Пегас
*******
Величезний ПЕГАС летів через стародавній замок, скоріше через його руїни. Прекрасний кінь з пружними лебединими крилами. Він летів через усе небо, наповнюючи мене відчуттям полегкості. Захотілось полетіти за цим чудо-конем. Викинув з голови дивне марево, і попрямував до зруйнованого середньовічного замку. Там серед каміння і розрухи має відбутися мій експеримент – мандрівка в часі. Я готувався до нього усе своє свідоме життя. Моя НАЙБІЛЬША МРІЯ – змінити долю людини з МИНУЛОГО. Замок був найвдалішим місцем для цього. Це була споруда родом із середньовіччя, знаходилась неподалік нашого містечка. Правда підготовка затяглася… Підрахунки не збігались… Невже невдалий час вибраний?
А ПЕГАС летів і кликав за собою.
І ОСЬ Я ТУТ серед бідно вдягнутих людей, стурбованих і бездіяльних, радісних і нещасних. Прислухався до них, вдивлявся в обличчя, шукав нещасного якому потрібна допомога. Але всі тікали від мене і дивилися як на божевільного. Звичайно мій вигляд їх шокував. Через кілька годин захотілось їсти, по-о-справжньо-о- му. Це був не той голод який відчуваєш між сніданком і обідом, а ДИКИЙ ГОЛОД СТОМЛЕНОЇ ЛЮДИНИ, яка згодна з’їсти будь-що. Голод гнав мене кудись. Розумів, що моє ходіння немає ніякого сенсу сів біля якогось деревця, і вперше у житті переночував на вулиці. Мені нічого не снилося, а прокинувся від того що шлунок вимагав їжі. Навколо ходили люди, які на мене не звертали уваги. Роздивився. Виявляється заснув під парканом церкви. Біля мене зупинилась статна жінка у багатому одязі і з жалем дивилась на мене. Я у відповідь дивився не поглядом прохача, а намагався дивитись з гідністю набагато розумнішої і всезнаючої людини. Але це викликало у неї ще більший жаль. Покопирсавшись у складках плаття вона дістала монету, яка на сонці блиснула золотом, і кинула мені до ніг. Раніше думав, що чудово підготувався, а тепер відчув сором і моя ГОРДІСТЬ заквилила, вимагала віддати ці гроші. Але … АЛЕ вагомі аргументи виставив мій ШЛУНОК гордості. Я МАВ ЗА ЩО ПОЇСТИ.!!!
*******
Дуже довго живу у цьому богом забутому місті. Єдине що залишилось, навчати людей грамоти (благо добре знаю латинь і старогрецьку), але навчав не лише письму. Хотів відкрити людям ІСТИНУ, хотів позбавити їх мороку релігії. Передавав свої знання, розповідав про далеке майбутнє (яке стало для мене минулим). Я жив і не знав чи змінився мій час? Багато людей сприймали мої лекції як цікаві байки. Вони приїжджали із різних міст послухати мене. У нас виникали дискусії і навіть полеміки, які вигравав Я.
Одного разу серед моїх слухачів з’явився незнайомий чоловік, який після закінчення лекції сказав – «З ваших слів виходить, що Бог для всіх, і що церква зло». Я розсміявся і з висоти своєї «мудрості» відповів «Бог та сила, що існує і буде існувати, тому що він Всесвіт, що нас створив. Він не виникає і не зникає, він змінюється, ми ж не взмозі його осягнути, зрозуміти і тому обожнюємо. А церква це обряди, догми і правила. Людина невічна. Її розум різноманітний, а церква його стримує у певних рамках. Церква залякує людей позбавляє справжньої віри. Люди повинні просто вірити».
Незнайомець мовчки слухав не перебиваючи, а потім тихо сказав: «Ми не залякуємо людей. Вони самі бояться, їм так легше жити. Страх робить їх відважнішими. Вони не можуть не боятись – це сенс їх життя. Не позбавляйте людей цієї втіхи. Вони не зрозуміють».
Він попрощався і пішов. Я знав мною зацікавилась інквізиція.
На наступний ранок я прокинувся в камері. Сирість і затхле повітря, просмерділе попередніми мешканцями, заважав дихати. І лише там дійсно злякався, усвідомив наслідки свого вчинку. Охопив страх. Але вже пізно!
На щастя мене не катували лише розмовляли. Я ділився усіма своїми знаннями, що Земля кругла і крутиться навколо сонця, що я з майбутнього, що людина вилетіла в космос, і ще багато чого іншого…
А вини все більше впевнювались у моїй божевільності. Я надіявся мене відпустять, але виявився ДУЖЕ небезпечним.
Божевільний єретик – звучить загрозливо.
Мені нічого не сказали коли виводили із в’язниці. Йшов через площу заповнену людьми які веселились і я розвеселився. Вартові дивилися скоса і лише дивувались. Але моя веселість пройшла коли побачив купу хмизу.
Боже який я дурень. В ту мить прийшло розуміння, ніщо не може спинити величезного механізму історії. Що час не прощає зухвальців. А ці люди?... Я дивився на них з надією. Хотів побачити обурення чи навіть співчуття. Погляд вихопив із натовпу жінку, яка колись пожертвувала золоту монету, у її погляді не було співчуття, лише жадоба видовищ.
Ну що ж, я дурень, дурень і ще раз дурень.
Величезний пегас летить через наповнену людьми площу. Чудовий білий кінь з пружними крилами. Він летить через усе небо, наповнюючи мене відчуттям легкості. Захотілося полетіти за цим дивом. Я не бачив звідки він летить, але дізнаюсь куди.
Вогонь охопив багаття, але там вже нікого не було.
