Полум’яні, зоряні очі
Стуляються тихо від сну.
І фея осінньої ночі
Виходить будити весну.
Розтулює сонні повіки
Гарячих, замріяних зір,
То кине у простір без ліку
Дзвіночків волошкових лір.
І чорна ворона злітає
Враз лебедем білим у синь.
А фея волошки торкає
І ніжну, тремку далечінь.
Навколо видзвонюють роси
І блиском торкаються віч.
На ніжні шовкові покоси
Вибризкує фея знов ніч.
А потім злітає у небо,
Узявши чарівну печаль,
Накинувши тихо на себе
Таємну шовкову вуаль.
На місяці стулює крила
І мріями сипле у синь,
Де сходу вже блиски тремтливі
Готові торкнуть далечінь.
Вона ж, молода чарівниця
На струнах рожевого сну,
Знов піснею будить криницю,
Яка ще ховає весну...
І довго у променях неба,
Коли шторм ллє темряву в ніч,
Для мене, для всіх нас й для тебе
Ця фея не стулює віч.
За снами слідкує у вирі
Нічного терпкого буття,
І, часом, в хвилинки щасливі,
Чарівність пускає в життя.
Сумна, мелодійна й співуча,
Гаряча і темна, як ніч,
То будить знов хвилі могучі,
То вітром торкається пліч.
Вона посміхнеться так чисто,
Злетить... І розтане у сні...
Й востаннє чарівним намистом
З роси, доторкнеться землі.
І місяць ледь поколисає,
І блиски зорі золотій.
Ще довго у темряві сяє
Її дивний голос дзвінкий,
І темні полум’яні очі
Її неземної краси...
Бо фея осінньої ночі
Із казки нам створює сни.
