В теренах свідомості

- Чому доля несправедлива до мене? - я знову і знову задавався цим питанням. Тут більше немає чим зайнятися, крім як дивитися на стелю і думати, думати, думати... Втративши лік часу я не уявляю скільки тут знаходжуся. Іноді до нас приводять нових людей. Іноді помирають ті що є. Години, дні і місяці вже не мають значення. Час вимірюється періодами між поданнями їжі. Але і годують нас неперіодично, тому визначення часу стало неможливим. Як казав Бородань це спеціально щоб ми зійшли з розуму. Але я не бачив між цим звязку. Спочатку. Пізніше справді появилося відчуття невагомості в часі і думка що я схожу з розуму. Я не хочу бути божевільним. А може я вже збожеволів? Всі ми тут божевільні. Минуле здається неймовірним сном. Іноді приходять Вони, вибирають двох-трьох людей і виводять. Повертаються ті люди виснаженими, з хворобливим кольором шкіри. Іноді вони настільки втомлені, що днями не піднімаються з ліжок. А ще вони не памятають що з ними відбувалося. Божевільні, що з них взяти... І я був серед них. Три чи чотири рази. Мені пощастило, що мене вибирають рідко. Можливо я застарий, для того що там роблять. А можливо через мою хворобливіть. Дивно що я ще не здох в цій дирі від якоїсь зарази. Ось так. Божевільні. Поза часом. Поза світом. Жертви долі в цій прогнившій зловоній ямі. Живі мерці.