13.11.2011 15:48

-

263

4 | 4

 © Оля Стасюк

Побачення з дощем

з рубрики / циклу «Осінні барви дощові»

Говорити я довго не буду,  

Хоч і мучить у серці той щем.  

Я усе, що є в світі, забуду, 

Й на побачення піду... З дощем... 

Не шуми, мій закоханий верше, 

Не доносить вітрисько тих слів. 

Я іду на побачення вперше, 

Бо втомив стукіт міста і снів. 

Я впаду на замріяні роси, 

Що сховають гарячу сльозу. 

І злетять у повітря мімози, 

І одягнуть сердечко в весну... 

Нехай сонце блищить золотаво. 

Нехай вверх піднімається хвощ -  

Там, де осені ніжна заграва, 

Вірю, вічно чекатиме дощ. 

Я стояла в чеканні пориву, 

Тільки сонце торкалося вій 

І підступно губило те диво, 

І палило бриніння надій... 

Не прийшов. Захлинулась у вирі 

Всього натовпу ніжна душа... 

Серце, бідне, розбите й журливе, 

Пропалила пекуча сльоза. 

Струни аж до бриніння сміялись 

Реготливих безхмарних небес. 

І намиста гарячі порвались 

Таємничих чуттєвих чудес... 

Було пусто, так сумно і біло, 

І заплутались міри в сльозах. 

На віконці меліса пахтіла, 

Що затисла мій біль в пелюстках... 

Раптом вітер ударив в віконце, 

Підхопив нерозсипаний щем, 

І сипнув в мрії... Тільки не сонцем, 

А гарячим жовтневим дощем! 

Дощ всміхнувся, засяяв грайливо 

На баскому діброви коні, 

Ухопивсь за агатову гриву, 

І в вікно кинув зірку мені. 

Ну а потім тремким листопадом  

Постелив мені мрії до ніг, 

І метнувся в вікно водоспадом, 

Розбудивши листопада сміх. 

Лиш діброва таємно шуміла... 

Я вплела в коси ніжний той щем 

І навіки у синь полетіла 

Диво-мрією. Разом з дощем...