Діана де Форе
"Опівнічний танець дракона" збірка
Осінню 1989 року, під вечір, в час, коли паризькі кладовища уже закривалися, я, непомічений охоронцями, що виводили останніх відвідувачів, нерухомо стояв біля невисокого мармурового надгробку на могилі Діани де Форе, тобто лісової діви, прислухаючись до голосів охоронців що віддалялися і до скрипу воріт кладовища що запиралися. Я навіть не усвідомлював перспективи заночувати на кладовищі Пер – Лашез, настільки захопився спогляданням одного з найпрекрасніших надгробків, які я коли-небудь бачив, з надзвичайно вишуканим різьбленням на мармурі.
Надгробок являв собою мармурову плиту шести футів довжиною і дюймів вісімнадцяти висотою, на верхній грані якої в ажурних складках мармуру вимальовувалася фігура неземної краси. Це була молода жінка, не старше вісімнадцяти років, зі складеними на грудях витонченими руками, з тонкими рисами обличчя і легкою посмішкою на вустах, без усякої пошани до цього місця, часу і погоди.
Я стояв, боячись ворухнутися, відчуваючи змішане почуття трепету, радості і страху, яке нерідко передує справжній любові.
Всі ці елементи, проникаючи в нашу душу, таємним чином взаємодіючи один з одним, створюючи особливі емоції, що не є ні сумою, ні сумішшю вихідних, і найрізноманітніші емоції виникають з одних і тих же елементів, в залежності від того, які ми з них приймаємо, а які негайно відкидаємо.
При світлі останніх променів сонця що заходило за обрій я нахилився, ледь не падаючи, щоб краще роздивитись це втілення юності і краси що з’явилося з минулого і вразило мене. Коли запаморочення вгамувалося, я прочитав зверху надгробка:
Діана де Форе.
1800 – 1818
Господи, прошепотів я. Вона померла задовго до того, як я з’явився у цьому світі.
Нижче не мармурі були викарбувані слова:
Яким швидким був її біг!
Лиш тільки Смерть
Змогла її догнати.
Я знав її всього лиш мить,
А покохав навіки.
Ще нижче проглядались ініціали Р. С. і приписка:
Хто образ цей закарбував навіки.
Щоб її пам’яті дать зримі риси.
Господи, подумалось мені, тут двоє закоханих, не тільки молода дівчина, але і її коханий, скульптор, що створив з каменю цей вражаючий образ! Як часто він повертався сюди, скільки сліз він пролив біля її могили!
Я схилився ще нижче, запам’ятовуючи кожну рисочку – тонкі брови, витончений ніс, напівусмішку на вустах, яку не стерла ні непогода, ні час. З моїх очей, заважаючи мені дивитись, потекли сльози, падаючи на мармурове обличчя. Мені здалося, що його риси почали розпливатися, але перш ніж я відсахнувся, вражений, вони застигли знову.
Мої сльози торкнулися її вік, і почало ввижатися що вона плаче. Це вже були не мої сльози, а її, вони котились її щоками, торкнулися її губ, і ті ворухнулися, заставивши мене засумніватися у своєму розумі.
- Що це? – почувся ледве вловимий шепіт.
Я завмер.
- Хто тут? – спитали кам’яні губи.
Ні-ні, пронеслось у мене в голові. Цього не може бути!
- Чому ви мовчите? – почувся шепіт.
Сльозинки затремтіли на холодних губах.
- Це всього лише я, - вирвалось у мене
- Це правда? Але ж де ти був увесь цей час?
- Я …
- Я тебе чекала…
- Я …
- О, як довго я тебе чекала! – прошепотіла вона. – Чому ти мене полишив?
Ти не зрозумієш мене, подумалось мені, бо нас розлучила смерть. Спочатку твоя, потім твого коханого
- Що ж я можу сказати? – пробурмотів я.
- Скажи хоча б що-небудь.
- Я поряд з тобою.
- Боже, дякую тобі!
- Ти можеш пробачити мені?
З гілки упав лист і торкнувся її щоки.
- Звичайно! Ти тут, і всіх цих років як не бувало. Будь ласка, скажи що-небудь ще!
Я перевід подих і тихо промовив:
- Я люблю тебе!
- О так! – вигукнула вона. Здавалось, мармурова плита зараз розколеться і жінка-дитина вирветься зі свого холодного кокону. – Тепер я розумію, саме цих слів я і чекала! Повтори їх ще раз!
- Я люблю тебе! – повторив я, і це була правда.
- Як я рада! – знову зазвучав її дзвінкий голосок. – Я знаю, що ти говориш правду! Господи, тепер мені не страшно і помирати!
- Але ж…- почав, було я і зупинився.
Ти давно вже померла, подумав я.
- О, чи є щось на світі прекрасніше за любов!- долинав голос, з глибини мармуру, що захлинався. – Любити - значить жити вічно, бо любов безсмертна! Слухати про любов ніколи не важко, чути освідчення в коханні ніколи не набридне! Від цих слів людина воскресає знову і знову! Повтори ще раз!
- Я люблю тебе!
З глибини плити долетів стук серця, як наче саме Життя, стукаючи, виривалось назовні.
- І все-таки, - тихо сказала вона, - нам треба поговорити і про інші речі. Коли ми говорили з тобою останнього разу?
Сто сімдесят років тому, подумав я і сказав вголос:
- Дуже давно. Пробач мене.
- Ти зник так не очікувано . Мені навіть жити розхотілося… Мабуть, ти об’їхав увесь світ, багато побачив і забув мене?
А повернувшись, подумав я, знайшов тебе тут і зробив цей пам’ятник…
- Чим же ти тепер займаєшся?
- Я письменник, - відповів я. – Я хочу написати оповідання про старе кладовище, про прекрасну жінку і про повернення зниклого коханого.
- Але до чого тут кладовище? Нехай дія відбувається в якомусь іншому місці!
- Добре, я спробую написати інакше.
- Коханий, - спитала вона тихо, - чому ти такий сумний? Дозволь мені тебе втішити.
-Я сів на краєчок могильної плити.
- Ось так, - прошепотіла вона. – Тепер візьми мене за руку.
Я торкнувся її мармурової руки.
- Які в тебе холодні руки! – сказала вона. – Як же мені тобі їх зігріти?
- Скажи мені ті самі слова!
- Я тебе люблю?
- Так.
- Я тебе люблю!... Ось, вже тепліше! І все-таки я відчуваю, ти щось від мене приховуєш… Будь ласка, скажи мені всю правду!
- Коли тобі було вісімнадцять, - відповів я. – Минуло більше ста років, а тобі все ті ж вісімнадцять!
- Але хіба так буває?
- Там, де ти знаходишся, немає ні віку, ні часу. Ти назавжди залишишся юною!
- Але ж де я знаходжусь? І що мене вберігає від старості?
- Подивись навколо! Ти зрозумієш сама.
Ми мовчали. Жоден промінь сонця не освітлював кладовище Пер – Лашез. Падало листя. Тихий стукіт серця став ще тихшим, як і її голос, коли вона заплакала.
- О ні! Невже це правда?
- Так, це правда.
- Але ти прийшов, щоби врятувати мене!
- Ні, мила Діана де Форе. Я хотів лише побачитись з тобою.
- Ти говорив, що любиш мене!
- Бачить бог, це правда!
- Так в чому ж справа?
- Ти так нічого і не зрозуміла. Ти приймаєш мене за іншого. А я мріяв зустрітися з тобою все своє життя!
- Це правда?
- Так!
- Виходить, ти чекав нашої зустрічі всі ці роки, як чекала я?
- Виходить, так.
- Ти радий, що чекав?
- Тепер, так. Хоча до цього мені було дуже-дуже самотньо…
- А тепер?
- Ти знаєш скільки мені років?
- Яке це має для нас значення?
- Мені вже сімдесят три.
- Так багато?
- На жаль…
- Але в тебе такий молодий голос!
- Це тому, що я говорю з тобою…
Я почув якісь дивні звуки. Вона плакала? Я ждав і слухав.
- Милий мій, хороший мій, - сказала вона, нарешті, - як все це дивно… Таке почуття, наче ми сидимо на гойдалці. Якщо я підіймаюсь, ти опускаєшся, якщо я опускаюсь, ти підіймаєшся. Невже ми так ніколи і не зустрінемось?
- Хіба що тут, - відповів я.
- Значить, ти коли-небудь сюди повернешся? Ти більше не зникнеш?
- Ні. Я обіцяю.
- Підійди поближче, - прошепотіла вона. – Мені важко говорити.
Я нахилив голову, і мої сльози знову упали на її мармурове обличчя.
- Знаєш, - сказала вона зміцнілим голосом, - поки твої сльози дарують мені сили говорити, саме час…
- Попрощатись?
- Ти говориш, тобі сімдесят три? А чекає тебе хоча б хтось там, за огорожею?
- Ні. Мене вже давно ніхто не чекає.
- Значить, ти дійсно повернешся і знову будеш плакати…
- Буду.
- Приходь скоріше. Нам потрібно поговорити ще багато про що.
- Про смерть?
- Звичайно, ні Про Вічність, коханий мій. Ти зразу ж перестанеш плакати. Я розповім тобі все-все. До зустрічі.
Я піднявся.
- Прощавай, Діана де Форе.
Упалий лист закрив її обличчя. Прощавай.
Я поспішив до воріт і гукнув охоронців, не знаючи чого мені хочеться більше: вийти за огорожу кладовища чи залишитись на ньому назавжди.
Охоронці з’явилися вчасно. Вони відчинили мені ворота.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік