Ми будем прощатися
голосно,
з криками.
Я кидатиму тобі в обличчя докори про те,
що ти не вмієш мене доглядати
і плакатиму через те,
що не змогла тебе зберегти.
А потім буде рідне місто
і літо, в якому ти міг бути,
якби я вміла рахувати до десяти.
І з мого життя знову зникнуть усі чоловіки,
як зникали вже не раз до тебе і з тобою.
І знаєш, я буду щаслива. Обіцяю.
Іноді, я слатиму тобі божевільні есемески,
а ти видалятимеш їх, навіть не читаючи,
бо і так знаєш кожну літеру в моїх думках.
У моїх страхів очі завбільшки з космос.
Але твої сніданки від цього не змінюються,
правда ж?
Чужі руки в задніх кишенях твоїх джинсів,
а на моїх зубах осідає порох страшного міста.
Хіба це не важлива причина більше ніколи не просинатися
на твоєму плечі?
Кожне твоє слово – влучний постріл
у мою підсвідомість.
Моя параноя досягла вже червоної позначки
на шкалі твоєї байдужості.
Забуваю відрізняти тебе від бога,
себе від бруду,
людей від порожнечі.
Забуваю видихати повітря.
З тобою колись таке бувало?
Відчуття причетності до чогось більшого.
Ніби я вільна, лечу в прірву,
де все заповнене спогадами про тебе.
А там пустота. Ти той, для кого я не та.
Мій погляд саундтреком до цієї весни
і в єдиному кадрі розплетені пальці
(колись це був наш таємний шифр).
З нетерпінням чекаю завтрашній день.
Ми йдемо на цю війну по одному.
І ніхто не винен.
Просто заснули не в тому вагоні
і прокинулись не в тому житті.
А поки час знову збирає свою данину,
змушуючи мене йти швидше,
ти, ким би ти не був,
залишайся тут,
на цьому боці,
і обіцяй стати кращим
моїм спогадом.
Тільки не підведи,
добре?
Київ, 05.04.2013
