Скажу, чиї ви, мої діти
– Мої!!! – Від радощів волаю, –
Веселі безтурботні дітки.
Я усвідомлюю це чітко,
Та серце жахом огортає.
Чи ми достойні є самі
Життя розумне породити?
Чи ми давно навчились жити?
Здається, так... Здається, ні...
Як серце батьківське щемить!
Коли хвороби їх гнітили
Й життя на ниточќах висіли:
Невинні ж ще, а їм болить.
І клопіт був, й сумління гризь...
Маленька наша доня мила
Від жаху й болю полотніла,
Та не показувала сліз.
І наш синок життя втрачав.
З надривом серце колотилось –
І раптом стало... Зупинилось.
Не дихав більше Ярослав.
Хвала Божественим рукам!
Кінець щасливий і зворушний:
Він повернув великодушно
Дитя наляканим батькам.
Чи маю я дітей своїх?
Не я, а Бог дає їм жити;
Вони – Його спасені діти,
Ми лиш викохуємо їх.
Донецьк, 06.07.2007
