"Генеральський" дім
з рубрики / циклу «оповідання - 3»
Пам’ять, пам’ять…
Інколи щось одне згадаєш і душа просвітліє, згадаєш інше – і виматюкаєш усіх апостолів. ))) І що воно за таке? )))
Але ж життя, життя…
Як би я там не лаяв той Інтернет, але час від часу в його інформаційно-каналізаційному потоці на самому дні (згідно з законами фізики) та й знайдеться унція золота для моєї пам’яті.
Я частенько переглядаю викладені в інтернеті фотографії-світлини «старого» Києва. Ще того, неймовірно прекрасного граду Києва, а не квадратно-гніздового розселення нинішніх людей. Так ось цей «каналізатор» якось виклав переді мною фотографію старенького, дореволюційного, одноповерхового будиночку. Я на нього дивлюся, моя пам’ять прокидається і я поринаю в минуле років так на … Господи, на стільки ж років? Серце моє молодіє, настрій покращується і світ стає не таким вже й жорстоким. Я згадую ті часи, посміхаюсь і мені так гарно, що я готовий ще жити й жити…
Будиночок, будиночок…моя весела юність.
Якогось дня, мій добрий товариш говорить мені:
- Слухай, мені тут на роботі обіцяють виділити тимчасове житло.
- А де?
- Та на Печерську в «генеральському домі».
-??!
- Та там є одноповерховий будиночок в якому, як кажуть, до революції жив царський генерал, а зараз там, як і скрізь, комуналка, так що мені дадуть якусь-там кімнату.
- То добре, а ти її вже бачив?
- Та ще ні. Там зараз майстерня якогось архітектора. Коли отримаю дозвіл на заселення, поїдемо подивимось.
- Окей! Печерськ – це непогано, щоб там кому не давали.
Отримавши «документ» поїхали дивитись що воно за такий притулок для холостяків.
Архітектор був років на десять старший за нас, але теж веселий, привітний і доброзичливий.
- Та я тут, хлопці, тимчасово, зайняв це гніздо під майстерню поки воно тут стояло нікому непотрібне, бо за чутками, цей будиночок з часом знесуть, як «пережиток» царського минулого, хоча тут і щось нове будувати неможливо, може якийсь сквер засадять деревами? ))) Так що дайте мені з тиждень часу, щоб я звідціля вибрався, ви ж бачите скільки у мене тут зібралося різних проектів і мрій, треба буде все це кудись перенести.
- Та ми нікуди і не поспішаємо, бо попереду у нас тільки світле майбутнє! Так що почекаємо, куди воно дінеться? - засміялися ми у відповідь. І все було добре.
Десь через тиждень-півтора архітектор подзвонив на роботу товаришу і сказав що він уже з’їхав і ключі знаходяться у начальника ЖЕКу.
Забравши в житловій конторі ключі від свого помешкання, товариш сповістив мене, щоб я під’їхав і ми подивилися що з цим «горем» можна зробити.
Та отримане «горе», як на той час, було нормальним, тільки коли ми туди зайшли, нам чомусь стало якось сумно. Навколо було чисто і акуратно прибрано, але стіни були пофарбовані, мабуть, ще при живому генералові, а так нічого: стеля висока, за царськими стандартами, але розгородження на «квартири» відбувалося вже при більшовиках, тому, була непогана кімната з вікном у двір, туалет і в закуточку малесенька кухонька з газовою плитою і манюсіньким столиком, жити було можна! Але чогось не вистачало для радості…
Ладно, вирішили ми, треба сюди спочатку затягти хоча б якісь меблі, а потім вже думати про приємність життя. І товариш за це взявся…
Де він їх брав, я не знаю, але, коли я в черговий раз під’їхав на його «квартиру» там уже стояло армійське ліжко з армійським же матрацом, журнальний столик з пропаленою кришкою від праски, два крісла перших років соціалізму, ну, а на кухоньці полички і столик залишились від архітектора і - чого не жити?! )))
Але ми, щоб вирішити проблему правильно, почали з того, що сходили до гастроному, що був у домі на бульварі, прикрашеному декоративно – мозаїчними панно на зовнішніх стінах вітрин, які там і досі знаходяться, і, як справжні мужики, взяли з кілограм краківської ковбаски, дві-три пляшки гарного вина, ну, і батон хліба, як завжди.
Повернувшись до оселі, нарізали ковбаску, хліб, пропалену кришку столика накрили газетою, виставили два «гранчаки», відкупорили пляшку і налили в них вино, а потім, піднявши їх на рівень пліч з упевненістю, що все буде вирішено якнайкраще, ми цокнулись «гранчаками» і хильнули «по-першому». Все було, як у людей…
Закусили, а вже десь після третього стакану звернулись і до рішення проблеми. Що було робити – невідомо. Але ми почали думати і висовувати доступні для пролетарської кишені пропозиції. Треба було придумати щось таке, щось таке… та чорт його знає, яке?!
Але ж як гарне вино звільняє мозки творчим людям від оточуючого все і вся соціалізму. Не згадаю, на якому вже стакані, але ми зійшлися на тому, що високу глуху стіну треба розмалювати. Створити якусь фреску. Саме – фреску, бо тоді ще ніхто не відав ні про нинішні мурали, ні, тим паче, про муралістів Сікейроса, Ороско, Дієго Ріверу, та й ладно, нашому граду притаманні були фрески, а вуличні плакати і панно з «вічно живим» і назавжди померлим Леніним, то вже таке: прийшло і зникло.
- Слухай, - кажу я, - а за таку «розмальовку» тебе не виселять? Адже ЖеПе (житлова площа) – службова!
- Ті пішли вони…- Товариш не закінчив, бо і так було все ясно. – Якщо виселять, то я знову повернусь до своєї «баби Мані», вона «мою» кімнату ще нікому не здала.
- Ладно, мистецтво, як завжди вимагає жертв! Ризикнемо? )))
- Я – «за»! – ствердно сказав товариш.
І ми взялися за створення стінового «шедевру» )))
Працювали в чотири руки, у вихідні дні, після роботи, підбадьорюючи себе час від часу стаканчиком гарного винця.
Діло йшло. Глуха, з часів її зведення, стіна почала потроху оживати і розквітати різноманіттям кольорів. Скільки ми витратили часу на створення такої радості ми так і не поцікавились, головне, щоб було як треба!)))
Настав день, коли ми з товаришем, у правому нижньому куті створеної композиції скромно начертали свої ініціали, ну так потрібно! )))
Все! Світ навколо став трохи веселішим. І не тільки для нас…
Людям завжди цікаво хто там і як там живе поряд з ними.
Так і тут, через деякий час, коли вже мій товариш перестав тягти до своєї хати різні «антикварні» речі, сусіди почали потихеньку заглядати до нього під різними приводами, ну там: «чи не позичите мені коробку сірників, бо мої, на жаль, скінчилися», або «чи не дасте мені дві-три ложки солі, а я завтра її куплю і вам віддам».
Заглядали і…
Спочатку трохи розгублено дивилися на розмальовану стіну, (де ще таке побачиш?), потім у їхньому мозку щось відбувалося, очі звеселялись, обличчя світліло і вони починали щиро сміятися, хто голосно, хто – ні. Сміючись говорили:
- Це він що, посилає його в «наш» гастроном за ДеПе?! (ДП - додаткова порція) - І показували рукою у бік гастроному на бульварі.
А повертаючись додому посміхалися і хитали головою: «Ну і хлопці, ну і хлопці…Це ж треба таке намалювати!»
Десь через тиждень дзвонить товариш і говорить:
- Вчора, після роботи, під вечір, до мене заходив начальник ЖЕКу.
- Ну і…?
- Та про розмальовку нічого не сказав. Подивився, подивився на неї, посміхнувся, а глянувши у куток де стоять наші випиті пляшки, вже на виході, зауважив: «Пити вам хлопці треба менше, бо життя, воно не таке вже й довге» і пішов. Так що я думаю з розмальовкою все - нормальок! Не вигонять!!! Під’їдь до мене, подивишся!
В суботу, зранку, я під’їхав до товариша, щоб подивитися як він, нарешті, облаштувався. Та як для творчого холостяка, так і нормально! Меблевий «антикваріат», який він звідкілясь узяв, був відмитий і очищений, столик був накритий свіжою газетою, а на ній вже стояло пару пляшок «Токаю» (ми його і пили під час творення), два вірних «гранчака», акуратно приготовлена закуска і по кімнаті плавав запах кави.
Так, сюди поверталося життя!
Усівшись в крісла і хлюпнувши у стакани винця ми з якоюсь ніжністю і розслабленістю дивились навколо себе і нам було добре.
В затемненому кутку кімнати, займаючи пару квадратних метрів підлоги, стояли, як солдати в строю, пусті пляшки з-під вина, яким ми підбадьорювали своє творче натхнення. Я глянув на них і спитав:
- Слухай, а ти пляшки, часом, не рахував? Цікаво, скільки ж літрів ми випили?
- Та ні. І на думку не спадало, але ящика два-три пішло. Та й то – хіба без нього щось створиш?
- Це вірно. «In vino veritas!». Добре – давай! – І ми знову підняли свої «гранчаки» на рівень плечей.
Так що ж було намальовано на тій «фресці», яка приносила з собою життя і заставляла щиро сміятися глядачів?
Та нічого особливого, просто ми об’єднали в ній реалії оточуючого нас соціалізму і сиву київську давнину.
Головним був стіл, моцний, дубовий. Тягся від стіни і до стіни і на ньому чого тільки не було, такого не малювали навіть голландські майстри середньовічних натюрмортів!
А саме: з самого початку банкету головною була ковбаса по 2 крб.20 коп. (основна опора соціалізму), нарізана акуратними кружальцями і манірно розкладена, на свіжих газетах, які накривали стіл, поряд лежали свіжі помідорчики і огірочки, привезені з приватних господарств і куплені на ринку, що знаходився поруч (ще на тому, старому), свіжа зелень, хліб, куплений в магазині для партноменклатури, і який в народі мав назву «Об’їдки», гарно засолене сало (як же без нього!), теж акуратно і з повагою нарізане і розкладене на фанерній дощечці, що ще? Та варені ж свіжі яйця! Бо за столом сиділи справжні джентльмени сивої давнини. Та хіба тут все опишеш? Над усією цією розкішшю на столі (та вже і під столом) струнко стояли пляшки з під «Портвейну 777» - вже випиті, пусті і сумні. Та і ковбаси вже поменшало з усією закускою, що була на початку.
Тому: якщо на задньому плані фрески, тобто з того боку столу, з легким нетерпінням очікування, сиділо три поважних бородатих старця в княжих шатах і дещо розслаблено дивилися у світ, то на передньому плані, тобто, прямо перед глядачами, стояло два персонажа цієї знатної вечірки і один із них, років десь під тридцять, теж у княжому одязі, тримаючи в правій руці трохи зім’яту купюру в десять радянських карбованців, з гіпсовим портретом Леніна на ній, простягав її молодому, трохи похнюпленому князю, який стояв перед ним, а лівою рукою владно указував у напрямку «нашого» гастроному, щоб той збігав туди і приніс поважному товариству ДП уславленого портвейну, бо старі чекають!
Коли чутки розійшлися по окрузі, ті хто бачив «шедевр», говорили тим, хто його ще не бачив:
«Та ви, якось, загляньте до «генеральського дому», там хлопці намалювали на стіні, як древні київські князі бенкетують, а наймолодшого із них посилають до «леськиного» гастроному за шмурдяком «три семьорки»!» – і весело сміялися.
Та і ладно, коли це було…
Коли це було…
Можна просто назвати дату (яку я вже забув), але скажу інакше.
У ті часи за пам’ятником Лесі Українці (що стоїть на площі ім. Лесі Українки), за її плечима, печерськими схилами вниз, у напрямку до Дніпра, простягався непорушений людьми справжній «лісопарк» куди ми і ходили час від часу на пікніки. От були часи, так часи!!!
А зараз? Та зараз там височіють фешенебельні будинки, так званого, «Царського села» (в народі – «Зажоп’я») для так званої «еліти» (пробач їм, Господи!). )))
А «генеральський дім» знесли.
В які роки, так і не скажу, бо життя крутить тебе як забажає. Може так і треба?! )))
26 липня 2026 року.
м. Київ, 26 липня 2026 року.