Розмова з Б
Розмальована фарбами фабула.
Таке відчуття, ніби сонця на всіх замало.
Боже, згадай, ми вже бачились:
я стояла по вуха в лайні і читала тобі «Вірую» вголос.
Ти наполягаєш, що створив людину за подобою своєю.
Тоді чому я так відчайдушно намагаюсь вбити у собі людину?
А хочеш історію, яка тебе дійсно розчулить?
Про те, як я мужньо стояла,
підставляючи обидві щоки для твоїх ляпасів,
але, знесилена, падала перед тобою на коліна,
бо так і не змогла впоратись.
Пам’ятаєш, я ще тоді довго плакала,
проклинаючи тебе і всіх твоїх нащадків до сьомого коліна.
А пригадуєш, що ти тоді сказав мені, боже?
Ти сказав:
«Я милосердний і прощаю тобі ці всі прокльони.
А тепер вставай з колін і досить розпускати нюні.
Ти мусиш нести свій хрест,
не такий вже й важкий, до речі.
Я пошлю тобі ще кілька незначних випробувань:
трохи болячок, фінансові втрати, смерть когось з близьких,
чи ще щось у цьому дусі
– «кара божа» чи як це там у вас називається? –
а потім тобі буде данне щастя велике і вічна благодать.
Не віриш?
Так у всіх книжках написано,
та й усі проповідники про це говорять,
а вони люди з вищою освітою, як не як.
Коротше кажучи, вставай – і йди!».
Це не працює, казала я собі, це все не працює.
Але, знаєш що, господи?
Я вставала і йшла.
Йшла, бо у мене багато обов’язків.
У мене є діти, батьки і борги.
А твої книжки, вища освіта, і обіцянки про манну небесну тут ні до чого.
Київ, 22.05.2013
