Каліпсо
з рубрики / циклу «ТІНІ»
Німфа Каліпсо лежала у своєму кришталевому гроті, розглядаючи легіони легких прозорих росинок на зовнішньому боці його стін і стелі, що зникали від ранкового сонця, швидко й непомітно танули під дією його променів. Вона відчула щось мокро-солоне на своєму обличчі, й не відразу усвідомила, що це її власні сльози, спершу подумавши, що то, певно, декілька росинок просочилось сюди, прикликаних напівтемною прохолодою гроту. Бо ж безсмертні богині не плачуть. А може, плачуть? Особливо ті, які кохають простих смертних чоловіків? Його, звичайно, вже не було. Знову встав разом із сонцем і поблукав на західний берег її крихітного острівця. О Одіссею! Чого тобі не вистачає? Вишукана їжа, найкращий одяг і, найголовніше, кохання прекрасної німфи. Хіба не про це ти мріяв, хіба не такого безжурного й щасливого життя прагнув, вирушаючи десять років тому на зустріч пригодам?
- Грай з нами! Грай у нашу гру!
Одіссей розплющів очі – знову ці всюдисутні німфи-дівчата, створені за подобою Каліпсо нею ж самою, знайшли його сховок. Вже навіть встигли притягти свої барабани й сопілки. Зараз заквітчають його і почнуть співати, хороводити, танцювати, і йому доведеться. Одіссей відчув фізичну нехіть, майже огиду до цього всього. Та що на них сердитися?, вони ж як діти, колись і йому було весело від цих танцеспівів, але вже давно набридло, в’їлося до печінок! Обридло саме існування на цьому райському острові! Рай! Нічого не скажеш! Малюсінький острівець, сходжений-переходжений в усіх напрямках, вічні хвилі винно-червоного моря, глибока синь неба і відчуття відірваності від усього світу, що переслідує скрізь і всюди, точить, як крапля камінь, повільно, тупо й невблаганно. Якось не так це все уявлялось, не таким нудним і упослідженим здавалось вічне блаженство. Не такою він уявляв ідеальну жінку Каліпсо, як і не таким бачилось ідеальне кохання. Вчора, сьогодні, завтра – все злилось у тупій одноманітності: їжа (для Каліпсо, звичайно, нектар) під хвалебні гімни спершу їм поодинці, потім їхній парі; споглядання танців, моря, зірок, уквітчання вінками, кохання у гроті; казки Каліпсо, в яких він і славетний герой, і всемогутній воїн, і рятівник від самотності, він, він один на цілому світі такий неповторний. Не раз брали сумніви: він такий неповторний у її очах, тому що єдиний з чоловіків потрапив на цей острів? Чи він винятковий тому, що дійсно унікальний? Чи таким оспіваним у міфах був би кожен, хто опинився на його місці, чи лише він один, зважаючи на свої особисті якості, заслужив це? Щож, оспівування імпонувало, тішило самолюбство. Звичайно, що не кажи, солодко бути богом. Але так було тільки спочатку, згодом якось звиклось і навіть приїлось. Досить швидко з’ясувалось, що небожителем бути важко, а головне нудно і навіть нецікаво. Нарешті стало ясно, чому безсмертні так часто йшли на контакт із людьми, постійно цікавилися їхніми справами, і, скоріше за все, саме вони, небожителі, не могли жити без смертних, а не навпаки.
Вже через півроку це вишукане існування почало нагадувати Одіссею просто вбивання часу, проїдання їжі, тупе й одноманітне буття: ні творчого спалаху праці, ні щоденних непомітних жалів і радощів, аби лишень добути день до вечора. А далі з’явилась ця непоборна туга. Туга за рідною Ітакою, де тисячі ниток об’єднували його людей із ним, де стояв на пагорбі дім його роду, де чекала та, що народила йому сина – його справжнє безсмерття і продовження у віках. Але як пояснити це Каліпсо, тій, кого він сам визнав за ідеал, за вінець творіння, до якої, як йому колись здавалось, його привела сама доля?
- Грай з нами! Грай у нашу гру!
Одіссей зірвався на рівні ноги і чимдуж побіг, перебіг, піднявши сотні бризок, мілкий прозорий ручай, біг і біг, зупинившись лише тоді, коли густа непроглядна тінь лісу не пропускала навіть сонячного світла. Це була не та, знайома з дитинства, соковита зелень олив рідної Ітаки, а справжня феєрія кольорів і форм, буйство життя, де, здавалось, все було оповите ледь вловимим дурманом тління й нового народження. Тут, у цій відносній тиші, наскільки жива й дихаюча природа навколо здатна бути мовчазною, Одіссей ще болючіше відчув свою самотність, відчуженість, неналежність ні цьому казковому острову, ні цій жінці, з якою жив уже майже три роки, і до якої, хоч у це і важко було повірити, з огляду на її вроду, поводження, зрештою, безсмерття, останнім часом почував лише співчуття, жаль, прив’язаність. Але що тепер може змінити він, простий смертний? До яких богів молитися?, чи не до тих самих, у яких він колись так гаряче благав вказати йому шлях на цей острів, подарувати йому кохання тієї, від якої тепер неможливо піти, бо немає дороги для пішого серед морської пучини, а корабля він не має, і Каліпсо ніколи не буде сприяти йому у цьому, не відчує й не зрозуміє його біль і тугу за домівкою, за рідними, не відпустить його з власної волі. Дивовижно, але ця жінка, маючи усе те, належне богині, чого не мають смертні – вічну молодість, вражаючу красу, меткий розум, різні чаклунства, водночас немає того, що робить земну жінку жінкою – тієї вічної здатності до самопожертви, самознищення, самозаперечення заради того, кого кохаєш.
- Одіссею, коханий! Ходи до нас! У нас цікава нова гра!
Бач, сама вже вийшла шукати. "Грай з нами! Грай у нашу гру!" А якщо йому не хочеться, якщо йому набридло цілими днями грати в остогидлі ігри, сидіти на троні, чванькувато пижитися, дозволяти мити собі ноги, змащувати себе запашними оліями?! Він не бог! Він простий виноградар, як і його батько, його дід. Він хоче жити простим життям!
Як він став заручником цього острову? Чого шукав? Що прагнув віднайти так далеко від дому? Ішов за неповторним, зникаючим, як останнє світло дня у сутінках, щастям, невловимою і тому такою бажаною красою, власне, за відчуттям краси, але все ж таки проминув її. Була Керкея, зустрілась Каліпсо, на їхньому місті міг бути хто завгодно. Конкретика не мала значення. Він ішов за вигаданим, виплеканим в уяві образом, на хвилину приміряв його на ту, що траплялась мандрівним шляхом і, переконавшись, що і цього разу це не та, йшов далі. Але чому серце болюче стислось саме тоді, коли почув серед бувалих бувальців, яких повно є на морських просторах, слова рідної мови, і тоді, коли образ чужинки, напівобернутої городянки майже точно, як здалося здалеку, повторив до болю знайомі риси Пенелопи, і тільки скорочення відстані зруйнувало цю ілюзію. Тепер, коли Ітака стала назавжди недосяжною, як поодинокі хмаринки, що танули на обрії, бажання повернутися туди, у тиху гавань свого колишнього щастя хоч на хвилинку, хоч у ві сні, хоч перед смертю, набуло характерних рис тихого божевілля, нав’язливого стану, що паралізував усі інші бажання, думки, емоції.
Одіссей пішов далі вглиб лісу і раптом перечепився об стовбур поваленого дерева, зовсім цілий, ніде не зогнилий, ніби щойно зрубаний невидимою рукою. І геніальна думка сяйнула його голови: він зробить пліт і попливе на захід, туди, де сідає сонце над його рідною Ітакою!
- О Афіно Палладо! Невже ти не забула про мене!
Каліпсо зосереджено й неспішно, як і належить перед чаклуванням, розклала на мармуровій підлозі гроту помічне зілля. У великому свічаді викликала образ Одіссея. Ну так і є. Знову забрів у самісіньку гущавину лісу, щось розглядає під ногами.
- Щось Одіссей кепсько виглядає.
Від несподіванки Каліпсо здригнулася. Гермес! Зазирає з-за її спини, роздивляючись у кришталевому дзеркалі Одіссеєве обличчя. Посланець богів, провісник їхньої волі. Що йому треба тут? Серце здавило тривожне передчуття. Гермес не з’являється просто так, його крилаті сандалії звістують накази самого громовладного Зевеса.
- Ти знаєш, що Одіссей – цар Ітаки?, і він повинен повернутись на батьківщину, так йому було обіцяно, такою є його доля.
Доля! Що ці пихаті олімпійці знають про його долю, про її життя й омріяне, нарешті здобуте кохання тут, на цьому самотньому острові? Що чекає його там, на берегах холодної Ітаки, її бідного Одіссея? Праця, хвороби, старість, смерть. А тут він зазнає неземного щастя, вічного блаженства, не зістариться ні на рік, отримає з її рук найцінніший дар – безсмерття. Ні, тільки тут, з нею Одіссей насправді щасливий!
- Каліпсо, ти не Мойра, щоби знати долю смертних! Ти, я бачу, і серця Одіссеєвого не знаєш. Тож слухай наказ Зевеса: Одіссея ти відпустити повинна, забезпечивши його сухим деревом для побудови плоту. На ньому він вирушить до рідної Ітаки. Змінити присуд чи ослухатися ти не можеш, якщо тобі дорогі твій острів і твоє безтурботне життя на ньому. Це все.
Лють, образа, роз’ятрений шал ураженого самолюбства. Всі, всі проти неї! Сліпі, безжальні мойри! Нікчемні людці, ці невідв’язливі родичі Одіссея, які вдень і вночі моляться і курять фіміам своїм богам за його повернення! Батько Зевс, у якого слина котиться з рота, коли до нього звертається його доця Афіна! Вони всі просто заздрять її щастю!
Швидко промовляючи замовляння, Каліпсо прикипіла до чарівного дзеркала, намагаючись у найменших деталях розгледіти рідних Одіссея: його матір і син лущили квасолю, а Пенелопа щось витинала на ткацькому станку. О боги! І це царська родина? Як прості холопи! Невже б і їй довелося займатися чимось подібним, якби вона стала простою смертною і поїхала б за Одіссеєм на його Ітаку?
Каліпсо не мала дару провіщати майбутнє, тому просто уявила його собі, своє можливе завтра, розсуваючи подумки межі теперишнього. Чомусь відразу спливло в уяві обличчя Зевеса, люте, перекошене від гніву, таке, як під час битви з титанами за владу над світом. Тримаючи десницею блакитну блискавицю, що іскрилася і звивалася у його руці, ніби гадюка, Зевес спрямовує її просто у кришталевий грот. Мільйони скалок злітають до чорного від страшних хмар неба, від вогню, що охопив кожну пядь малесенького острівця, стугонить земля, а Посейдон, ніби навмисне, відхлинув від земної тверді усім своїм морем, не бажаючи псувати стосунки зі старшим братом. Німфа навіть замахала руками, проганяючи жахливе видіння, визирнула з гроту, щоб побачити сонячне світло й переконатися, що все гаразд у її царстві.
Наступна картина постала перед очима: ось бреде вона десь по незнайомому узбережжю вслід за Одіссеєм, вперше відчувши, що таке спрага й голод. Як же дошкуляє світанковий холод, мокрий пісок натирає ноги! Одіссей розводить вогнище, а вона, обдираючи руки, чистить наловлену ним рибу.
Відпустити? Так, відпустити... Немає іншої ради. Що не кажи, але власне існування – неспівмірно висока ціна за кохання. Кохання прекрасне, коли є все інше. А чи ж до кохання їй буде, коли тисячі щоденних робіт будуть виснажувати її тіло, двоє, а може, й троє голодних, крикливих малюків смикатимуть її за поділ? Ні, ліпше хай повертається до своєї Ітаки, як йому тут так було пагано. Чому взагалі з’явився тут? Чому порушив її спокій? Чому, коли його мокрого й ледь живого привели до тями, не міг відвести від неї захопленого погляду, і ще не можучи нічого промовити, все розказав очима? Чому не згадав тоді про дружину, матір, сина? Незбагненне людське серце! Саме не знає, що хоче, чого прагне, кого кохає, коли істинно почуває, а коли лишень перебуває у полоні ілюзій.
Дорога... Завжди манила й манить незвіданим, перспективою нового життя, нового, відмінного образу-уявлення про себе. І немає значення, чи це морська пучина, чи курна дорога між полями літнього спекотного дня, чи ледь помітна лісова стежина. Одіссей виходив на свій путь. Однією ногою він ще був тут, відштовхуючи свій пліт від тверді Каліпсового острівця, а інша його нога вже зависла над невідомістю, над морською безоднею, де чатували різні небезпеки, де, можливо, чекала смерть. Мета, така чітка й ясна у процесі мислення, задумки, зараз, у першу мить її втілення, якось ніби розпливлася, відступила кудись у глибину підсвідомості, до осердя Одіссеєвого єства, але відступила не від сумніву, не від коливання і не від безвір’я, а від пекучої болючості моменту, миті розставання, невідворотності втрати й неповернення, яке наступає, наступить відразу після того, як інша нога теж переступить на пліт.
– Прости, Каліпсо, прости за те, що розбудив у тобі кохання, що дав надію, не маючи на це права! Забудь мене й живи щасливо у своїй райській обителі!
Чи від сліз, чи від пекучого сонця, що породжувало імлисте марево над винно-червоним морем, Каліпсо не бачила плоту Одіссея, хоч він був ще зовсім недалеко, ще чула вона легкий плюскіт від благенького весельця (що й казати, кепський з Одіссея вийшов корабельник, а вона могла допомогти, та, засліплена ревнощами, біллю, образою, не схотіла, у чому тепер безмежно каялася). Каліпсо впала навколішки і, уявивши бога вітрів так, ніби він оце дійсно стояв тут, перед нею, подумки звернулася до нього:
– О брате Еоле, будь милостивий до подорожнього Одіссея, пошли йому вітри попутні, пережди, перечекай з бурями, поки цей странець не дістанеться щасливо Ітаки. О брате Еоле... О брате Еоле...
Київ, Травень-Червень 2011
