Голубий Дунай
Частина ІІ з рубрики / циклу «Мертві квіти»
Ruzica si bila moja…»
Ružica Goran Bregovič
***
Другий день без Деяна… Це варто відзначити? Занотувати у цьому червоному записничкові, спеціально придбаному для Сербії – для вражень – сентенцій – нових слів – цікавих пригод – зрештою, фольклору (чого б ні? був такий веселий збирач кавказького фольклору у старому радянському фільмі…)? Віка переломила це бажання? Взяла себе в руки? Привела себе до тями?
Чого ж тоді так нерадісно? От все правильно зробила, а відчуття зради (себе? цього нещасливого серба, який прив’язався до неї з першої зустрічі? а може, це вона до нього вчепилася?) не полишає… Особливо після сьогоднішньої втечі в студентській їдальні… Побачила його напівобернутий профіль і просто дременула звідти, дивуючи студентів своєї групи, які зайняли для неї місце за своїм столиком.
***
Третій, четвертий день… Чому так важко? Це не зовсім те слово, але якось так… Бачила сьогодні його мопед, коли йшла після занять на зупинку університетського автобусу. Стояв такий самотній, певно, як і його господар. Вчора заходила Уляна, передавала від нього вітання. Так і сказала:
- Деян переказував тобі вітання! Не хочеш з нами до Матіци Србської? Там – музей писемності. Буде цікаво! Не можеш сьогодні? Інші плани? Що ж…
Четвертий день. Полуденна спека. На вулицях порожньо. Всі у передчутті вечора й живильної прохолоди. Тоді Штранд (довга Набережна через весь Новий Сад вздовж Дунаю) наповниться розвеселеними чи тільки підготовленими для вбирання веселощів гультяями – молоддю – простими студентами – служаками – домогосподарками. Цигаркове марево розбавлене пахом щойно зготовлений запашної кави, звуки мови (сто слів у хвилину плюс інтенсивна жестикуляція, бо ж слів катастрофічно бракує!), сміх, жарти, пустощі… А зараз ледача спека розляглася млосним спокоєм, опустила жалюзі й фіранки, розігнала всіх до прохолодного прихистку кімнат.
Четвертий день. Піти хоч сказати йому, що вона не ображається (образилася, якщо чесно, але вже минуло)? Щоб не думав про неї погано? Це потрібно? Їй? Йому?
Перекинула свій маленький, майже іграшковий рюкзачок (такий дамський варіант наплічника – крім півлітрової пляшки води й косметички нічого й не вміститься) через одне плече. Відчинила двері:
- Деяне? Здраво! Хотіла якраз йти до тебе! Не варто перепрошувати! Поїхати з тобою в одне місце? Купатися? На Дунай? Одягти купальника?
***
Персикові сади… Ці невеличкі деревця із темно-зеленими продовгуватими листочками (чимось схожі на вербові!) можуть родити такі теплі, запашні соковиті плоди, що рожево-жовтими м’ячиками лежать під деревами, важким тягарем тягнуть донизу ці тоненькі прутики гілок? Скільки ж їх можна з’їсти, аби забити спрагу? Спрагу поглинання жовтогарячої соковитої плоті (може, це сік, який загус до такого жовтавого желе?)?
- Працював тут весною. Робив креслення для проекту нової дренажної системи. Допомагав одному інженеру. Знаю тут весь персонал. Заїжджаю сюди купатися, бо цей сад впирається в Дунай…
Тихий шелест вітерця у маленьких темно-зелених листочках, ледь помітні хмарки на обрії. Тиша. Спокій. Спека. Доріжка сама веде на невеличкий піщаний пляжик, на якому зараз ні душі, лише забуті кимось ядуче-оранжевий баскетбольний м’яч і старий плетений шезлонг…
Дунай прохолоджує? Дунай прохолоджує! І ці зелені пагорби на обрії, і цей невтишимий рух води – за течією, туди, на її батьківщину… – все це посилює відчуття ірреальності – міфічності – сну у сні – казковості… Козак, якого проводжає дівчина аж за Дунай...
Дунай… Так ось ти який! Красивий і страшний! Ти поглинав наших хлопців у давньому міжчассі, був непоборним переділом між нашим українським світом і ворожою чужиною (дивно, але ось опинившись «по тому самому ворожому боці», Віка відчула оцю тривогу й страх із якою дивилися присутні тут «по той її бік» – на Схід).
«Ой тихо-тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше…»
Дунай – це те, що поєднує? Дунай – це те, що поєднує, уповільнює рух і думки… І навіть ця темна хмара на обрії, що взялася невідь звідки, й все росте й росте, закриваючи собою весь видимий обрій, не порушує цієї ідилічної картини, яка постає, ніби хтось відсторонено спостерігає з боку і цей пустинний розморений пейзаж, і цих двох купальників у спокійному, заколисуючому своєю одноманітністю плесі.
- Деяне! Зараз буде дощ!
- Дощу не буде! Минеться!
Піднятий у раптовому пориві вітру пісок липне до мокрого тіла. Хмара росте як у мультяшній реальності. І тоді вони тікають до самотньої дерев’яної альтанки біля закритої сторожової будки («Тут вдень зазвичай порожньо… ввечері прийдуть хазяї, сторожа, а зараз тільки старий Гойко спить у хижці»)
Перші важкі краплі падають на плечі, обличчя, руки, коли до захисного покрову альтанки лишається всього два кроки! Вони нарешті вриваються до неї, як два молодих гончаки, уся вагота принесених здалеку вод виливається шумливим потоком на цей сад, спечену до сивої пожухлості землю, змішує свою солоно-гірку невиплакану образу із темними водами міфічного Дунаю.
Деян накидає свою футболку на Віку, обіймає її за плечі, аби зігріти на цьому раптовому дощовому протязі. Він вбирає ледь вловний аромат її мокрого волосся, обпікаючи своїм подихом її чоло. Він так близько! Так близько, що його вуста натикаються на її напіврозтулені. А її маленька долонь лягає на цей багрянистий шрам у його правому міжребер’ї.
Цеглянисті щічки персиків ще тримають на своїй оксамитовій поверхні скляні застиглі намистинки недавнього дощу, а земля вже увібрала дорогоцінну вологу до найменшої крапелиночки, і на місці нещодавніх тріщин, які вибагливими кривими розповзлися по доріжках цього зачарованого саду, утворилися русла невидимих потічків.
Віка дивиться на обрій, де у зачарований Дунай (Дунаву – як кажуть тут, перетворивши Його на Неї) сідало величезно-розжарене сонце. Сонце… Вона оглянулася, щоб подивитися на нього ще раз.
Віка оглядалася всю дорогу на це дивовижне сонце. Воно не сліпило (матований полиск скла від шолому? чи в такій позиції сонечко вже не здатне засліплювати?). Віка обіймала Деяна, притиснувшись до нього (від усього пережитого? страху? швидкості?). Її маленька вузенька долонь відчувала рубець у його правому міжребер’ї.
***
- Деяне! Ти ж розумієш, що це неможливо! Так тривати не може… Я маю це припинити! Заради себе – заради тебе – заради нас (хоча й жодних нас не існує)…
***
- Вікі! Якби ти тільки знала, яка ти гарна («Ти си таква лепа! Найлепша жена у мом животу!»), ти б зрозуміла, що я не міг пройти повз тебе! Та я не хочу затьмарити твоє життя! Я поїду до своєї баби у село (давно обіцяв дещо допомогти їй по господарству на канікулах). Але я буду поруч… Позви мене, якщо я буду тобі потрібен… якщо я ще буду тобі потрібен…
***
Дзвінко-металевий голос жіночки із репродуктора (таке враження, що у всіх цих сповіщальниць в усіх вокзалах – аеропортах – автостанціях – однакова казенна безособовість інтонацій) вже оголосив посадку на автобус Новий Сад – Белград.
Це автобус для Віки. Автобус, який має назавжди забрати її з цього дивного ново-старовинного Саду (можливо, тут колись росли персики? скрізь – одні персики?). У Белграді вона сяде на літак. О дев’ятнадцятій вечора буде в Києві. Ден забере її з Борисполя (він так і сказав їй вчора: «Я попередив твоїх батьків, що сам заберу тебе…
Нащо їх турбувати?»)
От і все? От і все…
- Деяне? Для чого? Забери ці квіти… Вони зав’януть – не витримають перельоту (не витримають моїх сліз – солоні, вони вб’ють їх)… А я? Мені нестерпно буде дивитися на них…
Навіщо ти прийшов? Я тебе не кликала… Мовчиш… Відводиш очі… Що ти хочеш почути (а може, сказати)? «Зізнайся хоч собі, що ти його не кохаєш…» А я?.. Зізнаюся?
Деян допомагає їй запакувати її виклично-червону валізу (спеціально купила до поїздки!) у спеціальний багажник збоку автобуса (майже як у старих Ікарусах її совкового дитинства!). Біля дверей Віка обертається до Деяна (в його очах невисловлене питальне «можна?»). Так… Можна… В останнє – все можна… І він цілує її довгим спраглим поцілунком (витрішки… їх щедро продають Вікині попутники… що ж?)
Автобус рушає. І Деян рушає на своєму мопеді. Він весь час має намагатися триматися якомога правіше (як за правилами? як за правилами…) – якомога правіше від автобуса. Справа сидить Віка. Вона плаче, маше йому рукою, мовляв, провів уже… не треба далі…
П’ятнадцять… Двадцять хвилин… Новий Сад вже позаду. На трасі автобус набирає швидкість. Деян поруч – він теж розігнався.
Ще десять хвилин… Автобус спиняється на узбіччі… Відкриваються двері – виходить Віка. Водій, супроводжуючи всі свої дії недвозначною сваркою, вилазить теж, відкриває бічного багажника й виймає Вікину валізу. Він сердито кидає нею їй під ноги і, не обертаючись, повертається до автобуса.
- Деяне! Мій квиток тепер пропаде… Що робити? Вже ж не обміняємо?
Але Деян лише сміється. Запевняє, що то все – пусте! Дурниці! Він має пенсію від уряду (якщо вона раптом забула!) – він купить їй нового! Але лише тоді, як скінчиться її віза і лише для того, аби її подовжити (якщо нема іншого способу? «Може тобі й не обов’язково для цього повертатися в Україну?»). Віка каже, що він геть дурний, і відвертається, аби він не бачив її сміху на враз просохлому від сліз обличчі.
- Я тебе просив не їхати! І як ми тепер доїдемо назад із твоєю валізою?
Віка, не обертаючи голови, знову кидає йому, що він геть дурний, і ні про що таке не просив її!
- Просив-просив! Ти ж почула?.. Почула? Як я просив тебе всім серцем?!
Віка нарешті повертається до нього, обіймає, притискаючись щокою до цього такого беззахисного рубця у правому міжребер’ї («Яке все-таки щастя, що Бог зберіг тебе, Деяне! Зберіг для мене»), і шепоче, що він таки геть дурненький, бо якщо хочеш, аби тебе почули, маєш просити по-справжньому!
- Я буду!.. Завжди буду просити тебе по-справжньому! А зараз поїхали до моєї баби – тут уже пару кілометрів лишилося – я думав, як не вийдеш, поїду туди і втоплю своє горе у сливовиці!
І вони рушають – майже втрьох: Деян, Віка і її виклично-червона валіза. Віка оглядається через плече на сонце і воно засліплює її. Засліплює її до солоних сліз, які падають на ці дивовижні квіти («Чуєш, Деяне? А скажи ще раз назву цих рожевих ромашок?»), а вони проте не в’януть!
