Ізольда - Трістан - Ізольда

Я прокинувся на холодному піску, накритий тінню старого дірявого човна, викинутого на берег примхливою грою хвиль, чи, може, покинутого рибалками, як старий, зужитий, ні на що вже не придатний мотлох. Цей буро-зеленавий від часу, напівзанесений піском раритет правив мені за тимчасовий прихисток. Відколи я зійшов декілька місяців назад тут, у Британії, з корабля, не мав певного пристановища, самотнім бранцем (долі? а чи недолі?) блукав узбережжям – луками – пагорбами – лісками (занурюватися у хащі надто далеко я все ж не наважувався), роззираючись у пошуках дичини, коли відчував голод, або ж якогось дупла чи стіжка, коли сутеніло, і сонце повільно й неухильно спускалося на захід, за море, у незнане й небачене закрайсвіття…

Інколи я заходив у села – котрась добра душа припрошувала мене до скромної вечері, а потому залишала на ночівлю. Диво дивне!, але тут досить швидко поширилися чутка про мене, і не було, здавалося, живої душі (із духами я на той час ще не мав контакту), яка б, уздрівши мене, не вигукнула (принаймні подумки!): «О! То це ж Трістан! Трістан з Корнуела!».

Для чого я жив? Чого тинявся чужиною? Що прагнув тут віднайти для себе? На жодне із цим питань я не мав тоді відповіді. Тому просто волів не замислюватися над цими речами. Я жив спогадами. Існував в ірреальному світі моєї пам’яті, яка щодня кидала мені, як потопельнику провидіння з милосердя кидає в останню мить рятівну колоду, зблиск минувшої радості – колишнього мого щастя…

Але найбільше я згадував, намагаючись розшифрувати, домислити, відтворити, свою останню зустріч із Ізольдою. Всоте, а може, й в тисячне викликав із небуття той тихий серпневий вечір, коли звуки недільного хоралу відбивалися об високе склепіння Храму всіх Святих. Стояв за колоною, сам вже майже перетворений на камінь, і не зводив очей зі сповідальні. Ізольда була там. Я нічого не міг розібрати та й, власне, не мав жодних намірів підслуховувати, лише побачити її – хоч здаля – у профіль – спиною – потилицею – у відблиску золотих кіс – повністю закриту одягом – хоч би руку – черевичок – тінь – тінь від її тіні.

Ізольда надто довго сповідалася. Що вона могла так докладно оповідати цьому сухому, схожому на перезрілий опеньок, ченцеві, чий недобрий погляд видавав у ньому радше сувору презентацію Страшного Суду (але відбутого вже тут – на землі), ніж християнське милосердя й любов до ближнього? Сам я не мав йому що сказати, окрім стандартного:

-         Грішний я, отче! Простіть мені гріхи мої!

І почув у відповідь таке ж стандартне:

-         Господь простить, яко милостивий і чоловіколюбний!

Але про Ізольдине спасіння й очищення від гріхів цей старий порохнявий дідок дбав, як про своє власне. Я вже майже втратив останні крихти терпіння, коли врешті почув сухе рипіння розсохлих від часу дверцят і побачив Ізольду – бліду, сплакану, всю в чорному. По кому був цей її траур? По мені – по ній – по нашому спаплюженому сотнею чорних ротів коханню? Вона б скидалася на чорницю, але не була підперезана мотузяним вервищем і мала непокриту чорною наміткою голову. І все ж ця густа нічна фарба вчинила над нею якусь дивовижну, навіть демонічну переміну, ніби перетворивши таку живу, сповнену тепла й світла мою кохану на враз вихудлу богомільну скнару, від якої вже ані теплого слова, ні погляду – нічого живого не побачиш…  

Я кинувся до неї і враз застиг, зупинений її поглядом… Не знаю, чого у ньому було більше розпачу – смутку – невиплаканих сліз (насподі) – благання – стриманості – зверхності – зневаги – любові – ненависті? Ізольда глянула на мене (це була одна-єдина мить!) і враз відвела очі, і я, ніби прив’язаний, теж обернувся туди, куди дивилася вона: у дверях храму стояв король Марк. І тоді я вперше подумав, що …може (що таке може бути – раніше я й думки не припускав!), може, він теж?.. Теж кохає її?

Церемонія прощання відбулася наступного дня. У королівському палаці були накриті столи. Офіційно я відбував на службу до сусіднього Британського королівства, хоч всі до останнього служки на королівській псарні знали справжню причину! Тож я мав відбути цей прощальний бенкет у колі друзів і родини… У визначений час мій учитель Гувернал жестом наказав мені наблизитися до королівського трону. Король Марк благословив мене, виділивши чималий гаман золота із королівської скарбниці – я тримав цей подарунок, не знаючи, куди його подіти, як подякувати за таку щедрість, як ввічливо висловити незгоду, як повернути те – що – було – мені – непотрібно – й – не могло – замінити – мені – втрачене. Поцілувавши руку королю (навмисне примірявся, аби потрапити у золотосяйний рукав!), підступив до королеви Ізольди, чекаючи на її благословення, але вона не розтуляла вуст, втупившись в підлогу, і коли пауза переросла у загрозливу мовчанку, так, що всі розмови повщухали, й навіть чутно було, як із в’їдливим дзижчанням б’ється об віконечко набридлива спасівська муха, нарешті вичавила із себе у цілковитій тиші:

-         Я… я молитимуся… буду молитися за вас…

Вона молитиметься… Що ж? Хай молиться, як має таку охоту!

Що ще було робити на цьому шляхетному збіговиську? Мене вже тут нічого не тримало. Трохи ще (для годиться) потинявшись у натовпі, рушив із зали до свого покою. Перед самими дверима до моєї опочивальні якась тінь відділилася від стіни. Бранжьєна? Бранжьєна! Вона! Вірна Бранжьєна прийшла за словом Ізольди? Принесла якусь звістку? Ми втечемо! – разом! – Ізольда нарешті наважилася! – пристала на мої благання! – дослухалася до свого серця!..

Бранжьєна простягнула маленьку дерев’яну скриньку, вклавши мені до рук і невеличкого ключика до неї:

-  Що це?

- Ясний пане! Це дар Ізольди… Вам… Там, у скринці… Ви все побачите… Як ви зробите все правильно, то більше не будете страждати…

Нічого не розуміючи, але все ж відчуваючи, що остання надія вислизає, як вода з рук – як би не намагався втримати, не зумієш! – похапцем відкрив скриньку. Лист і пляшечка… Лист і пляшечка?

«Трістане! Ти маєш право на все: ненавидіти мене, проклинати, клясти й лихословити! Навіть убити! (може, це був би й найкращий вихід)…

 Повір, якби я була в силі, як Моргана, повернути час, я б все змінила! Ніколи не допустила б втручання у твою долю! Погамувала любов і пристрасть! Задавила своє кохання!

Я знала що не можна! Знала, що не маю права! Але… На мене ніби щось найшло!

Трістане! Як я могла не закохатися у тебе? Не було такої дівчини, яка б не мріяла про славного героя, вельможного лицаря, непоборного, непереможного воїна! Не було тієї, яка б не уявляла себе поруч із уславленим Трістаном!

Там, на кораблі, коли ми пливли до Корнуелу, я підмішала тобі до напою любовного зілля… Тому… тому все і сталося… Прости мене, Трістане! Я б на колінах молила, якби могла… прости! Прости і забудь мене!

Там, у скриньці, є пляшечка із зіллям – ти вип’єш і забудеш мене! Забудеш назавжди! Не думатимеш про мене! Ти будеш щасливий, Трістане!

Не думай про мене! Прощавай!»

Дочитав і перечитав ще раз. Бранжьєна стояла поруч – сум і співчуття прочитувалося в її погляді. Сум і співчуття? Це те, чого я вже об’ївся! Чим був ситий по горло! Ось вам ваші сум і співчуття!

З усієї сили вгатив цією малою скляною пляшечкою об підлогу! Довго товк чоботями патоки, аби й сліду не лишилося! І скриньку! Теж! Роздавити! Розтовкти! НЕ ЛИШИТИ Й ЗГАДКИ!  Не було ніколи цього всього? А кохання – продукт алкогольного угару – навіяне – наслане – пороблене – спричинене – викликане – магічне – казкове – розтане від інших чарів?

Зілля? У колбі? Зілля має вплив на тіло, але не на душу! Нема над душею ніякої іншої влади, окрім Господньої! Ні чари, на заговори, ні навіювання – ніщо не змінить мою душу, мою любов!

Отямився я, коли мій учитель Гувернал вилив на мене відро зимної води:

-         Ходи спати, Трістане! Завтра важкий день… День твого від’їзду!

КИЇВ, 27 березня 2013