Українська казка
з рубрики / циклу «Рідна земля»
Намалюй мені небо, лелеко,
Українську, замріяну синь,
Щоб із краю, далеко-далеко,
Сонця стебла пливли в височінь.
Намалюй мені, конику, ниву,
Де усім ти – чарівний скрипаль,
Де душа споди чає щаслива,
Де волошки розвіють печаль.
Намалюй мені річку, русалко,
Що біжить і клекоче весні.
Я губила у вирах цих змалку
Дні чарівні і ночі ясні.
Намалюй мені, ніжна царівно,
Синь, прозору й холодну, як ніч.
Щоб озерна глибинь твоя дивна
Доторкалась, лілеєчко, віч.
Намалюй мені, ластівко, села,
Де до неба злітають сади,
Де дівчата співають веселі,
Наче мальви, ясніші води.
Намалюй мені, кінь білосніжний,
Чистий степ, вільний вітер й порив,
Де торкається сонечко ніжне
Небокраю щемких голосів.
Намалюй мені, беркуте, гори –
Той чарівний, омріяний світ,
Який, знаю, блакитний, як море,
І ліси в нім – по тисячі літ.
Намалюй мені вічність, Пегасе,
Крила білі й зірки золоті,
Щоби я, наперейми із часом,
Відновила все це на землі.
