Осіння казка

з рубрики / циклу «Осінні барви дощові»

Щось заболіло вранці коло серця,

І, може, перший раз це був не Ти.

Це, поки Вітер у вікно не вдерся,

В мені сховалась Осінь від Зими.

Скрутилася калачиком, притислась…

Куди її я в холод прожену?

Гаразд, нехай заходить той Вітрисько,

Не дам цю Осінь у його пітьму!

Чекала довго. Не гасила світла,

Ще й думала – нічого, все мине!..

Зима прислала врешті решт свій Вітер,

Відкрила їй… Й побачила Тебе.

Ні, то не ти! То той Вітрисько сивий

В очах, колись закоханих, поглянь!

Ті очі все одно були красиві,

Хоча розбили стільки сподівань…

Я не змогла відмовити їм. Осінь?

Бери! Весну? Бери! Бери життя!

Чого іще – шматок душі попросиш?

Ти вже і так забрав – без вороття!..

Тяглася вже за Осінню, і згодна

Була віддати всю її, з теплом.

Вона ж уже була уся холодна…

Померла… Й серце… Відтяла разом…

Ну що, уже не дивишся? Чи злишся?

Ну чесне слово, ну нема, нема!

Іди, іди, заплутаний Вітрисько,

Нехай тебе приймає та… Зима…

Не уникай хоч, милий, підозріло,

Моїх очей, якщо не ходиш в сад.

Ти знаєш, а мені не заболіло.

Бо замість серця досі – листопад.