Каже якось син для тата:
– Ось діждавсь ти батьку свята,
Вирішив я одружитись, настала та днина,
Остогидла та самотність, є вже та єдина.
Яка щиро так кохає, як ніхто до нині
Тепер буду підкорятись лиш своїй дружині.
– Батько голову почухав, стряхнув сивиною,
Хочеш сину – так женися, дай нам лиш спокою.
Мате чує ту розмову і важко зітхає,
– Твоя сину наречена, багатьох кохає.
– Що ти мамо це не правда не така Орися.
– Якщо хочеш, на ній, сину, хоч завтра женися.
Вже весілля відгуляли, не довго велося,
Дитяточко у колисці в молодих знайшлося.
Але син опустив очі, у бік відвертає.
– Що трапилось, любий сину? – Батько питає.
– Знаєш, тату, сталось лихо, клята та година.
Народилась у Орисі, геть чорна дитина.
Проклинаю я той час і ту кляту днину,
Коли віз я на пологи любую дружину.
Десь з’явився чорний кіт, ще й хвостом виляє,
А Орися моя в плач, гірко так ридає,
Пригорнулася до мене слізоньки втирає,
То напевно дитя чорне в нас родитись має.
Чорне дитя, мов та сажа, лячно в руки взяти.
Що для мене, скажи тату, для людей казати?
– Не журися, любий сину, є на те причина,
Це все винна, колись була, клята та скотина.
Коли віз я твою матір в свій час на пологи,
То з’явивсь козел рогатий, став серед дороги.
Щоб козел той не з’явився нам у ту хвилину,
Не носив би роги ти, наш єдиний сину!
