Театр
Те ж саме місто. Ті самі декорації.
Розгорнута площа. Актори. Овації.
Всі ролі вже завчені і міміки тіла,
Дороги позначені: хто - вправо, хто - вліво.
Усе, як записано. Усе, як призначено.
Ховають куліси думки непобачені.
Чи знаєш насправді, що тобі не все рівно,
Чи роль ти зіграєш свою на відмінно?
Відомо ж усе, що потрібно сказати.
Тут треба заплакати, там засміятись,
Тут варто вклонитися, там – лиш кивнути.
Потрібно вдавати для того, щоб бути.
Мистецтво шліфуєш. І так рік за роком:
Красиво ходити, правильним кроком...
І щирості більше, щоби пройняло,
Відвертості, щедрості, усміх – і браво!
І ось ти актором виходиш на сцену:
Очі цікаві впиваються в тебе,
Прожектор в обличчя – себе не сховати.
Не можна боятися – треба зіграти.
А роль вже відома: то вліво, то – вправо,
Усміху, щирості, щоби пройняло.
Та мало зіграти просто «не гірше»,
Хочеться завжди «краще за інших».
Хочеться квітів, овацій і «браво!»
І довгі роки безумовної слави.
Хочеться Богом піднятись до неба...
Ще трохи кривляння? Чи краще не треба?
Та раптом, за майже майстерною грою
Чомусь набридає не бути собою.
Знаєш слова, але хочеш мовчати.
Прожектор в обличчя – себе не сховати.
У кулісах чекають старі декорації...
- Не треба овацій! Для чого овації?
Всміхаюсь, як хочу - і хай не красиво!
А щиро? Хто знає? Може, і щиро.
Запалю цигарку з димом до неба...
Я тут перехожий, мені просто треба...
І є що сказати...Вам, справді, цікаво
Дивитись незграбно-приватну виставу?
Де сценарій відсутній, змісту замало
І жодних там трюків, щоби пройняло.
Фрази - безглузді, а цілі – розмиті
І погляд відверто-нічим-не прикритий.
- То ти є собою? - Оплески! «Браво!» -
Зал з нетерпінням чекає виставу.
Прожектор в обличчя – себе не сховати:
Лишитись собою, чи краще – зіграти?
Бо, начебто, можна, що хочеш, казати.
Сміятися можна, можна ридати,
Вклонитися можна і просто кивнути -
Не конче вдавати для того, щоб бути.
Та от недостатньо зостати «не гіршим»,
Хочеться завжди «краще за інших».
А сценарій відсутній, та й змісту замало.
І що, як в кінці не отримаю «браво»?!
Бо ж слова не поскладані, кроки – не рівно...
Насправді, так само – то вправо, то – вліво.
І самому вже важко часом розпізнати
Це те, що ти хочеш, чи мусиш сказати?
З пантелику збивають ті самі декорації...
Ми вічні актори. Хай зостануть овації!
І ролі міняємо легко і вміло,
Хоч завжди те саме – направо, навліво..
Сценарії, образи, жести і трюки,
Правильні кроки, правильні звуки..
І важко самому часом розпізнати:
граєш, щоб жити, чи живеш, щоби грати.
Усе це для публіки, грошей і слави,
Чи просто тому, що тобі це цікаво?
На «бути- не бути» замкнулося коло.
Завісу опущено. Браво, актору!
