У хаосі звивин…
Дряпати цвяхом іржавим глянцеву поверхню…Звук огидний, правда? Дряпати словами по серцю – не менш огидно. Гірше! А й серце часом видається глянцевим, красивим, прозорим до дна – а воно, між іншим, невивчена безодня. Таке непередбачуване у своїх переживаннях, спогадах, думках… Коли воно плаче – то плям чомусь не залишається навіть. А лиш – подряпини, глибокі подряпини. Часом не дуже! Чим їх зализати? Як? Та і чи варто зализувати?
У Вас бували відчуття, наче пам’ять, навиворіт кимось вправно перевірена, поміщується у наперед підготовлені стерильні мізки? Так, наче для безпеки – зламали всі секретні коди непомітно для самого користувача пам’яті, поблукали таємничими звивинами у тих мізках, зачистили зайві подряпини, відлагодили «проблемні» місця з минулого емоційно-невіджитого до кінця ….І так, наче власників однієї і тієї ж пам’яті стає декілька…
Емоції, що своєчасно не вигоріли до кінця, слова, які не встигли стати сказаними вчора, чомусь люблять плентатись, не гублячись в дорозі часу…Хай би губились собі. Та ні – плентаються! Для таких випадків виключної нечемності думок і слів є дієві методи – зробити їм рентген! До кожної коми, до найменшого подиху!
Строгий дрес-код думкам! А ті вже – чемні, накрохмалені, у бантиках біленьких, ну зовсім цнотливі, починають вправно крокувати по хаотичних звивинах мозку далі.
А біль і справді має властивість кудись діватись – у якісь таємні бункери підсвідомості... Блукає приспаний тихцем, тренуючи витончену чутливість на найменшу подряпину по «глянцевій поверхні» серця…
