Книги Корнелія Непота
вступний нарис
Про життя Корнелія Непота збереглося мало свідчень. Відомо, що народився він біля 109 р. до н. е. на Півночі Італії в одному з містечок Паданської рівнини в сім’ї, що належала до вершницького стану. Найкращі його роки пройшли у Римі серед столичних поетів, письменників, видавців книг. Близькими друзями Непота були знамениті літератори тих років - його земляк поет - веронець Гай Валерій Катул, великий оратор і письменник Марк Туллій Цицерон, кропіткий антиквар і власник кращої рукописної майстерні Тит Помпоній Аттік. Літературна репутація самого Непота виглядає не настільки блискучою, скільки добротною і стійкою. Цицерон напівжартома - напівсерйозно назвав його в одному з листів «безсмертним» (До Аттіка, XVI, 5); Катул з повагою відгукувався про його історичну працю; Гереній Север, шанувальник літератури, що жив у епоху Траяна, розшукував його портрет для своєї домашньої бібліотеки, християнський письменник ІVст. н. е. Ієронім називав його знаменитим історичним письменником.
Від більшості творів Непота лишилися тільки назви. В «Аттичних ночах» Авла Геллія і у вірші – присвяті Катула згадується Хроніка Непота – Загальна Історія в 3-х книгах:
Ти дрібнички мої вважав за справу,
В роки ті, коли першим серед римлян
Долі світу усього вмістити зважився
В три об’ємних і вчених томи…
Той же Геллій цитує твір Непота під назвою «Приклади», що складався по меншій мірі з 5 книг. Очевидно, що це було зібрання повчальних історичних анекдотів на кшталт збірки Валерія Максима, що дійшла до наших днів. Сам Непот посилається на велику біографію Катона Старшого, написану ним на прохання Аттіка; за свідченням Геллія, існувала і окрема непотова біографія Цицерона в декількох книгах. Окрім того у римських авторів зустрічаються якісь фрагменти з Непота географічного змісту, згадуються його жартівливі поетичні опуси, є посилання на видану переписку його з Цицероном.
Найцікавіший для нас твір Непота називався «Про знаменитих людей». Прямі згадки про нього зустрічаються у Авла Геллія (ІІ ст. н. е.), граматика Харізія (ІVст. н. е.). Ця об’ємна збірка складалася не менше чим з 16 книг (Харізій цитував 15 і 16 книги), в яких були біографії видатних людей, згрупованих за серіями. Очевидно, окремі книги являли собою життєписи знаменитих полководців, істориків, поетів, граматиків, ораторів і т. д. У всякому випадку Світоній користувався даними Непота про поетів і граматиків, а сам Непот у життєписі Діона посилається на свою книгу про грецьких істориків. Оскільки в рукописах життєписів, що дійшли до нас зустрічаються листи Корнелії, матері Гракхів, можна припустити, що була книга, присвячена видатним жінкам.
Щоб оцінити творчість Непота, кинемо погляд на розвиток римської літератури і стан її читацької аудиторії.
Римська література народилася у перший рік по закінченню 1- ї Пунічної війни (240 р. до н. е.), в день постановки перекладної грецької драми. Починалась вона з «перелицювання» грецьких п’єс і на протязі майже ста років зберігала (незважаючи на появу великих талантів) учнівський, наслідувальний характер. До середини ІІ ст. латинські автори старалися писати як греки, а перші римські історики навіть складали вітчизняні Літописи (Аннали) на грецькій мові. Читаюча публіка цього «архаїчного» періоду складалася із еліти освічених аристократичних сімей і тонкого верхнього прошарку сімей з вершницького стану, пов’язаного зі столичною знаттю.
Поважні багаті сім’ї середини ІІ ст. ступали однією ногою на поріг літературних салонів, грузнучи другою у споконвічному дідівському невігластві. Так, Луцій Муммій, консул 146 р., виходець із вершницького стану, завоювавши Корінф і віддавши розпорядження про вивіз із нього безцінних старовинних картин і статуй, попереджав виконавців свого наказу: «Якщо з цими предметами щось станеться, то ви повинні будете виготовити нові». В той же час брат консула Спурій, входив в учений гурток Сципіона Еміліана і по праву вважався одним з найосвіченіших людей свого часу.
В нову історичну епоху, що настала після зруйнування Карфагену (146 р.) римляни вже могли змагатися зі своїми грецькими вчителями. Почин патріотичному змаганню поклав Марк Порцій Катон, один з героїв життєписів Непота, перший римський історик, що писав латинською мовою. Його прикладу наслідувало середнє покоління анналістів, що прийшло в літературу після його смерті (149 р.) У другій половині ІІ ст. латинська літературна мова набула гнучкості, тверду позицію завоювали національні літературні жанри: комедія тоги потіснила комедію грецького плаща; з гущі народного життя прийшли на сцену «кабацькі п’єси» і древня італійська комедія масок ателлана; в творчості Луцилія набула канонічної форми оригінальна римська сатира; видатні оратори рубежу І-ІІ ст. Марк Антоній і Луцій Красс, за відгуком Цицерона, зрівнялися з грецькими майстрами слова.
Корнелій Непот народився якраз в той час, коли римська література досягла пори зрілості. Разом з ним у світ прийшло покоління великих талантів. Ровесниками Непота були: Цицерон, що став для нащадків енциклопедією античної язичницької культури; Варрон Реатинський – філолог – ерудит, знавець вітчизняної старовини, один з найбільш плідних письменників давнини; Цезар – гордість латинської прози. Услід за ними виступали автори, що народилися в 90 – 80 роках І ст. до н. е., «молодші брати» покоління Непота: ліричний співак Катул, великий поет-філософ Лукрецій, майстер монографії Саллюстій. В старості Непот застав перші твори Вергілія і Горація (30-ті роки І ст. до н. е.), незадовго до його смерті (29 р. до н.е.) Тіт Лівій почав працювати над монументальною «Історією Риму від заснування міста».
Великі імена виблискували на тлі безлічі другорядних талантів. Рим І ст. до н. е. ряснів як професійними творцями, так і авторами – дилетантами. Читацька аудиторія розширилась до меж більш-менш заможного та поважного товариства: оповідання про дитинство письменника Горація показує, що в ті часи навіть дрібний службовець відкупної компанії старався прилаштувати сина до риторської школи столиці. З’явилась маса читачів, не знайомих з грецькою мовою, виник попит на перекладну літературу. Перекладом і популяризацією філософських творів займався, наприклад, Цицерон. Можна сказати, що в часи Непота всі скільки-небудь вільні громадяни читали, всі скільки-небудь світські люди писали, вправляючись у самих різних жанрах – віршах, історичній прозі, наукових дослідженнях. Палкі прихильники словесності, мало здатні до живої творчості, складали генеалогічні таблиці і хронологічні довідники, організовували літературні гуртки і бібліотеки, займалися розповсюдженням і продажем книг. До числа таких ентузіастів-дилетантів належав Тит Помпоній Аттік – багатий римський вершник, знаменитий видавець, чия велика біографія увінчує збірник непотових життєписів, що зберігся.
Що стосується римської історіографії, на терені якої трудився Непот, то починалася вона в Римі з Анналів – літописів вітчизняної історії, що викладали події від заснування Риму до останніх років автора. Цей монументальний жанр, що сягав корінням календарних хронік жерців – понтификів, заснував головний напрямок римської історичної прози. Розвивали його три покоління істориків – анналістів, що виробляли форму поєднання прагматичного (подієвого) і риторичного (художнього) розповідання, вершиною якої стала праця Тіта Лівія, завдяки якій римська історіографія вперше досягла вершини світової слави. Окрім того, з другої половини ІІ ст. створювались мемуари і вузькі за темою монографії, що висвічували певні періоди сучасної історії. Від багатої літератури цього типу до наших днів збереглися твори Саллюстія і Цезаря.
Твори Непота не співпадали з традиційними напрямками вітчизняної історіографії. Першим серед римлян, за висловом Катула, створив він всесвітню, тобто, греко - римську, історію, попередницею якої може вважатися лише Загальна Історія грека Полібія. Невеликий об’єм цього твору, що помістився в 3-х книгах, натякає на полегшений характер вченої праці, орієнтованої, мабуть, на широку публіку. Популяризаторська тенденція проглядає також у жанрі «Прикладів» і в життєписах знаменитих людей. В передмові до біографій, які дійшли до нас, автор прямо звертається до читача, не причетного до грецької освіченості. Посилання на недосвідчену аудиторію зустрічаються також в біографіях Епамінонда і Пелопіда. Таким чином навіть при побіжному погляді на творчість Непота, цей історик повстає перед нами як популяризатор і новатор.
Ці характеристики особливо гостро підкреслюються у поважному дослідженні Йозефа Гайгера «Корнелій Непот і антична політична біографія» (1985 р.) Більш того, німецький історик перевертає наші уявлення про місце Непота в античній літературі, надаючи своєму герою титул винахідника політичної біографії. Визначаючи справжню біографію як розповідь про життя людини від її народження до смерті, Тайгер переконливо доказує, що в грецькій літературі цій формулі відповідали лише порівняно короткі життєписи діячів культури: філософів, поетів, риторів і т. д. Факти з життя політиків і полководців знаходились, на його думку, або у великих історичних творах загального характеру, або в історичних монографіях, присвячених одному герою (на кшталт історій Олександра Македонського), або у хвалебних творах типу енкоміїв, що не відповідали істинним вимогам біографічного жанру.
Окрім того, Гайгер стверджує першість Непота у винаході парних, грецьких і римських, біографічних серій. Заглянувши у життєписи Ганнібала і Діона, читач може переконатися і сам, що паралельно з книгою про іноземних полководців у Непота була книга про римських воєначальників, а книзі про римських істориків, в яку входили дві уцілілі біографії, відповідала книга про грецьких істориків. За таким же парним принципом будувались, очевидно, всі 16 (чи більше) книг непотових життєписів.
Оригінальну особливість Непота дослідник бачить також в тому, що об’єктом його зображення стали герої класичного вільного міста – держави, а не царі і полководці елліністичної епохи, що раніше поглинали увагу істориків. В кінцевому вигляді аналіз німецького історика завершується припущенням, що біографічні книги Непота послужили прямим взірцем для Порівняльних Життєписів Плутарха, який взяв у римського попередника як парну побудову збірки, так і склад її героїв.
Текст, що пропонується нині читачу, вважається зазвичай частиною великого твору Непота «Про знаменитих людей»: 22 життєписи створюють серію, присвячену знаменитим полководцям, біографії Катона і Аттіка збереглись як нібито від розділу про римських істориків, уривок «Про царів» нагадує скорочення із якоїсь особливої книги. Насправді питання про походження уцілілих життєписів вирішується не так вже і просто.
Справа в тому, що в 45 древніх рукописах автором життєписів знаменитих полководців названо Емілія Проба, сучасника імператора Феодосія (ІV ст. н. е.) і тільки під біографіями Катона і Аттіка стоїть ім’я Непота. В кінці багатьох рукописів зустрічається віршована присвята, написана від імені автора:
Книго моя, вирушай і в кращій долі своїй пам’ятай:
Коли буде читати государ, нехай знає, що ти моя…
Якщо про автора спитає, відкрий потихеньку владиці
Ім’я тоді ти моє: нехай знає він, що я Проб.
Є рука матері, діда і також моя у збірнику цьому:
Щасливі руки у тих, хто йому зміг послужити.
Внаслідок таких вихідних даних життєписи знаменитих полководців видавались то під іменем Проба (до кінця ХVI ст.), то під іменем двох авторів, то, як твір одного Корнелія Непота. Ще на початку ХІХ ст. авторство Проба гаряче відстоював німецький вчений Ранк, в наш час перевага віддається Непоту.
Вишукана мова життєписів (при всіх окремих огріхах проти класичної латини), існуючі в них посилання на історичну ситуацію кінця Республіки, знайомство автора з класичною літературою, не характерне для письменників Пізньої Імперії, викликають думку, що Емілій Проб виступав у якості переписувача і, можливо, «редактора» непотової книги і що саме в цьому смислі вихваляв він колективну творчість своєї сім’ї. Стислість деяких життєписів, зовсім конспективний характер фрагмента «Про царів» заставляють підозрювати скорочення всього або частини початкового тексту. Тільки велика прекрасна біографія Аттіка може бути визнана справжнім твором Непота, що зберігся у первісному вигляді.
В наш час книги Непота адресуються, по суті, тій самій публіці, що і дві тисячі років тому – головним чином людям не досвідченим в історії. Текст римського письменника не відлякує їх своїм об’ємом, розповідь його здатна розважити і навчити. Маємо надію, що, здолавши Непота, якийсь допитливий читач захоче познайомитись з його героями ближче і простягне руку до Порівняльних Життєписів Плутарха – геніальному підручнику древньої історії і загальнолюдської мудрості.
Автор вступного нарису Трухіна Н. Н.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
P. S. Від перекладача: гасло «Для потужно впертих читачів)))))» зберігається і для викладу цього перекладеного тексту. Наснаги вам і терпіння! Буде не тільки цікаво, але і чимось схожим на наше сьогодення. З повагою до впертих! ))) КАЛЛІСТРАТ.