Куди падають зорі
Цієї ночі був зорепад. Кіт сидів на даху і тихо, здивованими очима, дивився на нічне небо. Ще ніколи воно так не приваблювало його, як сьогодні. Лише того разу, коли ішов сніг. Тоді він був повсюди. Легко і безшумно укривав дах, падав на вуха, спину і хвіст… Кіт ловив сніжинки лапами, а вони – танули у нього на носі.
А сьогодні з неба падають зорі. Ось, десь далеко, одна за одною зриваються блискітки і швидко, пролітаючи темним нічним небом, згорають за горизонтом.
Сидячи високо на даху Кіт міг бачити ціле місто. Велике і прекрасне, воно мерехтіло різними кольорами: неонові вітрини, тепле світло квартир багатоповерхівок, швидкі очі невгамовних фар авто, гамірні вулиці і тихі провулки. Місто жило, воно кудись поспішало. Ще трішечки і усе заспокоїться, місто завмре, доки ранкове сонячне проміння не розбудить його зі сну.
Кіт наче не помічав нічого. Його величезні смарагдові очі дивилися просто в небо. Ось-ось зірветься іще одна зоря і, пролетівши кометою, знову згасне за горизонтом.
«Куди ж вони летять?», – подумав Кіт, – «Як би мені хотілося спіймати хоча б одну. Я би запитав у неї, куди вони так поспішають.»
– Привіт! – почулося позаду. Голос був тихим, проте ніжним дзвіночком порушив тишу сплячого міста.
Кіт озирнувся і побачив поруч себе невеличку блискітку, таку ж, як сьогодні, на небі. Та тепер вона була, радше, схожа на маленьку фею, яка мерехтіла, мов ліхтарик на різдвяній ялинці.
– І тобі здрастуй, – відповів здивований Кіт.
– Що ти тут робиш? – запитала незнайомка.
– Дивлюся на нічне небо. Гарне ж, правда?
– Я би сказала – надзвичайне. Глибоке і просторе. Я ще ніколи не дивилася на нього так… так здалеку…
– З даху? – перепитав Кіт.
– Ні, – і очі блискітки засяяли, – знизу, з землі.
– Ти – Зоря? – здогадався Кіт і, спантеличений своєю думкою, аж підскочив від здивування, - А як же ти тут опинилася?
– І сама не знаю. Пам’ятаю лиш: Я спокійно сяяла собі на небі, розмовляла з іншими зірками, дивилася, що робиться там – унизу, аж раптом несамовитий порив вітру зірвав мене і приніс сюди.
Кіт дивився на незнайомку круглими очима, що світилися в темряві, як два зелених ліхтаря. Його вуса настовбурчилися і здавалися величезними антенами.
– Знаєш, – раптом промовив Кіт, – я сьогодні загадав бажання. Я хотів запитати, куди падають зорі?
– Падають?! – і її дзвінкий сміх розбудив темряву, він пролунав ніжною мелодією. Здавалося що і прозоре нічне повітря, і небо, і навіть спляче місто створюють разом із ним якусь дивовижну симфонію. – Зорі не падають! Вони сяють!
Кіт поглядом вивчав незнайомку. Маленька і витончена, вона, кожною своєю частинкою світилася і виблискувала, кожним поглядом, кожною посмішкою дарувала тепло. Здавалося, радість і любов були нерозлучні з нею. Звичайно, по-справжньому сяяти може тільки щаслива зоря, і тільки щаслива зоря може виконувати найпотаємніші бажання.
– А хочеш, я покажу тобі місто? – раптом запитав Кіт, – Воно не таке безкрає, як небо, але теж дуже красиве.
– Звичайно хочу, – відповіла Зіронька, - Я бачила його з висоти, та ще ніколи не гуляла вулицями, а дуже хотіла.
Ніч була тихою. Ніжне місячне сяйво освітлювало усе навкруги. Прозоре весняне повітря було наповнене пахощами квітів, які лилися водоспадами з балконів. Безшумно ступаючи бруківкою друзі звернули у провулок. Поряд із ними виріс величезний будинок з чудернацькими істотами під дахом і дивними малюнками на стінах. Будинок був старий. Стіни обсипалися, фарба вицвіла і полущилася, та все одно, при світлі вуличних ліхтарів, він здавався прекрасним велетнем. Поряд із ним стояв іще один, геть не схожий на попередній. Повністю порослий виноградною лозою. Ледь-ледь з під гілля можна було розгледіти невеличкі віконця. Вхід охороняли дві скульптури, що нагадували гномів. Невеликі, з дивакуватими обличчями, вони, немов, застигли у суперечці.
Вуличка тягнулася далі, відкриваючи все нові і нові таємниці. У світлі нічних ліхтарів вона здавалася Котові ще загадковішою, ніж раніше. Тепер і місто відкривалося йому по новому. Кожен будинок, кожен ліхтар, камінець старої бруківки, кожна магістраль і провулок були геть іншими. Ще вчора він блукав цим містом, таким знайомим і рідним, та водночас – зовсім іншим. Ще вчора він знав тут кожен камінчик, а зараз – він відкрив для себе новий, ще невідомий йому світ. Такий привабливий.
Старий фонтан тепер по новому співав свою пісню. У сяйві місяця він вигравав різними барвами, а жовте світло вуличних ліхтарів придавало йому не аби якої загадковості. Краплинки води, що розліталися у різні сторони, розганяли зграї метеликів, які прилетіли помилуватися цією красою.
Навколо фонтану – п’ять могутніх каштанових дерев-велетнів тримали на своїх кронах безліч біло-рожевих свічок. Тільки легенький вітерець час-від-часу здував з них ніжні пелюстки цвіту…
– Мені скоро пора, – промовила Зіронька, – та перш ніж піду, я хочу виконати твоє бажання.
– Моє бажання? – перепитав Кіт, – Але я не хочу, щоб ти ішла. Я хочу залишитися з тобою. Я дуже прив’язався до тебе. Ти мені потрібна…
Зіронька посміхнулася. Тепер в її посмішці можна було прочитати веселі нотки радості. Так, вона була по справжньому щасливою Зорею. Вона знайшла справжнього Друга , тут, на іншому краю Всесвіту. Того, з ким можна було пройти Зоряним Мостом, через Зоряну Браму туди, де вони завжди будуть разом. Де вони обоє будуть щасливі.
– Обійми мене. Сильно-сильно. І не відпускай. – сказала Зірка.
І вона засяяла. Засяяла так яскраво, що розбудила Світанок. Сонячні промінчики вирвалися на волю. Вони огорнули теплом площу, осяяли усю вулицю. Поповзли вверх по будинках. Зазирнули в кожне віконечко, в кожну шпариночку.
Місто прокинулося, потягнулося і ожило. Знову зашуміли машини, задзвеніли трамваї, заметушилися жителі… Кожен поспішав у своїх справах, заклопотаний новими завданнями, які приніс новий день.
А коли опустилися вечірні сутінки і місто поринуло у спокій, на небі знову засяяли зорі. І там, на краю – ген-ген за горизонтом з’явилося нове сузір’я, з великими вусами і довгим хвостом. Воно ніби стежило за всім, що робиться у низу. Згодом його назвали – сузір’ям Зоряного Кота. А поряд з нам завжди сяяла його Зоря.
… … …
