Пісня
Одягнувши рожеве намисто,
Тихо вишня під вікнами спить.
І здається мені, що навмисно
Вітер з листям її гомонить.
І я чую! Я чую їх пісню:
То не жаль, не туга і не сум –
То є плач… Плач від радості, звісно!
Не такий, як від кам’яних дум.
Але щось мені так заважає,
Ніби тягне небачений жах.
І найгіршим є те, що я знаю:
То є тінь моя власна – мій страх…
Я не хочу здаватись зарано,
Тому маю крізь терени йти.
День за днем мене боляче ранять
Понаставлені кимось пастки.
Але я вже не мушу боятись,
Біжучи від примарливих куль.
І не варто мені намагатись
Про майбутнє питати зозуль.
Але що ж залишається? Марно
Від недолі ховатись в кущах,
Тож нехай її вчинки безкарні –
Я у неї сміюсь на очах!
Й, може, досить чіплятись за інших
І вже час воювати за власне,
Чи то в галасі, чи то у тиші
Шлях угору із труднощів скласти.
В перемогах, в поразках, в терпінні
Й в тім, що з щастям ні як не сумісне,
Чути пісню ту, що безупинно
Чула вишня в рожевім намисті.
м.Дніпродзержинськ, Травень, 2007 р.
