Пам’ятаєш, як колись?

з рубрики / циклу «Мої гуморески»

Припав з ночі морозець до землі щільненько,

Зажуривсь дід на порозі - зима вже близенько.

Холод душу огортає, серце щось щемить,

Баба з хати виглядає, що там дід коптить.

Вийшла сіла на порозі, в очі заглядає,

Дід примружив їх, як лис, до баби моргає.

- Пам’ятаєш, як колись ще лиш залицявся?

Ох були тоді морози я їх не боявся.

Мете снігом, замітає, виє завірюха,

Стара шапка геть не гріє, замерзають вуха.

Прибіжу під твою хату, стукну у віконце,

А ти виглянеш до мене, як весняне сонце.

Вмить забуду про мороз, серце заспіває,

А твій батько вже собаку із двору пускає.

Ох був лютий собацюра, нехай йому трясця,

Раз втечу, а то бувало втекти і не вдасться.

Геть порвав було штани, як іти додому,

Так постукав я в вікно вдовиці Федорі.

А була вона тоді - гарна молодиця,

Пишні груди, гнучкий стан та ще й білолиця.

Обігріла, напоїла, штани полатала,

Аж до самого світанку мене пригортала.

Баба слухала тихенько та на вус мотала,

Куди вперла кочергу гадки і не мала.

Рогачі в кутку стоять, оце так везіння,

Досить того, що дослухала, хватило терпіння.

Як підхопить рогачі та пішла в атаку,

Дід не знає, що робити, тремтить з переляку.

- Чи здуріла, бабо, ти прошу схаменися,

Вже давно пройшли роки, добре роздивися.

Кому треба я, тепер голова вся біла,

Ну, а баба рогачами діда приліпила.

Як підхопить за штани, аж по швах тріщать,

Тільки ґудзики у різні сторони летять.

На печі тепер ти будеш зиму зимувати,

Та обірвані штани сам собі латати.

Забудеш Федору, Гапку і Марину,

А, як не забудеш, то зламаю спину!