На згарищі, із попелища снів збудую замок.
Ворота там поставлю золоті.
Високу вежу. Шпилі. Скаменілу браму.
Одне вікно. І грати на вікні…
Місток поставлю, крізь глибоку прірву
І частоколом все огорожу…
А у середині, в саду порожньому –
Троянду, білу-білу, посаджу.
Тендітна квітка. Горда і прекрасна,
У колючках. Серед каміння й попелу цвіте.
Полита горем, та напута щастям,
До неба тягнеться – де сонце сяє золоте.
Як у забутому півсні… Охоплений туманами,
Закутий ланцюгами скель, фортецею лісів –
Величний замок, створений думками п’яними,
Стоятиме не сотні – тисячі віків.
Нехай цей замок буде неприступним,
Його красою й величчю нехай пишається митець…
Та в закутках, таких далеких й недоступних,
Пелюстками троянд нехай цвіте душі вінець.
