Гості непрохані
з рубрики / циклу «Весняна казка»
Розлетілися мрії сполохано,
Килимами лягли по землі.
Ви куди, гості непрохані?
Ви куди, чорні сови нічні?
Кругом-лугом накликали віхолу,
Співом-зовом затемнили гай.
Ніч сюди цілу вічність їхала!
Ні, лякати вам треба – і край!
Наполохали зоряні розсипи,
Поховались вони по хмарках.
Налякали гнідих коней осені,
Їм у очі посіяли страх!
Вони мали вже бігти, прощалися,
Що ж зробили ви, сови-сичі?
Погубилися коні, злякалися –
Де шукати їх зараз вночі?
Квіти-діти лякалися холоду,
Припадали, ховались в траві.
Не дали ви напитися солоду
З вуст дощів теплих рідній землі!
Ну куди ж ви? Вже й хвилі сполохано
В дивну кірку вбралися ураз.
Ви куди, темні гості непрохані?
Ну не час вам ще, зовсім не час!
Вийду – боса, замерзла, розхристана, -
Сили візьму від зерен ріллі.
Будуть, знаю, душити намистами
З криги-льоду зимові сичі.
Але вистою! Крила поранені
Я землею до болю затру.
І зустріну п’янкими туманами
Таємничу красуню-весну.
Гей, зима! Що, не вийшло змагатися?
Розлетілися сови-сичі!
Буду сонцем до сліз аж впиватися,
І зірками впиватись вночі!
Але знаю, що ви ще не кинули
Цю війну із прекрасним теплом.
Не загинули ви, не загинули,
Тільки очі сховали крилом.
Не дарма страх зірками ви сіяли,
Навіть сонце ховали в пітьмі!
Боїтеся їх, їхнього віяла,
Боїтеся їх, сови-сичі!
Темні марева, гості непрохані!
Бій останній чекає на вас.
Розлетілися мрії сполохано,
Але вам вже тут зовсім не час!
Крила білі – як зоряне віяло.
Ви посієте в очі пітьму,
А я раптом сипну у вас мріями, -
Хоч для цього і душу розтну…
Ви сховаєтесь, - світлом налякані, -
Ви куди, чорні сови нічні?
А за мною… Лиш мрії ці плакали,
Бо не можу ж-бо я без душі.
От і маєте, гості непрохані,
Хай радіє ворожа зима…
Знов зібралися мрії сполохані,
А я рястом у полі зросла.
