28.09.2011 20:53

-

407

3 | 3

 © Оля Стасюк

з рубрики / циклу «Таємнича ніч»

Ти любиш ніч? 

А я її люблю.  

Гарячий дух розпеченого саду 

Вривається у зоряну ріллю 

Під гуркоти кометок канонади. 

І тиша в’ється помислами, й дзвін 

Із паркової вежі наостанок 

Знов піднімає душу із колін, 

І постає, неначе тихий ранок. 

А ще лиш північ. 

Кава з молоком 

Так легко п’ється. 

Бо ж й вона з комети... 

Ти знаєш, місяць ще жонглює сном, 

І сипле зорі у п’янкі букети. 

Якби ж ти знав, як вежа, що не спить, 

Співає дзвоном вранішнього трунку... 

Для тебе це – лиш сон. Це тільки мить. 

Для мене – блиск осіннього дарунку. 

Дивуєшся? Я подих лиш люблю, 

Лиш натяк, мрію, все ще таємничу... 

А може, дзвін вривається в ріллю, 

Бо ми не йдемо, хоч він й довго кличе? 

Не розумію – не любити ніч. 

Це ж просто казка, це така країна, 

Де тільки сонце не торкає віч, 

І спить у цвіті зоряна калина. 

Я полечу у зорі ті, повір, 

Які Чумацький шлях постійно сіє... 

Тобі буквальні навіть блиски зір? 

Ну що ж, лишайся. В мене є ще мрія...