04.04.2013 10:17
for all
218 views
    
rating 5 | 5 usr.
 © Ковалик Валентина

До снігів

До снігів Бережи себе / мене / нас

Вона ніколи не чула таких відверто щирих слів.

Від того, хто був другом, «братом», усім…

Перебирала в голові слова, щоб зупинити його, та не змогла. Потік підсвідомості глушив будь-які звуки у ній.


Він.

Весна.

Білий цвіт.

Білі стіни.

Біле повітря.

Білі запахи.

І вона. Теж біла.


-          Чому зараз? Чому сьогодні? Чому в п’ятницю? Чому в квітні? Чому тут?

«Я берегтиму тебе» - чулось їй ехом…

-          Як? Як? Якщо сам не зміг себе зберегти…

-          Берегтиму тебе навесні, влітку, восени...

 

«Відпусти, відпусти, відпусти…» - відчував він у її диханні .


-          Ти для мене день без дощу,

небо без хмар,

чай без цукру,

ніч без сну,

втрата без розчарування,

ти для мене все без

без тями я.

Даруй, що пізно.


І знову:

-          Я себе не зберіг, а тебе берегтиму навесні, влітку, восени

За зиму вибач.


˂Венера˃ Бетанкура, привіт.


P.S. Залишся зі мною до снігів.



3.03.2013

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 04.04.2013 20:43  Тетяна Ільніцька => © 

Пані Валентино! Сподобалася ваша орнаментальна проза!
Я не знаю, може, це моє особисте сприйняття, але здалося, що ви мали на увазі НЕСВОЄЧАСНІСТЬ... Маючи - не цінуємо, втративши - плачемо... 

 04.04.2013 09:58  Деркач Олександр => © 

нормальний текст, сплеск емоції з глибини, ще не зовсім сформованих...