Побачення

з рубрики / циклу «Мої гуморески»

Присів дід на стару лаву у тінь біля хати,

Бо травневе дуже сонце стало припікати,

Сидить дивиться на вишні слухає зозулю,

А вона та не вгаває все роки рахує.

Летять вони, як ті птахи назад не вернути,

Вийшла з хати його баба не може збагнути,

Про що думає старий, дивно так моргає,

- Може щось діду не так? - у нього питає.

- Не виходить з голови ота криза клята,

Нехай буде вона, бабо, в один день проклята,

Як були ми молоді таких слів не знали,

Одні чоботи на двох з тобою лиш мали.

Вміли гарно працювати, вміли відпочити,

І окрайчиком хлібця завжди дорожити,

Давай, бабо, пригадаємо наші юні роки.

- Що ти, діду, схаменись не треба мороки.

- Не хвилюйся, - каже він, - буде як годиться,

Щось мені сьогодні вдома зовсім не сидиться,

Коли сонечко за обрій піде спочивати,

Біля нашої верби я буду чекати.

Пригадаємо стара, як колись любились,

Адже скоро п’ятдесят, як ми одружились.

Шкандиба дід до верби від вітру гойдає,

Ну, а баба на печі спати вже лягає.

Довго-довго виглядає комарі заїли,

Шкандиба назад до дому чекати нема сили,

Мучить думка лиш одна – «невже розлюбила?»,

Зайшов в хату - баба спить, як мала дитина.

Дід об стіл вгрів кулаком, де взялась і сила,

І сердито так сказав – що ж ти робиш мила?

Баба злякано відкрила свої сонні очі,

І не може зрозуміти, що з неї дід хоче.

А як пам`ять повернулась стала міркувати,

Як для неї діда гнів зараз вгамувати,

Ой дідусю вибачай я не обдурила,

Просто мама мене вчора гуляти не пустила.