Вона…
з рубрики / циклу «ПРОЗА»
(55)
Побачив її - остовпів.
В очах – загадкова просинь, смуток туману. Волосся – палаючий бурштин. Обличчя – шовк ковилового безмежжя. Уста – калинові грона. І недоладна, оторочена рубіновою зорею, сіро-свинцева пошарпана хмарова сукня з візерунком пролітних ключів.
- Хто ти? – вирвалося криком з грудей.
- Я, Осінь. – дощем прохлюпотіла вона.
І, усміхнувшись коротким теплом бабиного літа, з поривом вітру розтанула на обрії.
