Альцгеймерова соната
ІХз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
Муха... Гидке створіння - чотирикрилий янгол, недорозвинений серафим зі сатанинською вдачею. І разюче нагадує людину розумну, homo sapiens. Як мухи усе своє коротке життя нудотно джижчать, безсоромно паруються, плідно рояться, по-асівськи літають, так і люди порожньо базікають, без упину спілкуються, прагнуть опанувати небо - це ж бо так романтично! Але яким би романтичним не було це кружляння людських душ у мушиній подобі, тут без лайна не обійтися, бо воно приваблює, несе поживу і теплішого, мальовничішого, зручнішого й апетитнішого місця для роїння не знайти.
Батьківське божевілля також починалося з мух. Це зараз йому набагато цікавіше спілкуватися невідомо з ким. Рідних не впізнає, навіть не підозрює про наше існування, та усе перепитує: “Що це за така тумба непотрібна?” і киває на телевізор.
Одного разу в телевізорі зненацька почулося гуркотіння гусениць. Та коли раптом на екрані з’явився повновидий “королівський тигр”, то батько - дарма, що нісенітниці цілими днями сплітав - першим пірнув за спинку дивана і зосереджено спостерігав звідтіля за ворогом. Не пам’ятаю, хто додумався вимкнути блакитноекранного монстра, - я чи мама. Виглядало усе так природньо й кумедно, що я почав розуміти ту перелякану публіку, яка на бульварі Капуцинів зустрічала люм’єрівський пекельний потяг[1].
Слова, осколки фраз, зойки і стогони, ритмічні, як автоматні черги, хаотичні, як фронтова канонада, часами оскаженілі, як гавкання сторожових собак. Він давно перестав говорити з табірними наглядачами, картатими капо, з тим містичним герром фон Бабічем, та звичайними арештантами. Минулося, час рухається у зворотньому напрямку. І нещодавно облишив дурнувату звичку на будь-яку почуту фразу виструнчуватись і твердити своє: “Jawohl![2]” Вартувало аби хтось зайшов до кімнати, як батько підхоплювався, ґелґотів: “Sieben, drei, zwei, zwei…[3]” і наставляв передпліччя з витатуюваними цифрами. Інвентаризаційний номер, наче на якому казенному столі чи просидженій табуретці.
Все починалося з мух...
Батько завше ставився до них ненависно, вороже, казав, що ймення їм - легіон, і не пропускав жодної нагоди, аби не полонити цих безхребетних бранців. Коли за обідом - а це ставалося зазвичай на тінистій веранді, прикритій від неба лапатим виноградним листям - на мене раптом сідала необачна муха, у батькові просинався пташиний інстинкт. Поки комаха дурнувато обертала своїми крихітними очиськами бурштинового кольору, я мусив сидіти нерухомо, мовби засолена брила, а батько зі спритністю шпака, ластівки, трясогузки – хто там іще годується ентомофауною? - полонив муху. А далі він з насолодою садиста позбавляв її крилець; комаха кумедно і спритно бігла куди дивилися очі; іноді, коли полонених було вдосталь, татко влаштовував мушині перегони; менше шуму, без тупотіння копит, немає пилюки, кислого смороду поту й випарів адреналіну, карколомних кульбітів, відсутні різнокольорові жокеї в кумедних картузах та ідіотських шароварах, але інтрига все та ж, що й на справжньому іподромі; буває ж настільний футбол.
Іноді муха залишалася з крильцями, але втрачала п’ять ніжок, та до шостої батько прив’язував барвисту нитку. Таке собі моторошне потойбічне повітряне шоу.
А траплялось і так, що злощасний бранець відразу втрачав голову; ні тобі суду-слідства, ні тобі права на останнє бажання, ні тобі шансу на порятунок чи апеляцію.
Інколи голови сипалися рясніше і куди безглуздіше, ніж це могло привидітися в найсміливіших соцзобов’язаннях шановного генерала Блохіна[4] на зламі другої і третьої п’ятирічок…
Незабаром таке напівневинне захоплення переросло у справжню війну, віроломну й неоголошену, священну і невидиму, непримиренну і гуманну. Гм... гуманну?..
Хіба воно так буває?
Хто вам сказав, що загинути від снайперської кулі, бути четвертованим дурнуватою міною чи померти, як свиня, нанизаним на терпуг у штиковій атаці, то гуманніше ніж задихнутися в зеленаво-жовтій задушливій атмосфері хлору, живцем спопеліти у ненажерній печі крематорію або галюцинаційною мухою відлетіти у тифозне марево? Головне суть, але не форма...
Але батько мислив по-іншому, якщо він взагалі ще міг мислити. Ніяких тобі смертоносних липких стрічок, дихлофосів чи іншої негуманної зброї, тільки екологічно чиста мухобийка. Звичайна мухобийка, яку й досі в галицьких домівках заведено вішати на одвірку, на почесному місці навпроти образів. Ліщинове держалко й овальної форми шматок, вирізаний з халяви демобілізованого чобота - ось в якому образі ходить, бродить, чвалає по світі мушача смерть...
Батько вештався по хаті у зачовганій майці, босоніж, з головою, покритою газетною пілоткою і полював.
... Онде, худоба перната, дражниться, витираючи задні лапки одна об одну.
Лусь!..
Смерть...
І мерщій за усталеною снайперською звичкою робити зарубку на ліщиновому держалку.
Як згадка про того першого - бравого піхотного лейтенанта під Майкопом. Не крокував, а марширував собі; певне, на нюрнберзьких парадах під васервагу вишколений; дивно, як він примудрявся тримати свої чоботи в такій блискучій чистоті; весь пломенів, світився, неначе його замість бутафорного плаката несли невидимі демонстранти. Цікаво, а які свята відзначають мешканці третього Рейху? Лейтенант відбивав крок так, наче й не було кількатисячоверстного шляху від Карпат аж сюди, де видніються смушево-білі шапки кавказьких вершин; йшов будучи сам собі і тамбурмажором, і його бравурним оркестром; сяяв ґудзиками і відзнаками, мовби зачарований. Перший постріл, другий – схибив. Кулі пролетіли зовсім поруч, а він і бровою не повів, почувався ніби на знімальному майданчику і був певен, що буде третій, п’ятий, вісімнадцятий дублі, а він сам пройнявся впевненістю, нібито побачить самого себе на целуїдиновій стрічці. Третій постріл...
Зарубка...
Диви, підлюки, спарюються, справляють потреби, якби навколо нічого не відбувалося ...
Лусь!..
Смерть...
І ще дві зарубки...
Так як це трапилося на безіменному степовому хуторі під Кіровоградом. Під зенітним сонцем кортіло спати, очі мимоволі злипалися; може, і задрімав хвильку, бо достеменно не бачив, як вони зайшли за хату. Невиразний зовсім дрібний солдатик, неначе картоплина у засушливий рік, - певне, його ровесник, і такий же невіглас у любощах, як і сам уславлений на увесь Третій Український фронт снайпер - і статечна огрядна доведена до сказу воєнним безчоловіччям дядина.
Німець нетерпляче мацнув її тріскучу пазуху, пригостив шоколадкою і, відчувши запах згоди, взявся до справи; вона ж нехитра і різними мовами вимовляється однаково, дозволяючи вільно долати мовні бар’єри; таке собі своєрідне есперанто.
Юний сухоребрий артилерист, худющий учорашній школяр, просто під палючим полуденним сонцем за хатою вовтузив опасисту рожевозаду тітку української степової породи; вовтузив по-телячому, невміло, без розуміння справи, не знаючи і не здогадуючись, що його пристрасті хтось по-солдатськи здичавілий і по-юначому запальний розглядає під збільшенням прицілу; його безрозмірна любка не дуже проймалася тим, що відбувалося, а відробляла солодощі, по-коров’ячому ремигала зароблену шоколадину; їй би ще хвоста вчепити, аби оводів відганяла...
Цікаво, хлопчисько встигне зрозуміти, що це не оргазм? Так незграбно змахнув руками, мовби його долоні раптом обпік жіночий зад, і впав долілиць. Жінка нічого не запідозрила, так і стояла в нерухомості, дразнячи перезбудженого снайпера розпашілою змокрілою сороміттю і смакуючи гірко солодким гонораром. Стокляті жевжики - тільки снаги додають, а толку жодного, подзьобав, як той жовторотий горобчик. Ой як далеко йому до пруського орла. Хижі птахи перевелися і водяться хіба в геральдичних заповідниках.
Дурепо несусвітня, отут воно справа зовсім не в розмірі дзьоба. Цікаво, а щось мініатюрне, швидке і дуже гаряче їй також сподобається?
О, як вправно та уміло! Аж запекло, кишки вивертає та у серці тьохну...
А шкода, що поспішив, терпець урвався. Слід було би поспостерігати, як досвідчена тітка поволі прозріває, як до неї поступово доходить, чому юний німець так страшенно захрипів, що на її спину впали ніяк не сім’яні бризки, а перегріті передсмертним бажанням юнацькі мізки. Їхні шматочки, мабуть, іще туманилися хтивою пристрастю і не встигли вимовити всепереможно-оптимістичне “Zieg Heil![5]” або банально-актуальне “Du sollst nicht die Ehe brechen [6]”
Лусь!... Лусь!.. Лусь!.. Скільки їх було?.. Хто зголоситься перелічити зарубки?..
