Сигарета
Хочу й боюся…
Як зважуєшся на злочин. Хіба що проти себе. Походила кімнатою, всім подзвонила, щоб точно впевнитись, що ніхто не прийде. Щоб точно - самота. Штучно створена, вже тепер, не та…
Розім’яла паляцями, відчула її легкість, вдихнула аромат… Індустріальний, заводський запах, теж штучний… Згадалися кілька рядів крупнолистої зелені дідівського тютюну на городі… Але я не вмію так міцно жити. У мене міська сигарета.
Зважуюся. особливим ритуалом заварюю каву, підбираю старезну пісню з юності… Беру до рук запальничку, йду на балкон, перевіряю шпарини на предмет герметичності. Минуле не має ненароком проковзнути в моє нинішнє життя.
Досконалим призабутим жестом добуваю пір’їну вогню, чиркнувши єдино кременем запальнички. Затягуюся. По-дитячому, як вперше, в голові собі мислячи наскільки ж глибоко маю вдихнути, щоб сигарета ожила. Пам’ятаю, що перша тяга завжди була найсолодша. Канає. Тоненьку цнотливу цівку диму швидко потяг за собою невгамовний шкодливий вітер… Секунду тримаю подих навмисне, відпускаю… Але не зникає нікуди думка, наскільки все ж глибоко затягуватись, щоб таки не закашляти. Ну...ну… де ти, минуле? Ну… я ж маю тебе відчути, ану давай, виходь звідти, з глибин...ну!
Не йде.
Помаранчева жаринка на кінці сигарети хутко розпалюється, жвавішає, невпинно повзе до пальців. Десь у грудях починається… Чи в душі? Нахлобучується, як солодка вата на прутик, кошлате павутиння з осередком незрозумілої етимології щему. Не те. Це ж треба було, навмисне закурити після кількох років життя без цієї звички, щоб ніби-то вицідити з себе спогади, а натомість - вицідив остаточне знаття того, що минулого нема. Є лиш розуміння, що воно було, але відчути… зась. Не відчувається. Хіба-що знаєш. Просто знаєш про нього чимало. Бере жаль до себе. Бо скільки років поспіль пройшло, а дурний, як уперше. Хотів, щоб торкнуло, а воно - зрадило. І все думаєш - чи не заглибоко затягнувся, чи достатньо з тебе вийшло диму, дмухаючи кудись угору, ну як раніше робив, але… тоді не думав про таке, була якась в тому всьому насолода, віртуозно відточена майстерність умовного рефлексу, драйв. Якщо сум - то відчайдушна туга, справжня, наживо, байдуже - наскільки глибоко… Якщо біль - то на тобі ціле горе, ціле море диму, мільйон туманних айстр, а не одна зів’яла вимушена троянда… Якщо любов - то рвучко струшений попіл і виразно - гострий кінець сигарети - хтось тебе хоче… Якщо смерть - то нестримний, ледь не чоловічий натиск на усю пачку без жалю - ні до сигарет, ні до себе. Без гальм. Ва банк. Російська рулетка. Дуель. Сто відсотків ніжності - все віддано. Або все, або нічого!
Як закляклий ховрашок, стоїш, сам себе боїшся, цмулиш ту нещасну сигарету і мотаєш, мотаєш, як шпагат на лікоть, оте...чи не заглибоко вдихаєш? Тьху ти!
Непрохано приходить тільки одне із власних переконань, які з роками заперечувались, знищувались, трансформувалися, а тут постало у голові наново, свіженько так: у чому ж кайф сигарети з кавою або пива з рибою? До першої проби, та й навіть до десятої, - тих грішних діл, точно знав, що кайфу в тому нема, тільки ж з одинадцятого разу - починав в’їжджати, що є щось в тому… А потім вже й напевне знав, що таки є! А тепер - от знов, не знаєш. Очистився. Скинув баласти суспільної думки. Дитина та й годі.
Пломенистий жовтогарячий кияшок доповзає до фільтра, але ти не куриш далі, як раніше, а гатиш його скоріше, здоров’я, бачте, бережеш...замітаєш сліди… І навіть ловиш себе на ретельно прихованій радості, що тортури скінчилися, та не признаєшся собі, бо ж… ховрашок. Сцяєш. Є трохи. Більш не вмієш так… глибоко. А тому й не відчув. Та, може, й не треба. Думаєш, чи не зрадив себе, бува, якщо не допер, як воно колись було так...направду. Колишній ти поглумився глибоко в тобі з тебе… Слабак! Не дотягнув… І не хочу. Краще б його, колишнього тебе, ніколи й не було… У роті лишився гіркий присмак дешевої кави, навіть - каки… Як собака насрав. Пішов помив руки від смороду індустріального нікотину, що в’ївся, пофукав сам до себе, вибатькував, простив, пообіцяв, що більше так не будеш, і заспокоївся. Не ходитиму більше на свіданку з минулим, ні одненької сигаретки не понесу, як би не клянчило... Хрін із ним...
