Альцгеймерова соната
IVз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
Батькові робиться гірше з кожним днем. Неначе немає серйозних болячок у тілі - тиск, ніби у десятикласника; їсть апетитно з прицямкуванням, як парубок після парканадцятої злучки; зуби майже всі на місці, навіть горіхи ними лущить краще білки; і до молодиць – можу присягнутися – забігáв би, якби раптом пригадав як то воно і для чого робиться. З головою не все гаразд.
Я мав оказію народитися, коли з лавиною сивини таткові йшов сорок восьмий рік. Він за цей час усе встиг чи майже усе. Вдосталь поголодувати в дитинстві, одного разу навіть обмовився, що змалку куштував і собачатину, і чоловічину, і сестрятину; щó ми потім не випитували, як не цікавилися, а батько відмовчувався, посилав нас куди подалі і переконував, що то зопалу вихопилося, незграбний цинічний жарт. А в юності воював. Як під захопленим німцями Майкопом зробив першу зарубку на приклáді рушниці, так під румунськими Фокшанами зганьбив свою доблесть, до полону потрапив. Молодості так і не побачив, бо начисто, цілковито минула вона за колючими дротами, спершу в австрійському Маутхаузені, звідки, відомо, втікали хіба через крематорську трубу, а потім у сибірських тартаках та у вугільних копальнях посеред мерзенної місцини, позначеної двома головами солі[1]. А коли все поступово поулягалося і ворогам народу масово роздавали завірені гербовими печатками індульгенції, то не звертався нікуди, бо не хотів звертатися, зневірився чи й сам повірив у те, що будучи досвідченим і відомим на увесь Третій Український фронт снайпером він за щучим велінням і власним хотінням підставився, аби його контузив несвідомий снаряд з єдиною тільки метою - співпрацювати з гітлерівцями. Так, мама переповідала...
А зараз йому геть зле.
Знову уявив себе снайпером. Про полон і чути не хоче, каже: “Комуністи не здаються”. Лежить у ліжку незворушно, ніби мрець у засідці. Подушкою голову прикрив, то для маскування мабуть. Тільки очима водить, сектор за сектором вивчає обстановку. Навіть мочиться безшумно і не рухаючись. А коли вже вистежить ціль, то стріляє влучно і несподівано. Тільки сморід довго стоїть. Чим він, бідолашний, харчується?..
Мама вся втомилася. Вимотав їй нерви, виглодав, чорнним вороном спокій видзьобав. Виглядає бабуся бабусею, хоча й на чверть століття молодша від батька...
Сама усе на собі витягла, на плечах жіночих; такі вони бойкині. Батько теж – грішити нічого - працював, намагався підзаробляти; після табору вивчився шевського ремесла, хоча сам не дорахувався кількох пальців на ногах, і стільки чобіт справив – хромових і юхтових, дитячих сандалів і мужицьких черевиків, бабських босоніжок і модних шпильок, тут прошити, там залатати, ось набійки пришпандьорити, а тому пошити зручне, елегантне, легке, модне, якісне і дешеве взуття. Добрим був майстром, досі – вже пару років, як батько знову в снайпери записався – пригадують: “Так як то Грицько Рябоцап на капцях знався, ніхто не годен”. Ми що? Взувся, встромив немиті ноги з липкими шкарпетками і ходиш собі, валандаєш, човгаєш. А батько казав, що людська душа, коли вона є у тілі, то насправді живе, мешкає у п’ятах. Невдале взуття не лише натирає мозолі, але муляє душу. Не вірите? То спробуйте мати усе – погане взуття і хату, в хаті, кохання, повагу, а на іншій шальці терезів пару зручного взуття, щоби здавалося невагомим, не протікало восени, не парило влітку, не дубіли пальці взимку, не розлазилося посеред квітучої весни. А спробуйте-но, коли такі мудрі, розтоптати перекотиполе босоніж або після обжинків незахищеними підошвами пройтися свіжою стернею...
- Надіє Семенівно! Побійтеся бога, його матері й усіх церковних праведників, мучеників і великомучеників. Офіційно вам оголошую: нема чого мацати мене між ногами... Як сухий?..
… Стояла глупа ніч. Напередодні жалісно скиглив пугач, скиглив і сидів коло омелового корча, що ятрив тіло старого осокора. Галя відверто не могла спати – пташиний вереск натискав на клавіші страху. Добре, коли страх окреслений чітко: Галя панічно перелякана мишей, навіть коли гризуни тільки сняться; моя бабця стверджувала: “Страх, дитино, має бути тільки перед паном Богом”, але богом залежно від ситуації могла вважати і повзуче гаддя, і нецілковиту темряву, і померти раптово – невисповіданою – та немічною і запричащаною, і пронизливий татків погляд, коли він спідлоба вистежував свою тещу; я, мушу признатися, колись не на жарт перелякався куфайки, яка сохла собі на грубці. Та коли боїшся невідомо чого або кого, то страшніше встократ...
Галя не спала, вона боялася – боялася заснути і не прокинутись, не заснути і збожеволіти, задрімати і роз базікати усім відомі таємниці, захворіти цукрицею і почечуєм, коростою і стригучим лишаєм, шизофренією і простатитом. Я теж почувався моторошно, але вдавав із себе сплячого. А клятий вибалушений Bubo bubo[2], bubo zgubo, усе скиглив, скиглив і додавав фарб, відтінків і барв тим страхіттям, які табунами, роями, зграями оселилися в людській уяві. Бідолашна уява, переповнилася, перенаселилася страхами і жахами, як холодна бездушна марсіанська пустеля отримала страхітливих супутників виключно завдяки розбурханій людській уяві та ще схоластичному вихованню[3].
Галя крутилася, вертілася, мов на пательні, наставляла на мене округлості, за мить уже свердлила поглядом, зогряднілим тілом бехкалася на матраці, змушувала стогнати, дзвеніти і чортихатися пружини, про щось шепотіла, а голосистий пугач на совість відробляв обіцяну люципером платню...
- От бевзь, - люба дружина люто тицьнула пальцем у мої ребра.
- Краще раз-другий дістати в ребра і далі спокійно спати, аніж вислуховувати твої підозри, - подумав хитрий бевзь.
Я поспав іще пів години. Про це справно возвістив своїми надокучливими курантами старовинний годинник. “Ще кілька безсонних ночей і доведеться скрутити холодному хронометрові в’язи, - думав. - Хай це і подарунок Галиної свекрухи”. То був розкішний годинник, з маятником у вигляді опуклого люстерка. Здавалося, що в тому маятнику коливається цілий світ, та коли придивитися уважніше, світ був, як у телескопі, перевернутим догори дригом. Я полюбляв водити очима, спостерігати за коливаннями перевернутого світу; дивився у дзеркало маятника і пробував уявити Галині крики і прискіпуваннями також у перевернутому вигляді. Якби воно так було, то стільки ніжних і ласкавих слів не чує навіть найщасливіший у світі чоловік…
Щотижня Галина свекруха телефонувала, нібито для того, щоб нагадати:
- Дітки, а ви, пся крев, часом не забули завести годинника! Я ж його так щиро дарувала...
Краще би подарувала сонячного хронометра, його і заводити не потрібно, і посеред ночі не чути.
Галя раптом голосно захропла, певне, від безсоння. Аж ошелешений пугач замовк. Так тобі, вражий пташе, нічого народ лякати. Бий ворога його ж таки зброєю.
“А назавтра ж – переконаний – казатиме, нібито й на мить ока не зімкнула, тільки я – оферма, ламіґа і срань господня - сопів носом, якби дореволюційний паровоз, заправлений прогірклим мазутом, гидотно плямкав губами, якби старенька бабця на нічному горщику, а ще хропів ніби навіжений тромбоніст. Цікаво, чи коло Анатолія Петровича їй так само не спиться зі страху? Чи так само трясеться, що аж перина підстрибує? Хм… А я би коло Оксани Петрівни сплячим ніяк не прикидався, навіть якби нудило і очі склеювалися, як зараз – від утоми чи відрази... Обоє рябої... чи тільки квити...”
- Я знову вагітна, - промовила жінка на початках світанку, коли очманілого пугача зморив сон; сказала не спросоння, безвольно, а неначе міркуючи вголос, мимоміть проговорившись, ніби провокуючи, вивчаючи суспільну думку, і за мить уже впевненіше повторила, задекларувала; зазвичай так самовбивці власноруч проколюють собі груди - спочатку довго прицілюються, примірюються, ніби вивчають еластичність і міцність шкіри, гостроту криці, біль, а фатальним виявляється наступний удар. – Я зззнову вагітна…
Повторила по-осиному, ззз наголосом на той дзззвінкий ззззвук «ззззз»…
Я спочатку зззрадів, зззрадів щиро і навіть не встиг немудро витріщити округлені від ззздивування очі; відразззу розззцілував її, розззцілував відверто - в губи, щоки, очі, куди попало; наповнився ласкою, пройнявся приязззню, наговорив дві мірки красивих слів; мабуть, прабатько Адам так само зззреагував на зззвістку про зззачаття Авеля. Та раптом живі почуття, неперлюстровані емоції змінилися холодним прорахунком і льодяними підозрами; вони ятрили душу, пізньоосінньою памороззю сріблилися в серці; рука, вона щойно обіймала жіночу талію, вмить обвисла і зробилася тягарем; навіть цілунки стали формальними, від Галі тхнуло сонним зубним нальотом.
- Дарма ти так, - схлипнула собі вагітна.
- Справді?..
І знову мовчання, хтось недолуго називає його золотом, але частіше цей коштовний метал і без філософського каменю з’являється тоді, коли є що сказати, але краще цього не робити...
.gif "{#}")
від цього уривку просто падала!: 