Ізольда-Трістан-Ізольда

-         Вона не гідна тебе! Не гідна твого чесного серця!

Мій дорогий учитель Гувернал тихо опустився біля мене на теплий пісок, ще не охололий у перших півсутінках (вони так і не перетворяться у ніч – коливатимуться, яснітимуть, імітуючи нічну темряву, щоб нарешті остаточно розтанути під променями першого сонця).

Пройшла та нещаслива, рокована осінь, яка поклала край моїм безумним надіям, минула холодна вітряна зима, відшуміли весняні зливи, і от уже знову літепло короткого північного літа, мінливого й непевного, веселило мою кров. Всю осінь, і зиму, і майже всю весну я перебував на східних кордонах королівства – таким було веління короля Марка і таким було моє бажання. Не покладаючи рук, я будував новий Тінтагель – місто майбутнього – настільки величне й прекрасне, досконале й неземне, що перший промінь сонця, потрапивши крізь високу східну браму міг пройти й вийти крізь західну, ніде не переломившись об сіру недолугу каменюку.

Коли я повернувся у дім мого названого батька, звітуючи його світлості про хід будівництва, я був спокійний і впевнений у собі (зимова скам’янілість мого серця виглядала непорушною й непроникною). І навіть тоді, коли за обідом, на знак пошани до моєї персони і важливості виконаної місії, мене посадили між королем Марком і королевою Ізольдою – навіть тоді ніщо не зрушилося під тим незримим коконом, який я сам намотував навколо себе довгими зимовими вечорами, висотуючи нитки із живої крові мого серця.

-                     Трістане! – розчув я ледь чутний шепіт – так моє ім’я вміла вимовляти лише вона. Мій названий батько, нічого не чуючи, у цей час ледь не впав під стіл, годуючи недоїдками із власної тарілки улюблених псів. На її ледь чутне питання про цю – нашу – ніч, я також ледь помітно кивнув головою на знак згоди.

-                     Трістане! Послухайся свого старого вчителя! Ця жона – велика грішниця, вона суть втілення змія-спокусника, що тягне тебе у прірву пекла, відриваючи від названого батька, заступаючи майбутнє!

Мій відданий вчитель Гувернал сидів, сам того не відаючи, на тому самому місці, де ще годину тому сиділа Ізольда Золотокоса, де ми з нею… Хоча, хто зна? Може, саме тому він і сів у цю ледь помітну вирву на піску, щоб собою, своїм тілом заступити від мене те, що, на його думку, руйнувало моє життя.

Я погоджувався з ним …і я не погоджувався з ним. Ізольда не гідна мене, чи, може, це я не гідний її – такої прекрасної, у божественному осяяні золотих кіс, такої розумної і вченої?

Так, Гувернал був правий, кажучи, що є інші прекрасні діви, вільні, шляхетського походження, і що вони із радістю даруватимуть мені кохання, згодяться стати під вінець, народити мені дітей. І – ні, Гувернал був не правий, не відаючи, що краса Ізольди прецінь не тільки зовнішня, що той мед і вереск її вуст походить від чогось внутрішнього, закритого від мене, того, що, може, із високого амвону у церкві називають душею?

Я міг дати собі раду із питанням … спокуси. І я не міг дати собі ради у цьому питанні. Як можна спокусити того, хто не бажає бути спокушеним, чия віра є міцною й неприступною, як земна твердь, чий дух є непереборним і сяє, як чаша Грааля? І як можна не спокусити того, хто бажає цієї спокуси понад усе на світі, прагне її усією своєю душею і всім тілом своїм? І загалом – питання питань: чи Ізольда спокусила Трістана, а чи це він, так, саме він, спокусив її?

Врешті я просто не знав, як пояснити своєму першому й єдиному вчителеві, що для – мене – прірва – не – біля – Ізольди – а – навпаки – без – Ізольди? Чи можна словами описати той летаргічний сон, у який я впав, покинувши королівський палац після весілля, коли всі слова й думки перебували ніби у внутрішньому анабіозі, і для того, щоб розворушити себе, змусити діяти, одного вольового імперативу було недостатньо?  Ні, недостатньо. Для того, аби якось розворушитися, треба було виймати меча і розтинати руку – тільки відчуття фізичного болю повертало до реальності, виводило за межі болю душевного.

Гувернал дивився на мене з-під кошлатих, зсунутих брів. Непоказний, набагато нижчий за мене зростом, він споглядав мене ніби з незримої висоти – досвіду, знання, мудрощів:

-                     Не думай, що переживеш свого названого батька й успадкуєш його корону разом із його дружиною!

Продовжував дивитися незмигно, ніби випробовуючи поглядом, звіряючи міць мого серця, твердість мого духу – готовність гідно зустріти свою долю. Він не сказав, але я й так знав, що він мав на увазі, адже сутність цього старовинного пророцтва була давно відома всім, старанно розтлумачена кожному: той, хто прийшов з дому його сестри – білявий герой – переможець дракона і велета, улюбленець долі, щасливий в усьому, та дні його будуть короткі, бо довго прожити йому не судилось.

-           Стережися, Трістане! Здогадався я – здогадаються й інші, довідаються, і луна поголосу не омине й Маркового слуху… Не жалієш себе – її пожалій! Хай береже тебе Господь! Пресвята діва Марія, заступнице наша перед Богом, моли сина твого про нас грішних!

Він пішов. Я зостався сидіти. Так само я зостався сидіти, й коли пішла Ізольда. Тупо. Непорушно. Кам’яно.

Я не зміг сказати ні їй – Ізольді Золотокосій, ні йому – моєму єдиному й відданому вчителю, що я її кохаю.

Київ, 13 лютого 2013 року