ЗАЙЧИК І КОЛОБОК
У лісочку на пеньочку
Сидів Зайчик з Колобочком.
Говорив про те, про се.
А мороз кріпчає все.
"От, друзяко,--каже Зайчик,--
Відморозив собі пальчик.
Що за "жизь"! Хатки нема,
А настали ж холода.
Довелось мені до ранку
Не лежати, а скакати.
На світанку
Тільки дух переведеш,
Станеш лапки обмивати,
Аж мисливці полювати
Вийшли. Скільки їх--не розбереш.
Тільки ж треба знов тікати".
Колобок, закривши очі,
Голову схилив, муркоче:
"Згоден, так... Це не життя.
Дні ідуть без вороття.
Нема часу полежати.
Ні поїсти, ні поспати".
Тихше, тихше він муркоче,
Засинає. І не хоче
Й ворухнутись. Тихо... Спить...
Гілка тріснула... Летить
Зайчик наш, студивши вуха,
Знов петляє, знову слуха
Звуки лісу. Заховався
Під кущем. Ледь оговтався.
Аж тут Лис по сліду йде,
Тонким носиком веде,
Все принюхується. Бачить:
На пеньку сніданок спить,
Ситний, товстий, як ведмідь.
Лис здалеку облизнувся,
Підібрався...
Хвать за бік... і відсахнувся:
"Тьху!.. Замерз сніданок вже!"
Хоч у шлунку все пече
З голоду, та що поробиш.
Навіть з голоду не зможеш
Ту крижину розпатрати.
Плюнув Лис, пішов шукати
Зайчика.
Щоб постійно відчувати
Смак життя,
Щоб не страждати,
Сміливо йди у майбуття.
Рухайся, живи, борися,
Не стогни і не лінися.
Знай: життя--
Це боротьба
Не за крадене добро,
А за правду, честь, людину.
Не забудь це й на хвилину,
Бо проснеться в світі зло.
