Голубий Дунай
Частина І з рубрики / циклу «Мертві квіти»
Ruzica si bila moja…»
Ružica Goran Bregovič
Віка вибігла на зупинку саме тоді, коли зад університетського автобусу плавно рушив від зупинки у бік світлофору і, не затримавшись там ні на хвильку (це радісне зелено-ядуче здалося прикрим, як ніколи!), соковито-вишневою плямою розтанув за поворотом. Він був так близько! Майже поруч! Вона навіть встигла розгледіти подружок-польок зі своєї літньої школи – Магду й Касю, які поблискуючи поляроїдною поверхнею сонцезахисних окулярів щось жваво обговорювали, вчепившись у високе поруччя.
Кава… звісно, усьому виною була кава, від якої тут, у Сербії, неможливо було відмовитися. І ризикуючи спізнитися на автобус, Віка все ж стала у чергу в маленькій кафешці на першому поверсі (або як тут казали «у приземлє», вперто ігноруючи одиницю для позначення нормального з усіх кутів зору людського поверху, а першим називали другий, і так далі, наполягаючи, що п’ятий, до прикладу, – це лишень четвертий у цій трохи схибленій житловій нумерації). І хоча від студентського гуртожитку до зупинки було буквально два стрибки, вона спізнилася, що автоматично означало, що до початку лекцій їй також вже не встигнути, бо наступний автобус буде лише за півгодини.
Віка не відразу зрозуміла, що хоче від неї цей хлопець на мопеді, який зупинився якраз навпроти неї. Проблеми з сербською? Та ніби ні…, він говорив зрозуміло й роздільно, доброзичливо всміхаючись, оповідав їй, що бачив, як вона бігла на зупинку, та водій, певно, не помітивши її, рушив, але він може підвести її, якщо вона згодна проїхатися без шолому, бо запасного, на жаль, не взяв (не думав, що когось підвозитиме). Все було ясно і цілком вписувалося у «концепцію типової сербської дружньої поведінки» (так Віка визначила для себе готовність пересічного серба чи сербкіні пояснювати докладно дорогу, ледь не особисто проводжати до потрібного перехрестя чи номеру будинку, відразу запрошувати на гостину, з ходу питати, чи не потрібна ще якась допомога?), просто цей яскраво-червоний шолом, який приховував не лише голову, а й пів-обличчя її співбесідника, справив на неї дивне враження – ніби вона розмовляє із роботолюдиною, що у неї із рухомих частин є лише оці тонко окреслені уста, котрі, власне, й промовляють:
- Тобі ж треба до університету?
- Так…
- То що? Рушаймо? Бо я теж запізнююся.
В університетському дворику, коли їм треба було розходитися (це дивне відчуття польоту до солодкого завмирання десь на рівні сонячного сплетіння впереміж із дивним теплом чужого тіла, до якого притискалася всю дорогу, тамуючи страх і хвилювання… чи не лише страх і хвилювання?), він нарешті зняв свій шолом і простягнув їй руку (рукостискання – чоловіче – жіноче – дитяче – доросле – будь-яке – при знайомстві – це те, що Віка давно зарахувала до безумовних плюсів сербів). Несподіваний сірий уважний погляд, темно-русяве ледь хвилясте волосся – ніби і не серб зовсім, бо переважна більшість із них – смагляві чорноокі здоровані («затуркані» – як вони, іноземні студенти літньої мовної школи, частенько сміялися між собою, бо ж дійсно шістсот років під османами здатні змінити генетичний код навіть такої гордої і невпокореної нації, як сербська).
- Деян, але ти можеш казати на мене просто Декі!..
Вкотре подивувалися із цієї поширеної американізації імен, прізвиськ (всі ці Макі замість Май, Декі замість Деянів, Мікі замість Мілорадів), загалом способу життя при тотальній і всеохоплюючій ненависті до Штатів після натівського бомбардування… Це не вкладалося в голові, як, зрештою, незрозумілою була ця нещодавня війна, її причини, перебіг, страшні злочини, зважаючи на дружність, відкритість, щирість всіх балканських народів…
Лише декілька питань про те, звідки вона (все таки акцент видає…), але без традиційних пояснень і заперечень з її боку, що ні! – Україна – не Росія – і навіть не окрема республіка у межах Росії – а таки окрема держава! З’ясувалося, що Деян живе в одній кімнаті з хлопцем з України («Тут є цілий гурт українців! Вони навіть газету випускають!»):
- Якщо ти хочеш, я зайду ввечері за тобою і познайомлю з ними! Кажи номер кімнати!
Такий скупо-емоційний обмін інформацією без уже звичних за тиждень перебування тут випрошувань телефону – всовувань сірничкового пуделечка із записаним своїм (між іншим, сербська фішка! що й не дивно при поголовному палінні…), обов’язковим забігом у квіткову крамничку на розі та півгодинними вмовляннями прийняти букет… Все таки він – нетиповий серб… Чи якраз таки типовий? А ті, що знайомилися із нею до цього, були «нетиповими»?
***
- Привіт, сонечко! Як там серби? Не затуркали?
Віка ще відхекувалася (вилетіла з душу й бігала по кімнаті у пошуках телефону), намагалася підхопити його жартівливі інтонації, влитися в розмову. Ден… Пунктуальний, як завжди (якщо дзвінок заплановано на восьму вечора – він неодмінно пролунає), а вона – ні, замріялася під струменями теплої води (про що? чи про кого?). Добре, хоч дзвінок ввімкнула на повну, бо не відповісти на дзвінок від Дена – це серйозне порушення їхнього внутрішнього статуту. Навіть не так! Це привід засмутити Дена – а цього їй аж ніяк не хотілося робити.
Денис – її хлопець уже майже в статусі «екс», бо у вересні відбудеться їхнє весілля. Приїдуть його мама і сестра із Штатів, а також його тато із Москви (яке щастя, що всі її близькі родичі проживають компактно у рідному Києві!). Тому Ден був проти цієї її поїздки до літньої школи. Ні, жодних категоричних імперативів не прозвучало (Ден був надто тактовний, надто вихований і надто стриманий, аби дозволити собі крайні прояви емоцій), але вона вже добре його вивчила за три роки їхнього знайомства, щоб не відзначити цю його внутрішньо напругу та навіть нехіть до обговорення цієї теми. Прості спроби порадитися щодо візи – квитка – гардеробу – валізи – способу зв’язку наштовхувалися на затиснутий мовчазний супротив, невисловлений, зажатий, але відчутний до фізичного впливу (у Віки в такі моменти – моменти затаєної образи Дена на неї – починала боліти голова, зникав апетит і сон, і вона прагла у будь-який спосіб і щонайшвидше залагодити ситуацію, аби тільки вивести його із цього стану деструкції, яку вона відчувала, як свою власну). На щастя, такі мовчазні непорозуміння траплялися досить рідко (у кого, зрештою, не буває? адже всім відомо, що закохані якщо й сваряться, то лише для втіхи – солодкого примирення – поцілунків і обіймів по всьому), і Віку пригнічував навіть не сам факт розбіжностей між ними (так, вони різні, але їм добре разом, бо ці їхні протиріччя, як елементи тетрісу, лягають у ніби заздалегідь підготовлені вибоїнки, щоб створити один-єдиний малюнок), зовсім ні!, засмучувало його небажання озвучити, просто вербально оформити те, що стало причиною мовчазної образи. Кожного разу здогадуватися? Перебирати й прокручувати всі варіанти, аналізувати власні слова й вчинки («Знаєш, любий, я ж не екстрасенс… не чаклунка і навіть не психолог… не апарат МРТ і не УЗІ-діагностика…»). Ден кожного разу обіцяв, що це востаннє, що проговорення проблеми – це теж стане його пріоритетом (особливо у той вечір… у той самий вечір… коли був елегантний футлярчик від Bulgari, італійський ресторан «Di Marco» і величезний букет пурпурових троянд), але ж їй теж треба визнати, що вона вже аж занадто емоційна… І вона визнала… Чому й ні? Це ж правда, зрештою.
- Ну, якщо тобі так хочеться – їдь! Будь ласка! Мріяла весь час… Що ж хай ця твоя мрія збудеться…
Це скупе Денове резюме, певно, передбачало й жертовну відмову з її боку (я йду на зустріч усім твоїм забаганкам, і ти маєш робити те саме, підтримувати мене у всіх моїх бажаннях, не поділяючи їх на дитинні капризи й серйозні прагнення). Але Віка не відмовилася – занадто довго вона відкладала цю мрію і добре розуміла, що якщо не зараз, то вже ніколи, бо заміжжя й робота (а може, й материнство, хтозна?) вже не залишать їй шансів.
Ден, не зважаючи на скажені гроші, ось уже п’ятнадцять хвилин тримав її на зв’язку. Щось хотів сказати? Не говорив? Вона повинна була здогадатися? Може, «я тебе кохаю»? Сам він лише за крайньої потреби говорив про свої почуття, але вона, «емоційна», прагла перебувати у цій темі повсякчас, а сьогодні забула – поспішала – вже мала вийти (нові друзі із української діаспори – уяви!)?
У двері вже стукала Уляна – дівчина з Одеси (якась іронія – свідома українка з Одеси! але менше з тим!), яка й була членом тієї самої української діаспори. Домовилися сьогодні ввечері йти гуляти.
- Ти ще не готова? Швидко зберешся?
Віка дуже тішилися цими своїми новими українськими знайомими (Уляна і її хлопець Антон із Закарпаття, які хоч і обжилися тут за декілька років і вже цілком скидалися на пересічних сербів, та не втратили й своє «українськості» – видавали газету, влаштовували культурні заходи), але водночас і відчувала певний дискомфорт – їхала підтягти сербську, а ось уже три дні спілкується українською із земляками, які взяли над нею шефство і тягають скрізь по Новому Саду…
У двері знову застукали:
- Ні, Деяне, не заходь! Я ще не готова! Спускайся донизу – там Антон чекає!
Деян… У цій шаленій круговерті відчуттів і вражень, яка закрутила до запаморочення, до перманентного «струсу мозку» за неповні два тижні перебування у Сербії, виник (раптово – спонтанно – очікувано?) цей пункт невизначеності – біла пляма на карті свідомості (може, саме це відчув Ден з інтонацій її зміненого голосу сьогодні?). Для чого це й потрібно? У неї життя вже склалося (формально без двох місяців, але вона відразу сказала про це Деяну – майже «удата жена»). Це зовсім не те, що з Деном (радикально не те!)! Це прості приятельські стосунки – гід – мовний практик – питомий серб (вивчення ментальності) – сербський гумор (анекдоти й смішні випадки). Не більше!
Чого ж тоді так тягне (заплющивши очі, крадькома заглянути в себе?) до цього серба? Чого, куди б вони не пішли вчотирьох (Віка, Уляна з Антоном і Деян – на правах його друга), відразу розбиваються на пари?
От і вчора у Петровораджі (ця фортеця, як зменшена копія Калемегдану у Белграді, є наочним свідченням колишньої могутності османів, їхнього 600-річного панування над Сербією) Антон з Уляною побігли фоткатися на камінні мури, а Деян повів її у внутрішній дворик, де довго й докладно розповідав про історію цього місця, пересипаючи свою оповідь різними цікавими фактами. Деян багато знає про Новий Сад, хоча й постійно підкреслює, що сам він із Малої Сербії (а Новий Сад – Воєводина, зовсім інша область Великої Сербії). Ця внутрішня конфронтація сербської нації і смішить, і напружує водночас (тривожний симптом, так би мовити) – куди вже їм ділитися? Якихось нещасних сім мільйонів – як півтора її рідних Києва – і ті шукають між собою відмінності? Кому потрібна ця штучна полярність? Одна ж мова, одна культура, одна нація… Ось її батьківщина… Тут межа переділу – розподілу – розмежування чітка й зрозуміла, й навряд чи коли заросте…
- Ні! Я не хочу туди йти! Мені набридли ті пришелепкуваті ветерани! – категорично заявила Уляна. Антон вдавано театрально розвів руками – мовляв, моя дівчина проти, а я – як вона… За п’ять хвилин вони вже розтали у натовпі (тут увесь вуличний рух розпочинався лишень після заходу сонця, коли нарешті спадала денна спека – тоді відкривалися дерев’яні жалюзі на вікнах, підіймалися важкі ролети, а на вулицях з’являлися усі, хто прагнув відпочинку й розваг), а Віка знову залишилася з Деяном. У парі? У парі…
Ветерани? Це, певно, не зовсім те слово… Молоді хлопці переважно до тридцяті років. Молоді хлопці, які воювали?.. стріляли?.. проливали кров?.. воювали!.. стріляли!.. проливали кров!..
- І ти, Деяне?
- Я теж… але не знаю, чи поцілив…
Він відводить очі у бік, а обличчя його стає якимось чужим і відстороненим. Те що мало стати безжурним екскурсом в історію (хай болючу, недавню, ще незарослу), перетворюється на важкий вечір одкровень. Оце вимушене «спробуй це пиво і ці сосиски до нього – це те, чим ми збавляли нудьгу між боями» маскує щось значно більше. Це не лише три роки втраченої молодості (хто їх поверне? компенсує?), через які Деян у свої двадцять п’ять закінчує лише четвертий курс, а диплом отримає лише за рік, хоча мав би у двадцять два (мав би…).
Його раптом прорвало… Чого саме сьогодні? З нею? Невже не було когось більш близького для цієї розмови? Дівчина Йелена, колишня дівчина… Розійшлися рік назад, але й досі спілкуються.
- Я й зараз за нею нирку продам! Мабуть, почуття до неї будуть завжди! Вона – перша, чекала мене з війська… Але коли я повернувся, я був уже не таким…
«Нирку продам»… Так, серби дуже й дуже схильні до гіперболізації, але вразило не те, а оцей ледь окреслений простір його трагічного існування (наскільки одна людина може довірити іншій – показати невеличку шпаринку, крізь яку проступають обриси внутрішнього, глибоко-інтимного). От ніби все добре – повернувся з війни живим, а жити так, як до війни, не може…
«Не знам! Можда імам болесть у главі?» – ось формула визначення почуттів – станів – емоцій – тотальна розмитість щодо майбутнього, стосунків, подальшого існування (жодних планів, графіків, проектів). Як жити далі? Навпомацки – в алгоритмі «аби день до вечора»?
- Я міг день пролежати на дивані… Я міг день пролежати з нею в ліжку і не торкнутися її… Не тому що не хотів чи не міг… Не знав, чи це мені (а може, їй?) потрібно після всього?
Врешті вона, Йелена, пішла. Не витримала… Воно й зрозуміло. Тепер у неї інший хлопець – цілком нормальний… Хороша робота – у Белграді… Воно й найкраще…
- Я не хотів йти на війну… Міг би переховатися… Багато хто так робив, але батько сказав «ти – повинен, бо ти серб»…
Деян закочує футболку, й Віка бачить продовгуватий багрянистий рубець у правому міжребер’ї. Американська бомба? Пробита легень? Харкання кров’ю? Непритомність? А як інакше? Це війна… Лікуватися повезли до Куби («Уяви! Я був на Кубі! А так, може, ніколи б не побачив цього острову!») Ще з плюсів – має тепер грін-карт для Штатів як постраждалий внаслідок натівського бомбардування, тож коли отримає свій інженерний диплом за рік, майне, певно, туди. І ще – пенсія від свого уряду («у інвалідів підвищена, щоб ти знала! не курю – не можна, та я й раніше не палив, не п’ю, так що на життя – цілком!»)
- Тепер я точно знаю, я нікому нічого не був винен… Ні тоді, ні зараз… Це була не моя війна… Це була не війна за Сербію…
***
Тепер її, Вікіна черга? Показати душевний стриптиз? Розказати що? Відповісти на п’ять питань про себе, про свого хлопця, про їхні взаємини? З якої речі? Та хоча б тому, що вона тут… із Деяном… хоча б мала бути зараз у своїй кімнаті – міцно спати, аби зранку піднятися й вчасно рушити на лекції…
- Ви давно разом?
Разом? Дивлячись що вважати «разом»? Чи входить сюди період зустрічань – зітхань – букетів – кіно – романтичних прогулянок? Чи «разом» відраховується з того моменту (десь приблизно рік тому), коли вона, Віка, погодилася переїхати жити до нього? Погодилася, хоч і не знала, чи запропонує він їй одруження, чи статус дівчини так і зависне, аби потім ще й набути приставки «екс»? Погодилася попри страшенний скандал вдома – сльози й умовляння мами – нотації батька – моральні інвективи бабусі, викликаної терміново для підтримки.
- Я маю на увазі, чи давно ти його знаєш?
Знаю чи знайома? Знайома з дитинства – разом ходили в басейн, і хоч він і був старшим на два роки, але постійно перетиналися у спортзалі – гардеробі – на змаганнях. Але потім, коли на якійсь університетській вечірці (на яку вона потрапила цілком випадково) до неї підійшов серйозний молодий чоловік в окулярах і заявив, що він її знає, і що вони разом займалися плаванням у такого-то тренера, вона не змогла його пригадати… Аж поки він не зняв окуляри (ось, виявляється, що було знаком відсторонення!)…
- Тобі добре з ним?
Власне, нема з чим порівнювати. Ден – перший серйозний хлопець. До нього все було ніби якесь ще дитинне. За течією? Зовсім ні! Чому, якщо з людиною добре, то відразу «за течією»? Не варто натякати на матеріальне! Так, він забезпечений завдяки батькам (звісно, на квартиру й машину може ще й не стягся б у свої двадцять шість), але ж якщо сам не буде працювати… Батьки не вічні… Він – розумний і обдарований! Вступив після інтернатури на престижну кафедру хірургії (це вже точно лише його заслуга, бо батьки й не знали про це!), і зараз працює над дисертацією, проводить досліди. Зрештою, якби у нього й не було власного житла, це б нічого не змінило у її ставленні до нього!
- Чому ти вирішила вийти за нього?
Оце відчуття «на екзамені» із цим питанням загострилося до крайньої межі! Може, достатньо вже цього копирсання – в ній – в обставинах її інтимного життя? Зрештою, що вона має визнати? Що хоче почути цей Деян? Ось це останнє вона майже крикнула йому в обличчя, відчуваючи неймовірну злість на себе (погодилася, дурна, тинятися по ветеранським ресторанчикам!), на нього за ці моральні докопування (до чого? якого світла істини йому треба?). Крикнула все це, аби почути у відповідь:
- Зізнайся хоч собі, що ти його не кохаєш…
***
Фрушка гора. Екскурсія туди була запланована у розкладі літньої школи. Ця висота підняття (скількись там метрів над рівнем моря, скількись над долиною), у якій кожен метр поступу вгору мов одиниця виміру сербської нескореності. Кожен монастир-фортеця, за камінними мурами якого зараз розморене марево троянд – скорботні постаті у чорному – живі відданці віри – ладан свічок, що одноманітно скрапує й скрапує у воду, що її невпинно підливає рука служки – сумні атональні піснеспіви – надписи старослов’янською на віковічних стінах, так от, кожен такий монастир – живий свідок непідкорення ордищам зі сходу…
«Сербія буде існувати по доти, допоки буде битися серце хоча б одного серба!»… Це Крушедол, надпис зроблений у центральному храмі… Монахи-воїни? Воїни чи монахи? Оборонці віри чи нації?
«Це була не моя війна»… «Це була війна не за Сербію!»… Війна за Сербію? Допоки триватиме? Поки буде битися серце хоча б одного серба? Горда незламність духу чи вербальна визначеність долі всієї нації? Оця парадигматика живого опору (на генетичному рівні? в усній-писемній передачі?) – від легендарного царя Лазара й битви за Косово (першої із багатьох, а коли ж буде остання?) – до існуючого під цим сонцем хоча б одного живого серця одного живого серба?
«Міг день пролежати з нею в ліжку і не торкнутися її»… Він міг бути таким монахом-воїном, зректися всього земного (багатства, кохання, майбутнього) задля одної-єдиної небесної нареченої – Сербії.
Безумовно… Деян є таким… У цьому його привабливість? У духовній аскезі? Безапеляційності? Правдоблюбстві? Образа ще не минула – образа на нього. Чи сам він збагнув, що вчорашній «допит» був зайвим? Не міг інакше?
Віка, звісно, розуміла, що оте невисловлене, але відчуте між ними, прикрите самозаспокійливим «прості дружні стосунки», ніяк уже не вміщається у це означення. Але все занадто складно! І тих восьми днів їхнього знайомства занадто мало, аби шальки терезів нахилилися у бік Деяна. Він, певно, й сам це розумів… тому й вимагав від неї цієї відвертості та зізнань в обмін на свої.
Оце його категорично-ствердне «зізнайся, що ти його не кохаєш»… Ця фраза, на яку б вона лише розсміялася тиждень назад, стала ніби своєрідним вірусом, який уразив її свідомість, роз’їв усі ті рожеві фарби, в які було помальовано майбуття.
А якщо дійсно вона не кохає Дена? Що тоді?
«Чи ти знаєш, Деяне, що ти підіймався зі мною на Фрушку гору? Не знаючи цього, не відчуваючи? Чи знаючи, відчуваючи, простуючи за мною вслід невідступно? Принаймні подумки?»
