Ключик
частина 1Губи потріскали від морозу, як перестиглі яблука. Холодними пальцями набираю веселку знайомих цифр на мобільному. «Ваш абонент – поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь-ласка, пізніше.» - з манірною байдужістю повідомив металічний голос мережевого комп’ютера. Вчетверте за останні дві години…
Так добре стати босими ногами на підвіконня, притулити чоло і ніс до прохолодного скла, обійняти руками шибу і спостерігати, як посеред застиглої морозної темряви падає небо на землю у вигляді густого лапатого снігу. Тоді зупиняється час, а велике снігове пір’я зависає в повітрі, перетворюючись на тисячі маленьких Летючих Голландців, котрі пливуть собі кудись за горизонт.
Я заплющую очі і одразу ж опиняюсь на одному з тих білих доісторичних каравел. Вдягнена на подобу середньовічних піратів, завзято розмахую навсібіч кривим турецьким мечем з дивовижно красивою рукояттю, рубаючи чиїсь голови, наче качани капусти на дачі (посеред того хаосу, в котрому єдина мета – вижити будь-якою ціною, дивуюсь, що змогла помітити таку незначну деталь. Та вона виявилась настільки гарною, що я змушена була її помітити).
Корабельний дзвін вибив час обіду. Усі одночасно покидали зброю долі. Їй-бо, якісь диваки на цьому судні – у них на палубі точиться кривавища, а їм харчі в голові. Воістину голод не тітка! Але так було шкода випускати таку красу з рук.
- Ти що, пацюче трюмовий, забув устав цього судна? – товсті і масні пальці вирвали зброю з рук. Судячи із більш-менш нового вбрання і велетенського капелюха з кокардою – це був капітан. - Війна війною, а обід за розкладом! - гаркнув він і, вхопивши мене за карк, поволік до загальної юрби піратів. – Ти зрадив команду. За це я призначаю тобі двадцять ударів нагайкою відразу ж після розправи над нашим ворогом. Ти вже постарайся, щоб тебе не покришили раніше. Бо я не хочу втрачати задоволення від слухання твоїх солодких стогонів. Всі знають, що музика свисту батур та знеможені завивання катованих для мене краща за найвишуканішу італійську оперу, - на останок капітан загарчав, наче ведмідь, що залізає на ведмедицю під час акту спарювання. Боже, як же смердить з його писка!
Хтось криво посміхнувся…
Точні, чіткі удари розсікали одяг і шкіру. Спина затерпла від болю настільки, що я
вже її зовсім не відчувала.
Як обіцяв капітан, не встигли ще пірати відійти від адреналінового шоку кривавої різні, а мене вже прив’язали до ганебного стовпа і висікли. Краще б я загинула від удару в серце тупим ножем, аніж так мучитись! Корабельний кат зробив свою справу з майстерною вишуканістю професіонала і звільнив мої руки. Заюшена кров’ю, я впала на відполіроване часом дерево палуби.
- Помийте бідаку і киньте до трюму. Завтра я до нього навідаюсь. І не забудьте напоїти салагу ромом, бо не доживе до ранку. А нам зайві руки на кораблі ще знадобляться.
Якось я зрозуміла, що мене помилувано, та чомусь від цього легше не ставало.
Якась середньовічна піратська паскуда вихлюпнула на моє бідне тіло відро солоної морської води, яка ще й до того була льодяною. Запекло так, немов варилась в пекельному казанку. «Та що ж ви робите? Я лише слабка і тендітна жінка! Відпустіть мене додому! Ви не маєте жодного права так наді мною знущатись!»- хотілося закричати, та з горла видавилось щось таке, навіть не схоже ні на слова, ні на людський стогін.
В трюмі було вогко. Щурі з усіх кутків світили очицями-ґудзиками на мою персону. Мабуть вичікували зручного моменту, щоби перекусити сону артерію, а потім поласувати свіжим м’ясом.
Кат приліпив на полиці воскову свічку, відкоркував пляшку і залив мені до рота добрячу порцію рому. Я похлинулася і зайшлася кашлем, як сухотник. Усі рубці на пошматованій спині невитерпно занили.
Ром зігрів нутро. Захотілося спати. На обличчі несподівано розповзлася задоволена посмішка. Добрий катюга прикрив моє тіло доволі смердючим лахміттям, котре в цих умовах здавалося дорогою периною. Втома і сон брали своє…
* * *
Від раптового вибуху телефонного дзвінка я мало не впала сторч головою. Його гулке пілікання вишкрябувало мене Я з підсвідомості. Віброрежим відіпхнув апарат на краєчок стола. Той закономірно впав і раптово затих.
На шибі залишались відбитки пальців – вагомий доказ моєї присутності у цих чотирьох стінах. Я дихнула на скло і, наче уперше закохана старшокласниця, каліграфічно вивела дві великі букви зі знаком плюс посередині.
Ні! Так більше не може тривати далі! З цим треба щось робити.
Для початку – вимочити у ванні той бруд, котрий я зуміла зібрати в собі за останні години безрезультатного очікування не знати чого.
Гаряча вода розслабила тіло до млості. Я заплющила очі і одразу ж відчула, як на мене раз-по-раз накочують дрібні хвилі, гойдаючи єство, немов у колисці…
Невже я пережила цю ніч і мене не загризли щурі? Напевно їх відлякував сморід того дрантя, котрим мене накрили. Свічка давно розплавилась і віск з полиці звисав донизу невеликим сталактитом. Крізь дрібні шпарини, які створювали ефект мережаної стелі, в напівтемряву трюму проривалось денне світло тоненькими промінчиками і вихоплювало на тлі темного дерева бочки з ромом і ящики з порохом. Вгорі, на одній із балок, сидів велетенський щурисько і уважно спостерігав за моїми невдалими спробами поворухнутися.
Такого солодкого і міцного сну я не пам’ятала вже давно. Снилися райські сади, співочі птахи з барвистим пір’ям і велетенський будинок зі сліпучо-білими стінами. В саду була альтанка, повністю обплетена диким виноградом. Я сиділа в середині за невеликим розкладним столиком і наливала чай у чорні фарфорові чашки. А до мене в гості приходили звірі з навколишнього лісу і приносили в дарунок кожен якусь нову квітку. І вже так їх багато назбиралось, що не вистачало ваз. І я гірко плакала від жалю, що ця краса була змушена померти сухою смертю.
Це так мене в сні мучила спрага. Язик в роті опух і став схожий на дратву. Від спання на твердій поверхні отерпли всі кінцівки. Дивно, та спина не боліла. Правда, що морська вода і ром лікують усі болячки.
Хтось відчинив люк, кинувши в трюм сніп білого світла. Спочатку в невеликому квадраті люка з’явилося вимащене невідомо чим обличчя. Очі замазури видивились в напівтемряві моє непорушне тіло і одразу ж зникли. Та, мабуть, цікавість перемогла і вже через хвилину короткі ноги ліліпута (капітанового блазня) хутко спускались по мотузковій драбині.
- Гей, ти живий? – коротка долоня легенько торкнулася щоки.
І чому всі думають, що я – це «він»?
Побачивши перед собою широко розплющені голодні очі і почувши щось схоже на:
«Пити», - недоросток пішов геть. А через надцять хвилин повернувся з пляшкою рому і якимось їдлом.
- На, спочатку випий цього тріла.
Я щосили замотала головою, даючи зрозуміти, що не п’ю спиртного натще, а
особливо зранку.
- Не хоч як хоч. Не п’єш, то й не їси.
Вимащений ліліпут хотів було піти, але я перехопила пляшку, відкрила і перехилила. Ну дуже вже живіт прилип до хребта. Ром, здавалося, випікав усе черево.
- На, - він простягнув миску з їжею, а з-за пазухи дістав окраєць хліба.
Дерев’яна ложка ритмічно застукотіла по залізній мисці. Навіть мамина юшка не була такою смачною, як ця баланда, а черствий хліб здався французькою булкою.
- Бачу, тобі вже набагато ліпше. Капітан наказав вилазити нагору. Є робота. Вставай. Ходімо.
Хоч би руку подав, собака.
Там на мене чекали голка і нитки. Сьогодні, зважаючи на мій стан, мені дали «найлегшу» працю – латати вітрила.
Через два дні на морі настав повний штиль. Сонце пекло немилосердно. Капітан занепокоєно видивлявся щось в підзорну трубу і час від часу навіжено бігав по палубі, наказуючи то підняти вітрила, то опустити їх, то змінити положення.
Проте судно застрягло посеред океанських вод, наче вкопане.
Ввечері капітан у своїй каюті ще довго палив гас у лампі. І коли вся команда вже давно мирно хропла в гамаках на нижній палубі, той міряв і вираховував відстань до найближчого порту.
Наступний ранок видався надзвичайно спекотним і приніс біду. В мене почалося звичайне жіноче, а про наявність гігієнічних прокладок тут не могло бути й мови. Хтось із команди помітив плями крові на штанах. Наче сексот, що усіх підозрює у змові, він підійшов до капітана, шепнув щось тому на вухо і тицьнув повітря пальцем у моєму напрямку.
Я прикривала голі перса руками та лахміттям, як тільки могла. Спочатку. Та мене знов прикували до ганебного стовпа. Ото вже не щастить! Я намагалась кричати, бо вирватись з міцних піратських рук було несила. Та з рота, крім незрозумілого нявчання, нічого більше не виходило. Чому?
- Хлопці, ви уявляєте – на нашому кораблі жінка! – Майже урочисто промовив капітан. – А я вже другу добу ламаю собі голову, з якого це дива ми потрапили посеред моря в штиль саме тоді, коли в нас закінчились запаси прісної води. Хто тебе сюди підіслав? – з прихиленого майже впритул писка пірата від його натужних окриків навсібіч летіли бризки слини.
І як я маю переконати його та усіх цих піратів, що й сама не відаю, як потрапила на судно, і що не маю ні найменшого бажання тут залишатись? Бо я і далі вперто мовчу і не розумію чому.
Два сильних ляпаси розпанахали нижню губу. З невеликої тріщини цівкою потекла кров, а з очей сльози.
- Смілива жінка, якщо мовчить. Хіба що… - капітан різко схопив залізними пальцями обличчя і примусово відкрив мені рота, уважно туди заглядаючи.
– Та, гей-би, все на місці, - розчаровано процідив він. – Говори, бестіє, хто ти така?! – У капітана був вельми гучомовний голос.
Сльози і кров з’єднувались на шиї в один потічок, що сповзав усе нижче по голому тілу.
- Може, вона просто німа? – припустив хтось з команди. – Відколи вона тут, ніхто не чув від цієї гадини й слова.
- У, до дідька! Це, мабуть, той чортяка підсунув її, знаючи про брак людей на моєму кораблі. Ну нічого, я ще з ним поквитаюсь. А цю запроданку згодувати акулам! – капітан попрямував на верхню палубу. Напевно, хотів краще бачити страту найбільшого нещастя усього моряцтва – жінки на кораблі.
Мені зав’язали очі, скрутили руки за спиною і виштовхали на пряму дошку. За бортом шуміло схвильоване море, готуючись до ритуалу прийняття мого тіла в свої обійми…
Подув гарячий південно-східний вітер.
- Підняти вітрила! Лягти в дрейф! Чого стоїш? Рухайся, падлюко, - стукав капітан по палубі дерев’яним посохом.
Здалеку насувався шторм…