Рідна домівка

з рубрики / циклу «Про долю»

Ступаю – ні я вже лечу,

У небі крила розправляю,

Від почуттів уся тремчу,

Душею тут відпочиваю.

Лечу туди, де край води,

Калини кущ ген червоніє,

Не раз я бігала сюди,

В ставку вода, мов небо синє.

А поряд із берізок гай,

Кожну з дитинства пам’ятаю,

Мій неповторний земний рай,

Я з ними й досі розмовляю.

Із жалю плакала я тут,

Від радості щиро сміялась,

Життя напевно в тому суть,

Коріння я не відцуралась.

Я бачу татові сліди,

Матуся ген іде межею,

Багато вже втекло води,

Та я лишилася ж такою.

Стою дивлюсь на зорепад,

Стомились крила вже літати,

Може полинути назад,

Сюди, де породила мати.

м. Славута,