Шістнадцять...
Вона сиділа у темряві і рахувала поточні хвилини свого життя: шістнадцять,.. п`ятнадцять... Вони йдуть назад...
Час такого не вміє...Він може лише...Чотирнадцять...Глибокий видих...Заплющені очі і тринадцять неспійманих часом хвилин її особистого страху...
XIII
Ти мовчиш, роздираєш на слово шматки...
Тишею...
А я боюсь поворухнутись, щоб ненароком не зачепити це слово повітрям...Ти мовчиш, а я боюся, ось так ми і сидимо завжди з тобою...Ти і я. Ми з тобою. Одна і двоє...
XII
Ненавидже себе за те, що люблю порпатись у людських почуттях. У чужих почуттях своїми холоднимим кінцівками. Люблю витягати якусь їх частину двома пальцями і нудотно вивчати її до судом... Я ненавиджу себе за це... Я смакую кожною краплиною людських відносин, як спраглий під час дощу... Я відчуваю нестерпний біль і насолоду знаючи, що не маю того, чого боюся, але так самовбивчо прагну...
XI
Ти дихаєш солодкими смутками, плачеш гранітними сльозами. Позираєш словами зір у метрімоніальній гіркоті. Цілуєш зміїною трутою. Вабиш пекельним льодом. Торкаєшся легким океаном. Говориш тишею зіниць. Смієшся солоним вабивом кривої. Сумуєш гірськими сльозами.
А потім змішуєш це все і напуваєш мене до повної нестями...
X
Ми блукали сьогодні у снах один одного. Ти у моїх, а я...Я злякалась, "струсила", як ти любив казати... Я пішла у чужі сни...Блукала ними, забуваючи про передчасність світанку... Я...я тихо молилася, але тепер твої сни марять без мене...
У небутті...
IX
Тиша...Найскладніше почути свої думки саме у тиші...
Біль... Життя...Десь там...
Ти кажеш, що живемо для функціонування великого організму світу... Я не функціоную...Нехай світ хворіє...
Я винна...Бо я втомилась...
VIII
Звір ніколи не втрапить у пастку знаючи, що чекатиме його далі... Пекельний вогонь його серця ніколи не відкриє своєї таємниці пустці людського... Ніколи тепло вмираючої істоти не втратить свою невпинність і самозреченість...
Але завжди впаде пелюстка троянди, коли заплаче роса...
VII
Нікого...Ніде...Ніяк...Ні з ким...Ніколи...Нізащо...Мовиш?
VI
Коли світ говорить усіма мовами, але забуває єдину...Тоді час зупиняється, і невпинно втрачається мить, яка руйнує усе, що від неї залежало... І вічність тиші й безглуздості не зрівняється із тишею миті... Колись світ забув мову серця...
V
- Я тебе люблю, бо ти - частинка мене.
- Брешеш...а от я теж тебе ненавиджу...І не боюся про це сказати.
- Залишся, не йди… Ти мені потрібне…
- Я? То ти егоїстка...Чому не спитаєш, чи потрібна ти мені? Мовчиш...
І воно пішло... Моє віддзеркалення... А я залишилася збирати майбутнє у книгу минулого.
IV
Місяць зловить на гачок зорю-зрадницю, а колючки розкажуть усі таємниці спраглого поля... Вода віднесе усе це у скарбницю вітру, щоб світ дізнався правду...
А у навушниках грає рок...
III
Дивна вона та штука... Усі її прагнуть. Але ніхто не любить... Усі її приховують, знаючи, що всі про неї знають... Вона руйнує все, крім совісті... Але без неї світ тоне у брехні...
II
- Тобі боляче...
- А іншим?
- Ти плачеш?
- А хіба усі сміються?
- Ти мовчиш...
I
Усе це...Життя...
Нуль... Глибокий вдих... Вона втратила шістнадцять хвилин свого життя для того, щоб врятувати шістнадцять років...