Train spotting
Холодне весняне повітря різко облизало моє обличчя, запустило руки під мій старий осінній плащ. Я вийшов з пропахлого свіжою сечею підземного переходу на погано освітлену платформу залізничного вокзалу. На ній було зовсім пусто, від почуття самотності ставало моторошно. Лише непоодинокі пориви вітру піднімали в повітря пусті пачки з під чіпсів та інше сміття, розкидане по перону. Я маю зустріти А., виправити все, поки не пізно, отримати ще один шанс побудувати на піску своїх надій словами кам’яний замок.
Вона стояла на іншому кінці станції. Її тендітну статуру освітлювало слабке світло вокзального ліхтаря, приховуючи від мене в темряві її прекрасне обличчя моїх фантазій та кошмарів. Прискоривши свій крок, ковтаючи сповнене пилу і сигаретного диму залізничне повітря я почав швидко наближатися. Вона була непорушна і залишалась на місці, стоячи до мене обличчям, яке я все ще не міг розгледіти. Я швидко скорочував відстань, яка нас розділяла, вже думаючи про майбутній солодкий поцілунок двох зігрітих коханням сердець. Але замість руху мені назустріч А. відвернувшись впевнено піднялась у вагон, навіть не дивлячись в мою сторону. Така поведінка збентежила мене і змусила ще сильніше прискорити свій крок. Велетенський залізний черв’як, проковтнувши її, видавив з себе потужний рик, сколихнувши нічну тишу, зашипівши повільно, почав рухатися вперед.
- Стійте! Стійте! - вирвалося в мене з грудей і я вдарив кулаком по повільному прокинувшомуся від глибокого сну вагону, який розпочав свій шлях, - да зупиніть вже цей клятий поїзд!
Я перейшов на біг, намагаючись будь-яким чином зупинити рух вже потроху набираючого хід металевого чудовиська. Наблизившись до її вагона, я нарешті побачив А. у купейному вікні. Її здорові прекрасні очі байдуже вдивлялись кудись в нічну пітьму. Я почав махати руками та кликати її, намагаючись привернути до себе увагу, але всі мої зусилля були марними. А. досі дивилась кудись повз мене в моторошну нічну тишу старого вокзалу, а в її очах текли сльози, розмазуючи по щоках густу чорну туш. Від чого її обличчя ставало ще прекрасніше. Я не раз був свідком пролиття цих сльоз. Бо основною причиною появи їх зазвичай був просто тільки я. Вони текли з її очей, коли я йшов з дому в 3 години ночі, викликаючи таксі з розумінням того, скільки болю і страждань я їй завдаю знаходячись поруч, плакала, коли я надовго їхав від неї, жалкуючи про втрачений час, проведений в сварках, плакала, коли, поклавши свою голову мені на плече, засинаючи відчувала себе самою щасливою людиною на світі. Я продовжував махати руками та, підбігши до вікна, навіть намагався постукати в нього. Реакції на мої старання не було.
В її купе яскравіше загорілося світло. Туди зайшли люди в солідних ділових костюмах та сіли поруч і напроти неї. Вони говорили по мобільних та стаціонарних телефонах, голосно перекрикувалися, час від часу в їхніх руках з’являлися кружки, іноді вони відволікались від роботи, посміхаючись, перемовлялись, одне з одним. В А. також в руках з’явився олівець, яким вона щось швидко писала на листку, сліз в очах її вже не було, воно прийняло серйозний меланхолічний вигляд. Зовнішній вид також кардинально змінився, волосся акуратно було заплетене в косу. Потім вона взяла телефон та продовжувала писати, приклавши слухавку до вуха. Закінчивши розмову, А. відклала ручку та взявши чашку якогось гарячого напою, почала щось жваво обговорювати з присутніми навколо людьми, які також полишили свої справи та взялися за свої чашки. На її вустах з’явилась мила посмішка.
- Шо за фігня? Я тут! Ау? Ти бачиш мене? Я тут! Я тут! - загорланив я, піднімаючи з землі камінь та кидаючи його у вікно. Він відскочив від нього та впав мені під ноги. Ніхто з присутніх не звернув на це ніякої уваги.
Поїздом рухався все швидше, довелося прискоритись і мені, все ще прямуючи по перону, який, здається, не мав кінця. Люди піднялися з своїх місць та залишивши А. саму, вийшли з купе. Але відразу їх місця зайняли нові пасажири. Вже не було ділових костюмів, були стильно вдягнуті молоді хлопці та дівчата в яскравих різнокольорових сукнях, чорних піджаках, сонцезахисних окулярах, з бокалами коктейлів у руках. Її вигляд також знову змінився, на ній тепер було шикарне вечірнє плаття чорного кольору, в руках вона тримала бокал, губи були густо нафарбовані яскравою червоною помадою. Один з чоловіків підвівся з свого місця та, відкривши пляшку шампанського, почав поливати всіх пінною рідиною. Всі сміялись, закриваючи обличчя руками від бризок алкоголю.
Я почав відставати, серце швидко калатало в грудях, дихання було глибоким і нерівним, багаторічне куріння давало про себе знати в самий непідходящий для цього момент. І знову зміни. Вся весела компанія почала виходити з купе, полишаючи А. на самоті. Залишився лише один хлопець, який, широко посміхаючись, дивився на А. Він сів поруч з нею і через мить їхні губи зустрілися в довгому пристрасному поцілунку.
Я почав все більше і більше відставати, не витримуючи шаленого темпу. Останнє, що я побачив, це її щасливе усміхнене обличчя. Одягнута вона була в свій червоного кольору домашній халатик, який ще недавно пробуджував в мені чоловічі інстинкти. В неї на руках, боязко поглядаючи по сторонам, сиділо миле маля, хлопець підійшов до неї, міцно обійняв її, поцілувавши в лоб спочатку дитину, а потім її.
Поїзд нісся вперед з шаленою швидкістю, полишаючи мене позаду. Збавляючи темп, я, голосно дихаючи, впав на коліна. Дивлячись йому вслід, я думав про неї. Спогади перетворились на маленького монстра, який методично гриз моє серце зсередини, завдаючи нестерпного болю. Стискую зуби, прокручую сотні мініатюрних сцен в голові, шукаю рішення, але проблема вже недосяжна. Обхопивши голову руками, трясучись, я розрізав тишу голосним звірячим риком. Це не було криком на допомогу, це не було криком болю. Це взагалі не був людський голос. Вся біль оточуючого світу опинилася лише в мені. Я повинен радіти за неї, але замість цього я себе лише жалів.
Старий плащ став дуже брудний від цієї безрезультатної погоні. Обличчя покрилося морщинами та грубою щетиною. Від мене несе алкоголем. Я ніхто. Маленька нещасна тварина. В мене нема ні грошей, ні друзів, ні перспектив, ні сподівань. Можливо, це робить мене найщасливішою людиною в світі, але до усвідомлення цього мені ще далеко. Я лише мрійник, ставлячий перед собою занадто високі цілі. Моє життя не розбито, але більшу її частину я потратив дарма. Я загубив А. на життєвому шляху. Я найду когось ще… і знову загублю. Люди не змінюються. Ніхто не вчиться на власних помилках. Всі по декілька разів наступають на одні й ті ж граблі. Ми потребуємо тепла. Нещасливі ті багаточисленні люди, які ніколи не відчували подібних емоцій, переживань, страждань. Можна жити без кохання. Але чи варто?
Колія нашого життя може завести нас на різні платформи і станції. Постійно ми переплітаємося з шляхами інших людей. І чим більше ми їх любимо, тим більше цього зовсім не цінимо. Ніколи ми не зможемо наздогнати те, що від нас вже поїхало. Колії чиїхось життів йдуть паралельно з нами. Ми ніколи не проходимо свій шлях самими. Нас оточують такі ж самі люди, як і ми. Дуже великою помилкою вважати, що твій поїзд кращий за поїзд інших.
Хтось сказав «Мистецтво потребує жертв». Я розділяю цю думку. В даному випадку жертвою є саме я. Вся біль поколінь, несправедливість світу змішались в мені. Я відчуваю це кожною своєю клітиною. Я не можу нічого змінити. Але…
На світі є одна раса людей, не схожа ні на кого. Це раса художників. Вони здатні підкорити будь які вершини. Перетворити воду в вино, крик в пісню, біль в радість. Їм не підкоряються закони фізики, вони не живуть вічно, не правлять людьми – вони творять. На перехресті світів, серед слів і образів народжується мистецтво, варте уваги. Художники несуть людям вогонь, в якому самі ж зазвичай і згорають. Вони ненавидять інших людей за їхню неспроможність зрозуміти їх. Лише з плином часу вогонь, запалений ними, починає горіти в людях, але час творців вже вичерпано. Страх перед знаннями, одвічні питання життя, душевні страждання відомі художникам. Світло в кінці тунелю завжди буде горіти лише для них і лише вони зрозуміють сутність всього всесвіту. Вони йдуть до богів, якими все життя намагаються бути. Їхні думки золотими літерами будуть вписані в історію людства яке їх загубило вчасно не зрозумівши. Їхній індивідуальний потяг відрізняється від інших. На їхньому шляху набагато більше перепон. Їхні історія кохання набагато трагічніші.
Доведення своєї свідомості до стану повного абсурду давало багатьом людям ідеї, які вони потім втілювали в життя. І справа не в наркотиках. Зміна свідомості, ототожнювання себе зі своїми героями. В кожному з моїх героїв є частина мене хоча вони це не я. Проживання чийогось життя за лічені хвилини – ось вершина мистецтва письменника. Думки переживання багатьох людей ховаються лише в одній. Хоча це занадто важкий тягар щоб його нести самому. Тому багато творчих людей на перший погляд виглядають, м’яко кажучи, не в собі. Коли ти не можеш як слід розібратися в своєму житті, а намагаєшся думати чужими думками, за когось, це обов’язково відобразиться на твоїй поведінці. Але коли живеш чужим життям, дуже важливо не загубити своє. Можна втратити ту на справді дуже тонку нитку, яка відділяє світ ілюзій від буденного сьогодення. Світ снів – дім для художника.
