ви дійсно можете все це?
- І отримати корону короля Річарда? Так!
Мелвілл спробував встати на ноги.
- О боже…- Голос його упав. – Я не можу йти…
- Спробуйте ще раз!
- Занадто пізно, - сказав він. – Я вже ні риба, ні м’ясо… На суші – Стоухедж, на морі ж – величезна безодня. Але що ж між ними? І де воно - це «між»?
- Тут, - відповів я, торкнувшись своєї голови. – І тут, - додав я, торкнувшись серця.
Очі старого наповнились сльозами.
- О, якби я дійсно міг поселитися в цій голові і в цьому серці!
- Ви уже там.
- Я готовий провести у вас день. – Він продовжував ридати.
- Ні, капітан «Пекоду», - сказав я. – Тисячу днів!
- Яка радість! Але постійте…
Я підхопив його під лікоть.
- Ви відкрили двері бібліотеки і дарували мені ковток минулого! Але чи став я вище? Вирівнявся? І голос більше не тремтить?
- Майже не тремтить.
- Руки?
- Руки юнги.
- Значить, залишити сушу?
- Так, залишити.
- Подивіться на мої ноги… Хіба я можу знятися з цих якорів? Але все одно спасибі за чудо ваших слів, величезне вам спасибі…
В тисячі миль від себе побачив я старого, його рука підіймала і опускала, підіймала і опускала штемпель, ставила, і ставила, і ставила печать на митні бланки. Закривши очі, я задкував всліпу, поки не відчув на шиї торкання крил. Я повернувся, і величезний метелик підібрав мене.
- Герман! – крикнув я щосили, але нантакетська митниця і причал вже щезли з очей.
Вихор, що підхопив мене виніс в зовсім іншому часі перед домом, двері якого відкрились і закрились за мною, і я побачив прямо перед собою невисокого кремезного чоловіка.
- Як ви тут опинились? – спитав він.
- Спустився по трубі, проліз під дверима. Вибачте, а ви хто?
- Граф Лев Толстой.
- Автор «Війни і миру»?
- А що, є хтось інший? – вигукнув він обурено. – Краще скажіть, як ви сюди попали і що вам тут потрібно?
- Я хочу допомогти вам втекти звідціля!
- Втекти?!
- Так, втекти з дому. Вам більше неможна тут залишатися. Ви сходите з розуму, ваша дружина не в собі від ревнощів.
Граф Лев Толстой скам’янів.
- Звідкіля вам це?…
- Я читав про це в книгах.
- Таких книг не існує!
- Скоро вони з’являться! Ваша дружина ревнувала вас до покоївок і кухарок, до дочок садівника і до коханки вашого рахівника, до дружини молочника і до вашої племінниці!
- Перестаньте! – вигукнув граф Лев Толстой. – Я не хочу слухати подібну нісенітницю!
- Це неправда?
- Можливо, так, а можливо, і ні. Та як ви смієте!
- Ваша дружина погрожувала порвати всі ваші простирадла, підпалити ліжко, заперти двері і вкоротити ваш модус операнді.. (2)
- Скільки можна все це терпіти! То винен, то невинен! Ну що за жінка! Повторіть, що ви хотіли?
- Я запропонував вам втекти з дому.
- Так роблять діти.
- Так!
- Ви хочете щоб я був схожий на підлітка? Рішення помішаного.
- Це краще, чим кара помішаної.
- Говоріть тихше! – прошепотів граф. – Дружина в сусідній кімнаті!
- Ну, так пішли!
- Вона сховала мою білизну!
- Виперемо в дорозі.
- В дорозі куди?
- Куди завгодно!
- І довго мені прийдеться ховатися?
- Поки її кондратій не забере!
- Прекрасно! Але ви хто?
- Єдина людина у світі, яка не тільки прочитала роман «Війна і мир», але і запам’ятала усіх персонажів! Хочете, перерахую?
В цю мить хтось почав грюкати в дальні двері.
- Слава богу, вони заперті! – сказав я.
- Що я повинен взяти з собою?
- Зубну щітку! Швидше!
Я відчинив вхідні двері. Граф Лев Толстой виглянув назовні.
- А що це тут туманне, з прозорим листям?
- Це ваше спасіння!
- Прекрасно!
Двері тряслися так, наче в них перлися слони.
- Вона зовсім з’їхала з глузду! – вигукнув граф.
- Ви вже взули кросівки?
- Я…
- Тікайте!
Він кинувся до машини, і машина сховала його. Двері бібліотеки розчинилися широко, як ворота пекла, і на порозі виникла шалена фурія.
- Де він? – вигукнула вона.
- Це ви про кого? – спитав я – і зник.
Не знаю точно, чи то я матеріалізувався перед Біллі Барлоу, чи то він матеріалізувався переді мною. Біллі сидів у моїй бібліотеці, перегортаючи важкенькі томи творів Толстого, Меллвіла і Папи.
- Дві поразки і одна перемога! – сказав я.
Біллі закрив Меллвіла, закрив Папу і посміхнувся Толстому.
- Він все-таки залишив свою мадам, - сказав я.
- І що ж, вона наслідувала прикладу Анни Кареніної?
- Кинулась під поїзд? Ні.
- А жаль. І куди ж ти вирушиш тепер? Можливо варто відправитись до Білого дому у травні тисяча вісімсот шістдесят п’ятого року і вкрасти у Мері Тодд квитки в театр для Лінкольна? (3)
- Ні, зволь. Вона мені за них очі видряпає. Віддати швартови!
Золоті крила затріпотіли, торкнувшись бризок із оздобленого мармуром фонтану, що знаходився поблизу готелю «Плаза». Струмені фонтану били високо в нічне літнє небо.
По фонтану зі сміхом, гиканням і криками ходили хитаючись, з бокалами в руках красивий чоловік в промоклому наскрізь смокінгу і цікава жінка в сріблястому вечірньому платті.
- Егей! – гукнув їх я. – Зельда! Скотті! На вихід!
ПРИМІТКИ:
1)…- Готторн, Натаніел (1804 -1864) – американський письменник – романтик, друг Г. Меллвіла. Основні твори: «Двічі розказані історії» (1837, 1842), «Червона буква» (1850), «Будинок на сім фронтонів» (1851), «Мармуровий фавн» (1860).
2)…- Modus operandi (лат.) – спосіб дії.
3)…- Можливо варто відправитись до Білого дому у травні тисяча вісімсот шістдесят п’ятого року і вкрасти у Мері Тодд квитки в театр для Лінкольна? …- Мері Тодд Лінкольн (1818 -1882) – дружина президента Авраама Лінкольна, убитого у квітні 1865 року Джоном Уілксом Бутом під час театральної вистави.
*Папа – так і при його житті, та й зараз хто цікавиться творчістю Хемінгуея називали автора його шанувальники.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік