Сумні янголи
частина Iз рубрики / циклу «Наступний шанс»
Двері в класній кімнаті були відчинені навстіж. Закривати чи причиняти їх ніхто й не збирався, адже перерва вимагала волі від важкої шкільної науки. А яка ж то воля за зачиненими дверима? Сиди собі сумирно за партою і чекай наступного уроку? Аж ніяк! Тож діти бігали, гралися, галасували. Поки не зайшла вчителька.
- Діти, ану трохи спокійніше тут, бо ще голови собі порозбиваєте! – сказала вона, пропускаючи повз себе двох скуйовджених та розхристаних бешкетників, які мало в неї не врізались.
І слова, ніби за велінням чарівної палички, подіяли: біганина припинилася, ґвалт змовк, а на партах почали відкриватися підручники. Пролунав дзвоник, запрошуючи всіх охочих і не дуже до світу знань. Класна кімната миттєво наповнилась розчервонілими школярами.
- Діти, швидко привели себе в порядок, і розпочинаємо урок.
- Валентино Іванівно, а про що ви нам сьогодні розповідатимете? – поцікавилась красива рудоволоса дівчинка, котра сиділа за першою партою навпроти вчительського столу.
- Про трагічні сторінки з історії людства, Софійко, про Третю Світову Війну, її причини, хід і спокуту. – жінка підійшла до дошки й рівненьким доладним почерком написала: «Третя Світова Війна».
Учні заходилися відкривати зошити аби занотовувати туди тему уроку.
- Що ж, – Валентина Іванівна стала обличчям до класу, – почнемо з найнуднішого: дат і хронології подій. Тринадцятого квітня другого року до Нашої Ери на Африканському континенті розгорілося локальне воєнне протистояння, яке згодом набуло масштабів планетарного. Війна за свободу, підкреслена яскравими релігійними та світоглядними відмінностями сторін, спричинила негативну ланцюгову реакцію у відносинах між багатьма державами, роз’ятривши, здавалося б, давно загоєні рани та комплекси. Хто винен? Відповідь на це питання настільки ж складна, наскільки й елементарна – всі. Диявол ховається в деталях і з’являється на світ тоді, коли його найменше чекають. Так було і тоді. Ніхто не очікував світової війни. Одні виявилися занадто безтурботними, живучи в повному достатку. Другі, поглинуті власним месіанством, не помічали куди воно їх веде. Треті просто виживали й боролися. Різний рівень соціального, економічного, громадянського розвитку країн сприяв утворенню кількох взаємовиключних картин світу. Наприклад, в основі…
- Валентино Іванівно, – обережно встряла Софійка, – пробачте, будь ласка, але мені здається, ви знову захопилися. Ми ж не перший курс інституту, а п’ятий клас.
Вчителька відразу зупинилася. Часом з нею таке траплялося: поринаючи з головою у вир історії, втрачала лік часу та забувала про аудиторію, з якою має справу. А школяр, хоч і найрозумніші, наврядчи втямить поняття картини світу.
- Дякую, Софійко, доречно підмітила. Принаймні тепер точно знаю: хоча б одна людина слухає те, що я розповідаю.
По класу раптом прокотився глумливий смішок. Дівчинка знічено зашарілася й принишкла, опустивши додолу очі. Її довге волосся хвилястими пасмами лягло на щоки і закрило обличчя від дражливих поглядів однокласників. Але не від Валентини Іванівни. Жінці стало ніяково: вона нібито нічого поганого не сказала, однак викликала таку дивну і негідну реакцію в дітей. «До чого ж вони бувають жорстокі» – подумала вчителька, з жалем вдивляючись в безрадісне Софійчине лице. Ще трохи і по ньому потечуть сльози.
- Досить. Припинили сміятися. – гримнула Валентина Іванівна. Клас затих. – Уявіть собі довжелезну чергу до якогось захоплюючого атракціону. Батьки з дітьми проводять в ній по кілька годин щонайменше. І ось діти тих батьків, котрі стоять позаду, питаються в них: «мамо, тату, чому це ми так далеко»? А ті, замість того аби відповісти, що проспали, довго вдягалися, понадіялися на швидкий транспорт, чи просто було ліньки, кажуть: «а це оті, які стоять першими, мають впливових родичів, або підкуповують працівників атракціону, або змовляються з іншими, не даючи нікому проходу, або й просто нахабно лізуть без черги». Що відчуває дитина? Несправедливість, нестримне бажання вчинити правосуддя. Але ж дорослому вона нічого не зробить, тож починає чіплятися до інших дітей. А коли все заходить занадто далеко – втручаються батьки. Подібне, проте значно складніше за формою та змістом, призвело до Третьої Світової Війни: підбурені й ошукані своїми поводирями деякі народи самочинно заходилися встановлювати «справедливість», після чого тогочасний світоустрій розвалився як картковий будиночок. Вже до кінця весни першого року до нашої ери була застосована ядерна зброя. А з червнем місяцем, як тільки стихли вибухи, прийшла ядерна зима, огорнувши планету суцільним саваном з пилу.
Валентина Іванівна на мить зупинилася щоб перевести подих. Пробігла очима по класу і переконалася, що всі уважно слухають. Серце її зраділо, коли вона вловила розумний, безпосередній погляд Софійки: дівчинка, схоже, заспокоїлась, викинувши з голови нещодавню прикрість. «І чому хороші діти завжди мусять страждати? – подумки спитала себе вчителька». Одначе не змогла знайти відповідь. Потрібно продовжувати, але зненацька її увагу привернув хлопчик, котрий сидів за Софійкою. Він лише робив вигляд ніби слухає. Насправді ж завзято малював у зошиті.
- Так би й закінчилася історія людства, якби двадцять п’ятого грудня до нас не прилетіли янголи. Володю, коли до нас прилетіли янголи?
«Художник» з другої парти рвучко кинув олівець і заходився розгублено кліпати на вчительку, не знаючи відповіді на питання. Валентина Іванівна тримала виховальну паузу. Учень почав червоніти від сорому.
- Двадцять… – прошепотіла відмінниця з першої парти, сподіваючись, що роззява-однокласник її почує, а вчителька – ні. Проте все вийшло навпаки.
- Софійко, не потрібно йому підказувати. – суворо мовила жінка, а потім таким же тоном звернулася до хлопчика. – Володю, чим це ти займаєшся на уроці, замість того щоб уважно слухати?
- Малюю космічні кораблі. – чесно відповів той.
Клас гучно зареготав.
- Так, пані Валентино, я зрозумів.
- Ви не подумайте, що я скаржусь. Ні. Володя гарна, кмітлива, добра дитина. Її приємно вчити. Але дисципліна…
- Пані Валентино, я ж сказав: я все зрозумів. Не потрібно виправдовуватися.
- Ну… – на іншому боці полегшено зітхнули. – Тоді добре. Пробачте, що потурбувала.
- Нікого ви не потурбували. Все гаразд. Батьки мають знати, як їхні діти поводять себе у школі.
- Дякую, пане Невіруючий. До побачення.
- До побачення, пані Валентино.
Батько невдоволено поклав слухавку: «Отже, знову відзначився, астронавт. На тому тижні побився з однокласником, а тепер принизив учителя? Я, значить, малюю космічні кораблі. Начхати мені, Валентино Іванівно, на вашу історію. Ну, я йому покажу». Розлючений чоловік попрямував до їдальні, де вечеряла родина.
Молодший син уже майже встиг з’їсти свою порцію і тепер старанно вимочував хліб у залишках юшки. Старший же – навіть не торкнувся страви. Він, певно, увесь час, поки Ігор розмовляв по телефону, ділився враженнями від шкільного дня, бо й зараз щось активно розказував матері. Та його уважно слухала. Її тарілка також була повною. Сідаючи за стіл, батько вирішив трохи відкласти розмову з сином, аби не псувати нікому настрій під час сімейної вечері.
- Хочу ще! – вигукнув меншенький.
- Зараз, Івасю.
Немов по команді, мати встала з-за столу, підхопила ледве не вилизану тарілку й рушила на кухню до каструлі з варивом. Старший, не зважаючи на те що неньки не було поруч, продовжував свою жваву розповідь, але тепер вже татові, котрий тільки-но всівся.
- … м’яч потрапив до мене. Дивлюсь: всі біжать відбирати. Тоді я як вдарю по воротах! Ба-бах! – Володя аж зіскочив зі стільця щоб показати. – Гол! І тут відразу свисток вчителя.
- З яким рахунком ви виграли? – поцікавився батько, ледь стримуючись, аби не перескочити на іншу – менш приємну для старшого тему.
- Дев’ять – три. – радісно вигукнув той.
- Скільки м’ячів ти забив?
- Один.
- То, виходить, Володимире, ти так радієш, бо вдалося забити хоча б раз? – зверхньо мовив Ігор.
Хлопчик не знайшовся чим відповісти. У нього неприємно защемило в грудях. Батьківські слова боляче вдарили в самісіньке яблучко. Так, дійсно, він радів з того, що хоча б раз поклав м’яча у ворота суперника: це був перший його гол за довгий час. До того Володя тільки стояв на воротах, дивлячись як забивають інші.
Повернулась мати, несучи добавку. Поставила тарілку на стіл поряд з молодшим, той з великим запалом відразу ж почав вправлятися ложкою. Поглянувши на старшого, жінка негайно зрозуміла: щось з ним не те. Коли вона виходила з кімнати – хлопчик бадьоро оповідав про свої успіхи у школі, а коли повернулась – вже понуро виловлював цибулю в супі.
- Як там Софійка? – спитала ненька.
Володя відразу пожвавішав.
- З Софією все гаразд. Тільки от на уроці з неї сміялися. – журно додав він.
- Чому?
- Не знаю.
- Ти хоч цього не робив? – уп’явся поглядом в сина батько.
- Ні. Я малював…
- А Вова закохався в Софійку по самі вуха! – ні сіло ні впало весело проспівав Івася.
Ігор лежав у ліжку, дочитуючи освітлений настільною лампою звіт. Дружини не було: вкладала дітей спати. Вона завжди приходила пізніше, адже меншенький щовечора перед сном вимагав казку. Мав він одну улюблена – про Івасика Телесика, котрий втік від злої страшної змії на крилах у гусеняти. Більш за все сину подобався уривок, в якому головний герой обводить круг пальця Зміючку Оленку і спритно тікає з полону. А от старшенький у свій час завжди з завороженням слухав про політ Івасика. Вловивши цю зацікавленість, Ігор тоді навіть вигадував окремі епізоди, додаючи нові карколомні пригоди Телесика з гусеням. Проте це було давно.
Звіт виявився достоту нудним: цифри, цифри, ще раз цифри. І висновок, який Ігор знав так без усіх тих багаторічних досліджень. «Янгольські технології переміщення в космосі не придатні для використання їх людиною» – процитував він сам себе. Ці слова були сказані ним ще років з десять тому, коли його тільки-но призначили директором Інституту дослідження позаземних технологій. Правду кажучи, чоловік ніколи повністю не довіряв янголам, через що завжди скептично ставився до всілякої пов’язаної з ними діяльності. Звичайно, крилаті істоти врятували людство від загибелі, але «бійся данайців, що приносять дарунки».
В кімнату увійшла дружина. З виразу її обличчя можна було ясно зрозуміти: вона має досить серйозну розмову.
- Ігорю, навіщо ти так напосів на Володю?
- А що я йому такого сказав, кохана?
- Справа не в тому, що сказав, а в тому, як сказав. – не вгавала жінка. – Хіба ти не бачив: він ще трохи й розплачеться?
- Володимир – чоловік. Нехай звикає. – холодно відрубав Ігор, одначе в душу його вже вкрався сумнів.
- Чоловік, значить. – крізь зуби процідила дружина. – Гаразд. А ти спробував у Вовчика спитати: чому він побився і чому малював на уроці? Ні? Адже ж так просто когось вилаяти, не розбираючись в деталях. Еге ж?
- Олю, ти про що? – в голосі Ігоря виразно чулися побоювання.
- Про те, що твій син побився заступившись за дівчинку. А малював на уроці, бо дуже переймався, адже з тієї-таки дівчинки сміявся увесь клас. І Володя не зміг знайти нічого кращого аніж перенести свої переживання на папір.
- Але чому він мені нічого цього не розповів, а відразу почав сперечатися?
- Ти в нього питався? Відразу заходився повчати й сварити. Дитина – це така ж людина, як і дорослий: якщо на неї тиснуть – вона захищається.
Ігор мовчав.
- А стосовно «Вовчик нагрубіянив вчительці». Ти ж сам вчив завжди говорити правду. От він і сказав прямо: «малюю на уроці космічні кораблі». Хто ж тут винен, що він чесна дитина? Тож ніякого злого умислу в його словах не було й бути не могло. А ти, Ігорю, маєш вибачитися!
- Пробач, кохана. – спробував віджартуватися чоловік.
- Та не переді мною, дурню, а перед сином. – пом’якшала Ольга.
- Гаразд. Вибачусь.
- Тільки щоб не так, як завжди: завтра, завтра, завтра, а потім забувся.
- Ага, завтра все зроблю. Іди до мене.
- Перестань блазнювати, Ігорю. – чи то серйозно, чи то пустотливо сказала жінка знімаючи халат.
- Все, все. Я зрозумів. Олю, чому ти така колюча сьогодні?
- Я не колюча. Це просто ти занадто суворий до старшенького.
Коли чоловік вимкнув настільну лампу, подружжя, обійнявшись, вляглося спати. Ніч – темна й глуха. Численні хмари сховали місяць та зорі, не дозволяючи їхньому світлу осяювати землю. Знадвору все змовкло: тиша була б повною, якби не звуки биття власного серця і серця того, хто лежить поруч. У прочинену кватирку заходило свіже квітневе повітря, несучи з собою приємні весняні пахощі. Дрімота невпинно поглинала свідомість, передаючи її в руки нічних марень й сновидінь.
- Ігорю, ти не спиш?
- М-м-м-м… Ні…
- Слухай, а я от згадала, як ти малому Вовчику читав казку про Івасика Телесика, як він щасливий бігав по кімнаті, махаючи своїми крихітними рученятами-крильцями, і казав: «Я летю, я летю. Диви, тату, диви, мамо, – я летю». – Оля розплелася в усмішці. – А ти потім йому пояснював: людина літати не може. Він десь тиждень дувся, аж поки не вирішив, що стане космонавтом, коли виросте. Пам’ятаєш?
- М-м-гу…
- Знаєш, я й не уявляю, чи могла б оце жити без вас трьох. Так вас усіх люблю. – крихітна сльозинка впала на постіль. – Безмежно вдячна тому безіменному янголу, котрий витягнув мене з того світу, обмінявши своє життя на моє. В нього були такі красиві сумні очі… Ігорю?
Відповіддю прозвучало тільки ледь вловиме сопіння.
- От пройдисвіт, я йому душу відводжу, а він мені спить.
Космічний човен янголів типу «баркас» з напіврозібраним двигуном знаходився на дослідницькій платформі. І хоча він мав доволі незначні розміри, порівняно з транспортними й медичними кораблями, технологічно був не гірший. Так що невеличка форма човна виявилася не вадою, а перевагою, принаймні для науковців, котрі копирсалися в його нутрощах. Все під рукою: десять метрів пройти – не по відсіках бігати.
Ззовні «баркас» виглядав як суцільно чорна сигара довжиною й діаметром у п’ятнадцять та чотири метри відповідно. Коли човен приземлявся, а приземлявся й злітав він лише вертикально, з його боків висувалося вісім поліморфних підпорок, котрі автоматично підлаштовувалися під тип, форму та властивості поверхні, на яку сідає корабель, аби забезпечити йому стабільне горизонтальне положення. Вчені між собою називали «баркас» сріблянкою, бо коли він знаходиться на воді, то дуже нагадує цього водяного павука.
В ангар крізь відчинені ворота увійшов Невіруючий. Прямував він до човна.
- Гей! Данило! Сергію! Досить вже копирсатися! В мене для вас є важливіша робота.
В корпусі корабля над середньою підпоркою, навпроти якої стояв Ігор, з’явилися тоненькі прорізи. З’єднавшись, вони утворили прямокутник, що поступово почав прозорішати. За кілька секунд за ним вже можна було розрізнити дві постаті.
- А я думав, ви про нас вже й забули, шефе. – сказав науковець, котрий першим спускався по довгій павучій нозі. Вона вмить обростала сходами.
- Сидите там у себе в кабінеті, а до простого вченого люду ні ногою. – додав другий.
- Досить блазнювати, хлопці. Роботи багато. Ви б знали, скільки документів та звітів доводиться вивчати. Ось ваш, наприклад, я вчора перед сном читав.
- Серйозно. – погодився перший. – Так яка робота нам світить?
- Дуже цікава, Сергію. У відділі дослідження полів на вас чекає Марек. Там на щось цікаве наштовхнулися, але ніяк не можуть зрозуміти на що конкретно. Тож свіжий погляд їм аж ніяк не завадить.
- Гаразд. – сказав Данило. – Зараз туди й підемо. Завжди хотів втерти носа цим розумникам.
- До речі, куди ви поділи Рафаїла?!
- Та він десь в кораблі. – відповів Сергій.
- Добре, далі я вже розберусь сам.
- Ну, ми пішли, шефе. Побажайте нам удачі.
- Удачі, хлопці. Не осоромте честь вашого відділу. – посміхнувся Невіруючий.
- Слухаємось, шефе. – в унісон прорекли науковці.
Підлеглі завзято рушили до виходу з ангару, приміряючись вмить розібратися з невідомою проблемою. Директор же підійшов ближче до човна.
«Куди ж ці янголи діваються, коли вони так потрібні? – подумав Ігор.»
- Нікуди. Ми завжди з вами. – почув він веселий голос у своїй голові. – Тільки от ви бачити нас просто не хочете.
- Або не можемо.
З оболонки корабля виникла осяйна крилата фігура. Вона проходила просто крізь щільний металевий корпус «баркаса». Як тільки постать повністю відділилася від сріблянки, то відразу всміхнулась і зістрибнула додолу з висоти близько трьох метрів.
- Ой, любиш же ти яскраво з’явилася, Рафаїле.
- А що тут такого? Мені ж двері не потрібні. – вголос мовив янгол. – Так навіть простіше: вийшов і все, а то підходь до оболонки, подумай про двері, почекай, поки система матеріалізує вихід, подумай про сходи, знов чекай…
- Я зрозумів. Але ж можна налаштувати систему таким чином, щоб коли хтось підходив до визначеного місця – все виникало автоматично.
Рафаїл на мить замислився, а потім сказав:
- Ні, так не цікаво.
- Гаразд. – поглянувши на наручний годинник, Ігор вирішив перейти до справи. – Ходімо до мене в кабінет. Там є деякі звіти, які ти маєш переглянути й перевірити.
- А чому ти шукав саме мене? Це ж міг зробити будь-який янгол?
Невіруючий трохи помовчав, підбираючи слова. Звісно, він знав, що крилаті істоти розділяють всю інформацію між собою: що відає один – те відають й інші. Але підсвідома недовіра до янголів перешкоджала чоловікові спокійно без ніяких підозр спілкуватися з ними, а це серйозно заважало в роботі. Ігорю час від часу здавалося, що саме завдяки хворобливому ставленню до спасителів людства, його й призначили директором інституту. Проте з Рафаїлом справа була трохи інша. З цим веселим, життєрадісним і дуже рідко серйозним янголом вони тісно пропрацювали більше семи років. Як для себе одного разу відмітив Ігор: надзвичайно дивно було усвідомити, що товаришуєш з прибульцем.
- Сам прекрасно знаєш відповідь на це питання.
- Знаю. – погодився співрозмовник. – Тільки от, на мою думку, тобі потрібно якось лікувати свою параною.
- Так, припини, Рафаїле. Годі жартувати. Треба працювати.
- О, так хочеш додому, що й рими складати навчився!
- Рафаїле. – відчеканив Ігор.
- Гаразд, гаразд. Зрозумів. Просто радий тебе сьогодні бачити, от і чіпляюсь. До речі, я там самостійно розберусь зі звітами, а ти спокійно їдь за Івасиком в садочок.
- От проноза, знову читаєш мої думки? – вже веселіше мовив чоловік.
- Пробач, не стримався. – відповів янгол.
З роботи Ігор все ж виїхав значно пізніше, аніж планував. Перед тим, як вирушити, йому потрібно було забрати деякі речі з кабінету. Проте, дійшовши туди, дуже здивувався: на нього чекала невеличка когорта науковців. І чомусь справи в усіх виявилися нагальними та серйозними. Тож з досадою і незадоволеною міною директору Інституту дослідження позаземних технологій довелося швидко вивчати те, що принесли з собою підлеглі. А принесли вони, правду кажучи, багато. «Чому найважливіша робота завжди прибуває в кінці дня?» – подумки бідкався чоловік, гортаючи сторінки.
На щастя, дорога була простою: машин мало, а рідкі світлофори справні. Через це Невіруючий дозволив собі трохи перевищити швидкість. Стовпчики, котрі стояли вздовж дороги кожні десять метрів, проносилися повз, ніби шалені. Машина йшла легко, прудко долаючи кілометр за кілометром. Штрихована розмітка на дорозі зливалася в суцільні полоси. А дерева обабіч шляху, обрісши зеленими свитками, красувалися наче моделі на подіумі, змінюючи одне одного.
Не зважаючи на таку навколишню безтурботність, чоловік хвилювався. Він мав заїхати за Івасиком в садочок ще о четвертій, аби відвезти покататися на гойдалках. А зараз вже пів на шосту, і починало сутеніти. Звичайно, хлопчик не з лякливих, а вихователі не кинуть його самого, але в будь-якому разі неприємно порушувати обіцянки. Особливо ті, які дані власним дітям. Чого тоді чекати від них, якщо не можеш твердо тримати слово сам? До того ж Ігор чудово розумів: о такій пізній годині ні на які гойдалки їхати не може бути й мови. А це означає, що потрібно вмовити сина перенести веселий захід на завтра. І наступного разу все зробити вчасно. «Ой. – скрушно міркував Невіруючий. – Якби ж то в мене була якась інша підстава для спізнення, а не це – звичне аж до сміху: на роботі затримали».
Промайнув один поворот. До садочка лишилося хвилин п`ятнадцять автомобілем. Сутінки настільки загуснули, що Ігор увімкнув фари. А думки його переключилися з молодшого сина до старшого, перед яким мав вибачитися зранку, як пообіцяв дружині. Але так і не вибачився. Ще одне порушене слово. Чому? Тому що не зміг. Якась дивна річ: перепросити в Івасика значно легше, ніж у Володі. Перший – маленький, зовсім дитина. Тому й виглядає пробачення не серйозно, а мовби по-іграшковому. А другий… Другий – інша справа. В ньому вже можна розгледіти маленького сміливого чоловіка: не йде бездумно за натовпом, не сміється зі слабших, заступається за дівчат. Коли ж він встиг так вирости? «Либонь, скоро й дівчинку приведе додому знайомитися. – міркував Ігор, припарковуючи машину на найближчій до садочка стоянці.»
Приємні думки гріли душу. Йому як-не-як вже п’ятдесят один. За своє довге життя він встиг побачити різне: і страшну війну, і чорну сліпу зиму, і прихід осяйних янголів, і відбудову. Але Ігор замолоду ніколи не замислювався про майбутнє. Завжди жив теперішнім: вчився, бо мав вчитися, боровся, бо мав боротися, виживав, бо мав виживати, будував, бо мав будувати. Аж поки не побачив крихітне немовля на грудях у блідої змарнілої, але дуже-дуже щасливої дружини. Тоді в середині нього наче щось обірвалося. Він почав марити майбутнім: дорослими дітьми, їхніми успіхами, онуками. Й кожного разу, міркуючи про це, в Невіруючого ставало легко й тепло на серці.
Тож, залишивши машину в доброму настрої, батько рушив за сином в садочок. За сім хвилин він вже повинен був тримати його на руках, даючи ще одну обіцянку, яку цього разу мав будь-що виконати.
Аби швидше дістатися до місця призначення Невіруючий вирішив іти дворами. Усюди тихо: жодної живої душі, і лише зрідка лунав вереск якогось нічного птаха. «Всі порядні люди вже з сім’ями вечеряють. Тільки я оце ніяк не дійду – думав Ігор минаючи черговий темний провулок». Раптом він зупинився, вловивши звідти боковим зором якесь дивне химерне мерехтіння. Чоловік розвернувся, зробив кілька кроків і уважно вдивився в морок: темрява як темрява – нічого більше. Через півхвилини Невіруючий вже був хотів рушати далі, як несподівано щось яскраве, немовби нізвідки, спалахнуло в провулку. За миль воно вже сховалося від здивованого й ошелешеного Ігорового погляду за рогом. У чоловіка кров застигла в жилах. Проте, відчувши серцем недобре, він змусив себе погнався за примарою: «Ой, краще б я не бажав іншої підстави для спізнення».
Очі в мало не повній темені бачили лише слабкий відблиск сяючого фантома. Те, що лежало під ногами, розгледіти не вдавалося, та й часу не це не було. Ігор перечепився, пролетів кілька метрів і впав, стерши шкіру на долонях аж до крові. Спробував піднятися, але не зміг: нестерпно боліла щиколотка лівої ноги. Тут Невіруючий нарешті усвідомив: перескочив той злощасний кут будинку. Підвів голову. І йому здалося ніби він бачить янгола, котрий десь на рівні п’ятого поверху розчиняється у стіні. Останнім зникло крило. В провулку запанував морок.
Чоловік нервово хапав ротом повітря, не вірячи власним очам. «Вони ж не вміють літами. – безкінечно повторював він. – не вміють». А в голові увесь час крутилося: як високо вгорі щезає янгольське крило, а за ним і світло.
За чверть години Невіруючий прийшов до тями. Голова жахливо боліла, долоні пекли, та, на щастя, хоча б нозі стало легше. Заледве підвівшись, Ігор заходився шукати в кишенях телефон з ліхтариком: дуже недоречно було б впасти ще раз.
Тьмяний промінь так-сяк освітлював дорогу: якраз вистачало на те, аби знову не перечепитися, але не більше. Обриси предметів на землі зливалися, через що не вдавалося їх розрізнити чи розпізнати. Ігор знав: завтра серйозно обговорить з Рафаїлом побачене. Але це буде завтра. Сьогодні ж потрібно вибратися звідси, забрати сина й опинитися нарешті вдома. Повільно шкандибаючи, чоловік нарешті дійшов до того місця, де перечепився. Йому дуже захотілося побачити те, що спричинило стільки клопоту. Він обережно навів ліхтарик. І скам’янів. Прямо перед ним лежало нерухоме дитяче тільце. Не зважаючи на різкий біль, кинувся до нього: серце не билося. Ігор гарячково почав набирати номер швидкої, хоча добре знав: тут вже нічим не зарадиш.
- Вже десята, любий, чому ви так довго? – стурбовано запитала Оля, коли малий Івасик з радісним криком «Мама» вбіг до вітальні. – Я дзвонила, а ти не відповідав.
- Пробач, кохана. Зі мною трапилась пригода. – з тремтінням в голосі сказав Невіруючий.
- Яка пригода? – стривожилась дружина.
- Розкажу, але не при дітях.
- Що сталося?!
- Зі мною все гаразд. А зараз давай спокійно повечеряємо.
Ігор роззувся і, кульгаючи, рушив до ванної кімнати вмиватися. Холодна вода трохи вгамувала розбурхані нерви, одначе, глянувши на себе в дзеркало, ніби наяву знову побачив вродливе обличчя тієї дівчинки. Він тоді ледь не розплакався.
Хоча страви й були смачними, але їсти не хотілося. Неначе шматок хліба став поперек горла. Ігор все дивився на годинник: коли вже діти підуть спати.
Тим часом дружина у вітальні уважно слухала веселі розповіді старшенького про школу. Той сьогодні відзначився на уроці малювання: вчителька навіть похвалила перед усім класом. Володя так яскраво розповідав, що Ользі здалося, немов вона була при всьому тому присутня. А потім хлопчик відразу перескочив до гри у вибивного на фізкультурі. Тут заходилося таке: стрибав, падав, перекидався – емоції били ключем. Обережно згадав і про Софійку, що вона знаходилася в його команді, і що саме вони удвох в кінці перемогли. Проте обережність не допомогла. Почувши знайоме ім’я, Івасик з їдальні прокричав своє звичне: «А Вова закохався в Софійку по самі вуха». Старшенький в черговий раз почав виправдовуватися.
- Спати, хлопці, спати! – нарешті закликала дітлахів Оля, після чого обоє в її супроводі неохоче почвалали до себе в кімнату на другому поверсі.
За півгодини дружина повернулася. Їдальня пустувала, тож жінка пішла шукати Ігоря на кухню. Він був там: сидів в глибокій задумі з опущеною головою. Руки лежали на столі трикутником, замкнувши чашку в долонях. Оля зайшла до кімнати і лагідно спитала:
- Чом не п’єш?
- Ой… – ніби спросоння відповів Невіруючий, піднявши обличчя. – зовсім про чай забув.
- Так що там з тобою трапилось, коханий? – дружина сіла на стілець поруч.
Ігор якось знічено відвів очі. Його погляд деякий час блукав столом, аж поки не зупинився на чашці. Було видно: він не хотів розмовляти.
- Любий, я ж бачу: ти страждаєш. Розкажи мені, будь ласка. – благала Оля, взявши тремтячу долоню чоловіка.
Ігор прибрав руки з філіжанки, після чого на мить наче завмер, а потім мовив, дивлячись кудись в пустоту поперед себе:
- Коли я йшов за Івасиком, то випадково знайшов мертву дівчинку в одному з провулків.
У Олі всередині все похололо.
- Знаєш, – продовжував він, насилу ковтаючи клубок у горлі, – я думав, що для мене все скінчилося тридцять три роки тому, разом з тією безглуздою війною…
- Все гаразд, коханий. Заспокойся. – втішала дружина.
- Нічого не гаразд, Олю. Ти б її бачила. Така маленька, тендітна, наче янголятко.
- Все буде добре, коханий.
- Я також так думав, а зараз волів би заплакати. Але не можу. Боже…
