Ти. Я. Ми.
А знаєш, мені і соромно, і страшно зізнатися самій собі, що боюсь тебе…Боюсь твого погляду, твого дотику, твоєї мови,блиску твоїх очей,твоєї постаті… Бо все це робить мене якоюсь беззахисною, дитячою, бо все це сповна розкриває мою сутність, це змушує мене плакати і сміятися водночас…
Що це? Ти причаровуєш мене? Чи то я просто божеволію?… Божеволію від якогось дивного почуття, від трепету схвильованої душі… Знаєш, я живу тобою, живу думкою про тебе, думкою про нас…
Годинник б’є дванадцяту. Я мушу йти… йти, щоб вимальовувати в мріях наше майбутнє, вимальовувати тебе, щоб хоч хвилинку побути з тобою, відчути тебе… І я відчую, повір, відчую…
Я вже декілька днів живу в маренні... в солодкому маренні, бо марю тобою… це все так дивно… Якби ти тільки знав, що зараз коїться в моїй душі! Скільки почуттів, скільки емоцій вирує в моєму серці! І це подобається мені, я відчуваю себе , справді, щасливою… Це все завдяки тобі… Я вдячна тобі за те, що подарував мені любов і ніжність, я вдячна долі, що подарувала мені тебе!
Ти… Я… Ми… Дякую тобі…
