Без вогняної посмішки Джоконда
Давно би вже сіріла від нудьги.
Буває, дуже хочеться у Лондон –
В тумані загубитись. Назавжди......
Напитись лави – просто із вулкану.
Це буде так, немов гарячий чай….
І все-таки – згубитися в тумані.
Нехай займе хоч цілий небокрай.
Та перед цим у час, як каравели
Плистимуть до вечірньої зорі,
Побачити востаннє – Ізабеллу...
Щоб так, як раз – і спокій у душі...
І хай тоді усі тумани чорні
Летять зі всіх сторін, немов вовки!...
Цікаво, як же на небесних жорнах
Змолоти краплю сніжної муки?
І як на них перемолоти радість,
Аби хоч краплю гордості дала?...
Уже приходить до Джоконди старість.
До Ізабелли досі не дійшла....
