У світ
з рубрики / циклу «Літо»
- Прощайте, матусю!
- Куди ти, Ганнусю?
- Туди, куди стежка - у світ.
- Не треба ж-бо доню,
І так сиві скроні, як пізній калиновий цвіт.
- Піду, треба, мамо!
Я тільки стежками
У вир дивний кинусь – й вернусь…
- Не треба, Ганнусю,
Сльозами я вп’юся, ще й, може, тебе не діждусь.
- Я піду світанком…
- Візьми хоч серпанки
І зоряно-росяний плай!
- Не треба – за квіти будуть самоцвіти,
Бо ж, кажуть, там зоряний край!
- Для того ж зростила,
Щоб ти, моя мила, пірнула в той пещений світ?
- Я буду вертати, грошей Вам давати…
- Від них лиш зов’яне твій цвіт.
- Матусю, рідненька,
Скажіть мені, ненько,
Що діяти? Я не збагну…
- Як треба йти, сонце,
Візьми хоч віконце і срібно-безмежну пітьму.
Грудьми б закривала,
У світ не пускала,
Але то є вибір не мій.
Візьми хоч калину!
Вона ж – як дитина,
А стане стіною, як свій!
- Не треба… Хоч горе
Й буде неозоре,
Будуть мені теплі вуста
Й рубіни червоні,
Й калинові грона,
Ще й істина вічна, проста.
- Візьми гілку вишні,
Щоб було колишнє лиш доброю згадкою сну.
- Не хочу ламати
Чогось коло хати
І рушити чисту весну.
Прощайте! – і стихла.
Селилося лихо,
Ішло по забутих стежках.
- Ти знай – ця калина
І вся Україна
Стелитиме слізьми твій шлях.
Але, як згадаєш,
Як душу розмаїш,
Захочеш – вертайся завжди.
Тут верби – як брама,
Тут заслінки – храми
Від горя, нещасть і біди.
Хоч взимку, хоч влітку
Як вирвешся з клітки –
Калина стоятиме тут.
І зло перестане,
І спокій постане,
І звільнишся ти від цих пут.
А дійдеш до хати –
Тебе будуть ждати
Вишневий садок, ластівки…
Зустріне шипшина –
І вся Україна твої привітає стежки.
Всміхнусь, як застану…
Ще з ніченьки встану
І піду до храмів святих
Молитися Богу, щоб дальня дорога в собі не тримала ще гріх.
Щоб ангел покірний,
Щоб ангел твій вірний
Беріг твою душу від зла.
Вертайсь – хай з журбою…
Хай буде з тобою уся Україна свята.
