Маленька історія трьох сигарет без слів

Маленька історія трьох сигарет 

Палю у кватирку. 

До речі, небо неймовірно гарне. 

Холодне нічне м’яке повітря навмання торкається волосся, вій, щік, губ... 

Слова завмерли на кутиках вуст, чекаючи дива. Але не дочекалися. «Дива не буде.» Оператор сказав. 

Сліпе серце шукає спокою, та небо глухе, а світ німий. 

На рахунок «три» я заплющу очі і кину недопалок. Останні ковтки диму полишать легені. Я почну дихати. 

Кинути недопалок... Значить, розмова завершена. 

Світ безсоромно милується слізьми. 

Ага, небом по губах, серце у прірву, світ до ніг, божевільні сни надвох із безсонням. 

Так безжалісно боляче, гаряче, що аж сліз нема. Проте, світ все одно ними милується. Як і несказанними словами, що навпошепки літають чужими світами. 

На горизонті сонно розгоряється смутний ранок. 

Піти б світ, та не за очі. Аж за неприборканий небокрай, щоб ніхто не вертав, і серцю не боліло. Щоб не озираючись, просто вниз, у самісіньке небо. Без слів і зайвих поглядів. 

Раз... 

Відлік розпочато. Ранок розпочато. Новим подихом чужих парфумів, благальними поглядами в небо, аби тільки швидше. 

Кроки, дзвінки, повідомлення, запитання та відповіді, відповіді та запитання, розмови, мовчання, погляди, сутички, натовп, квитки на вокзал і в кіно. 

Два. Вечір глухим стогоном впав на жорстке ліжко з будинків, які поступово запалювали вогнички. Чи то надій, чи мрій, чи здогадок? Може, сподівань? Планів, перспектив, спогадів? 

Не знаю. Зізнаюсь за кадром, мені байдуже. Я не бажаю приєднуватись до натовпу. Досить з мене того, що я є одиницею з маси населення планети. 

Вечір запалює місто, а на сигареті догоряє день. Повільно по крихті обсипається у чорну безодню невідомої вічності. 

От такі і ми у нашо-ненашому Всесвіті, маленькі безпомічні крихточки чужих недопалків. Згасаємо у польоті, не повідавши ані історії, ані думок. Тліємо і згасаємо. Губимося. 

Ні, таки варто знайти у собі сили, аби в останню секунду тління не згаснути, а спалахнути. З останніх сил. На останню мить. 

Три. Серце завмирає у очікуванні. Не як у звіра перед нападом. 

Проте і не так, як у жертви невідомого хижака, що шостим чуттям відчуває небезпеку, і гонима страхом з нізвідки у нікуди, стрибає у невідому чорноту лісів, бажаючи сховатися від пильних усюдисущих очей смерті. 

Завмирає серце, як у глядача. Звичайнісінького спостерігача, що випадково став свідком моменту істини, коли секунда відділяє мить життя і відчайдушної боротьби за нього. І відстань між цими митями – нещасні метри. 

Сигарета дотліла і спалахнула останніми молекулами кисню минулого. 

Погляд пурхнув зляканою пташкою під завісу неба. 

Можливо, там, у іншому місті, ти зараз теж стоїш біля вікна. І дивишся у небо. Без слів і сигарет. Просто милуєшся зірками у повільних сумних роздумах. І, можливо, ми зараз дивимося на одну й ту саму зірку, отой маленький вогник Всесвіту, що досі тліє крихтою холодного світла. Можливо, наші погляди зустрінуться саме тут. І нам чомусь раптом стане тепліше. 

Я ладна усю ніч так простояти, поглядами в обнімку. 

Недопалок кинуто. Розмови завершено. Відлік теж. 

Я дихаю.